— Чує моє серце,— тихо відповів Микола.— Розум підказує, що не всі в бою гинуть, а серце так тривожно б'ється, так ниє, ніби віщує щось недобре. А що серце навіщує, того ніяким конем не об'їдеш! Бо то — судьба!
— Кинь про це думати, боярине! Всі ми смертні…
Микола сумно усміхнувся.
— І хочеться не думати, так не можу. Щось діється зі мною незрозуміле…
Щоб припинити цю бентежну розмову, Добриня спитав:
— Підмога нам буде?
— Уже йде… Подільський тисяцький Свічка виділив кілька сотень воїв.
Тим часом ворожий вал наближався.
— Боярине, одягни лати,— порадив Добриня.— Зараз почнеться!
— А ти?
— У мене немає. А ти одягни!
Він допоміг Миколі натягнути потемнілі від часу важкі лати, прикріпив поручі та поножі, зав'язав під бородою шолом. І лише встиг це зробити, як на стіни з гуркотом упали штурмові драбини.
— Стріляйте! — гукнув воєводич.— Та влучно! Не витрачайте даремно стрілі
Добриня підняв лука. Ворог уже був зовсім близько. Видно схудлі, зарослі, знеможеш обличчя невільників, що, добігши до валів, з натугою піднімають важенні драбини. Видно їхніх наглядачів-баатурів з шаблями та шокпарами в руках, готових кожної миті опустити їх на голови підневільних людей, коли б хто загаявся чи проявив непослух. А за ними — ряди мунгалів. Кожен нападник у кожусі або чепкені з цупкими шкіряними нашивками на грудях та на животі, що добре захищали від стріл, кожен з шаблею чи бойовою сокирою — йдуть безстрашно, твердо ступають по київській землі, як по своїй власній, несучи щити при боці і пильно зирячи за подолянами.
Із-за подільських заборол свиснули стріли. То вистрілили подоляни — вчорашні кожум'яки, ковалі, бондарі та кравці — похапливо, безладно, не цілячись. Лише якась десята, якщо не двадцята, стріла знайшла свою ціль. Лише де-не-де в мунгальських рядах хтось похитнувся чи схопився за поранену руку. А ще рідше — упав.
Воєводич Микола з досадою похитав головою, а Добриня не стримав гніву.
— Влучніше, братове! — гукнув в один бік і в другий.— Ось дивіться, як треба стріляти! Тут поспіх ні до чого!
Він витягнув з тула стрілу, пересвідчився, чи вона ціла та не викривлена, потім наклав на лука, уважно прицілився — і відпустив тятиву.
Хльось!
Політ стріли був блискавичний і точний. Один з баатурів, що наглядали за полонениками, змахнув руками і повалився навзнак.
— Так треба стріляти! — сказав Добриня, легким помахом підбивши вгору шапку, що сповзла на очі.— Ось погляньте, як Бог моєю рукою покарає ще одного бусурмена, що підганяє наших людей!
Він знову неспішно прицілився. Знову хльоснула тятива — і похмурий баатур, що виділявся серед своїх переважно низькорослих одноплемінників високим зростом і могутньою статурою, раптом заточився, зіпнув щелепастим ротом і важко впав під ноги полоненикам, яких він щойно підганяв.
Вигуки радості і задоволення пролунали над валом. Виявляється, ворог теж смертний! Треба тільки відігнати від себе страх і спокійно робити своє діло, як робив ти колись у чинбарні чи в кузні.
І полетіли тепер з подільського валу стріли рідше, але влучали частіше. Це зразу внесло в ряди нападаючих поспіх і розгардіяш. Наглядачі бичами і шаблями почали підганяти полонених, щоб швидше піднімали драбини, а стрільці, що йшли позаду, теж заспішили, стріляли не цілячись, а тому не причиняли особливої шкоди подолянам.
Лише одна стріла, пущена, як і інші, навмання, знайшла свою жертву — влучила воєводичу Миколі в ліву щоку. Правда, вона вже закінчувала свій лет і втратила убивчу силу, та все ж дзьобнула в тіло, так що бризнула кров.
Микола охнув і сполотнів.
— Ну, от — передчуття не підвело мене! — Він вийняв з-за халяви шмат чистого полотна і приклав до рани.— Кого доля обере, того смерть не обмине!
Добриню боляче вразили його слова: в них вчулася приреченість.
— Ну, що-бо ти, боярине, мовиш! Дай перев'яжу — і відразу присохне!
Поки перев'язував, монголи почали здиратися на вал. Лізли по драбинах швидко, спритно, один за одним і зразу кидалися в рукопашний бій. Микола і Добриня витягли мечі.
З цієї хвилини всюди на валу закипіла і тривала до самого вечора люта січа. В багатьох місцях монголам спочатку пощастило прорватися, але скоро вони застряли і далі не пробилися. Різалися люто, шалено, намагаючись скинути подолян вниз, та ті утрималися до темряви, що рано впала на місто. Годі було розібрати, де свій, де чужий, всі проходи, увесь поміст було завалено вбитими та пораненими. Короткий зимовий день згасав у крові й муках, примусивши монголів відступити.
Однак радості у подолян не було. Коли при світлі смолоскипів розтягли полеглих, поранених та приголомшених, коли підрахували втрати, то побачили, що наступного дня воювати нікому — залога Дорогожицької брами зменшилася вдвічі.
До того ж занедужав воєводич Микола. Йому раптом стало погано, руки й ноги потерпли, голос охрип, а в грудях сперло дихання.
— Зніміть з мене лати,— попросив він, опускаючись на залитий кров'ю поміст.— Та вкрийте чим-небудь… Так морозить!
Прибіг Добриня — схилився над ним.
— Що з тобою, боярине? Вдруге поранений?
— Ні, Бог милував… Але щось зі мною сталося, ніби ось-ось помиратиму…
— Та що-бо ти кажеші
— Так мені ще ніколи не було важко… Руки й ноги мовби не мої, а в грудях — вогнем пече!..
— Може, ти з'їв що-небудь погане?
— Нічого поганого не їв. За весь день лише окраєць хліба…
Добриня поклав йому на лоба долоню. Лоб був холодний і рясно зрошений потом. У червонястому відблиску смолоскипа обличчя боярина здавалося чужим — якимось позеленілим, спотвореним. У відкритих очах застигли біль і жах.
У Добрині похололо під серцем: боярин помирає. Що робити? Яка хворість причепилася до нього? І чим йому зарадити? Отут, на валу, під холодним нічним небом…
Він гукнув гриднів.
— Готуйте коней і носилки — повеземо боярина додому!
Гридні швидко знесли хворого з валу, поклали на похідні носилки, прикріплені до стремен поставлених один за одним коней, і невеличкий загін рушив на Гору.
7
У хоромі було натоплено, пахло воском. На столі, в узголів'ї біля ліжка, на якому лежав, важко дихаючи, Микола, горіли свічки.
Гречин Василакій довго прислухався до того дихання, розціплював хворому рота — розглядав язика, прикладав Руку до грудей, де лунко стугоніло серце, пальцями розплющував скаламутнілі очі і скрушно хитав головою.
Всі, хто стояв довкола, з острахом ждали, що скаже лікар. Та він мовчав.
Першою не витримала бояриня.
— Ну, що? Василакію, що з ним? Кажи! Гречин розвів безпорадно руками.
— Погано! Дуже погано!
Тепер до нього кинувся воєвода Дмитро.
— Що ж з ним? Адже рана неглибока! Чи, може, якась хвороба вселилася в Миколу? Чи хто наврочив?
— Ні, це не хвороба. І ніхто не наврочив. Молодий боярин отруєний…
— Отруєний? Ким? Коли? Хто посмів це зробити? — Дмитрів голос пролунав зловісне.
Але Василакій заперечно похитав головою.
— Не шукай винуватців, боярине. Винна отруєна мунгальська стріла. Досить було невеликої подряпини, щоб отрута потрапила в кров.
Від цих слів голосно заридала молода Миколина жона, схилилася Янці на плече. Бояриня Анастасія сплеснула руками, обняла синові ноги і теж у розпачі заплакала. Воєвода Дмитро потемнів на лиці.
— Що ж то за отрута? Невже нічим не можна врятувати Миколу? Василакію! — він аж скрикнув і в безнадії здушив голову руками.
Василакій винувато відповів:
— Не знаю, що це за отрута, боярине. Може, з якогось зілля зварена, а може, зміїна — з гюрзи чи з кобри… Кочовики уміють добувати її.
Дмитро простогнав:
— Зміїна! Боже мій, Боже, яке лихо! Так це ж певна смерть! І не в бою, а від якоїсь нікчемної змії! Хто б міг подумати, що такою смертю помре мій син!
Добриня тихо заперечив:
— Боярине, твій син Микола хоробро бився і отримав рану в бою! Він сьогодні переміг мунгалів — і вони змушені були відступити! Він проявив себе справжнім витязем…