Горить свіча – Володимир Малик

— Зараз вона мені ні до чого. Хай лежить у скриньці! Але обручка, як він не силкувався, ніяк не хотіла перелазити через потовщений суглоб, що вже давненько поболював.

Ребекка зняла свою відразу.

— Ти бачиш? Та що ж це таке — не злазить! — дивувався Ісаак. — Ніяк не злазить! Доведеться залишити!

— Тоді й моя хай буде на мені, — сказала Ребекка і наділа обручку на палець.

На тому й порішили. Ребекка знову зав'язала скриньку, і вони вийшли надвір.

Було по-осінньому темно, холодно, шарудів у безлистій груші, що одиноко росла за хатою, дрібний дощик, десь глухо валували собаки. І жодного вогника — ні в хатах, ні на валах. Якщо десь і горіла свічка або лучина, то їхнє слабке світло не пробивалося назовні крізь маленькі затулені віконця. І тільки вряди-годи чувся протяжний оклик вартових на валу:

— Слу-хай! Слу-хай!

Рабин знайшов дерев'яного заступа із залізним лезом, тихцем запитав:

— Де копати?

— Десь у примітному місці, щоб не забути, — відповіла жінка. — Може, під грушею?

— Можна і під грушею. — Він швидко викопав невелику, глибиною в коліно ямку, поставив у неї скриньку, закидав сирою від дощу землею. — Щоб знала — між грушею і причілком хати. Завтра покажемо це місце Маріам — може, їй доведеться відколупувати.

Вони ще трохи постояли біля свого скарбу, а потім рушили до двору. Але з-за хати раптом долинули приглушені голоси. Ісаак притримав дружину, що йшла позаду, — тс-с-с! — і завмер за рогом.

Вони впізнали голоси Маріам та боярина Іллі. Самих молодят не видно було в темряві. Мабуть, вони щойно зайшли в двір і стояли під дашком ґанку, щоб не мокнути під дощем. Та їхні голоси, хоча вони говорили тихо, доносилися виразно.

Батько й мати стали мимовільними свідками розмови дочки з боярином Іллею. Їм би було озватися, показатися, але ноги мов прикипіли до землі.

— Ні, я завтра не вийду — не проси! І так мати вже запідозрила, що я зустрічаюся з тобою, мій милий. Прямо сказала мені про це сьогодні. Я якось викрутилася, а завтра вже не викручуся, — сказала Маріам. — Хай уже днів через два.

— Та ти що, дорога, через два дні! — вигукнув Ілля. — Два дні для мене — як два роки! Ти ж знаєш, що я не можу й півдня прожити, не побачивши тебе, не поцілувавши твоїх оченят!

— Це ти зараз так кажеш, — заперечила йому дещо вередливим голосом Маріам. — А потім забудеш мене, ніби й не знав. Подумаєш — якась іудейка! Над нею можна і посміятися! Хіба не так?

Чути було, як Ілля пригорнув її, поцілував.

— Звідки такі думки, Маріам? Чому ти заговорила про це? Невже ти можеш повірити, що я кину тебе, та ще й насміюся з тебе? Ні, такого не буде! Ніколи такого не може бути, бо я люблю тебе так сильно, що ладен життя своє віддати за тебе!

— Любий мій! — шепнула Маріам, і тепер було чути, як міцно поцілувала вона свого коханого. — Гаразд. Хай буде завтра! Чекай мене там же, як стемніє. Я вже якось вирвуся від матері, а батько приходить пізно. Якось вирвуся, хоч би і посваритися мала! Он я яка!

— Моє голуб'ятко! Я знав, що ти така! Я знаю, що ти кохаєш мене, а я тебе — безмірно! За тебе я і на вогонь піду!

— Я теж… — ледь чутно відповіла дівчина.

Потім була довга тиша. Потім брязнула хвіртка, грюкнули хатні двері.

Ісаак і Ребекка ще довго стояли онімілі, не в силі вимовити слова, їм раптом відкрилася найбільша таємниця душі рідної дитини, найріднішої і єдиної кровинки, щастям якої вони жили і хотіли прожити всі останні дні свого життя.

— А ти казала! — нарешті порушив мовчанку Ісаак.— Мовчи та диш!

— Та я що! Я нічого! — глибоко зітхнула Ребекка і сторожко рушила до ґанку.

3

В ті осінні похмурі дні, коли навколо Києва зашморгнулася міцна монгольська петля, король мадярів Бела Четвертий отримав від Батия листа і, ознайомившись з ним, негайно закликав до Пешта своїх васалів — можновладних банів-феодалів, щоб порадитися, як бути. Бани з'їжджалися неохоче і дихали лиховісне, бо короля не шанували і ставили ні в гріш, а намагалися всіма засобами випручатися з-під його влади і зажити самостійно — королев'ятами.

Бани сиділи у великій королівській залі за гостинним столом. Все було приготовлене для учти. Однак з її початком король не поспішав, поглядав крізь вікно у двір — видно, чекав ще когось.

Нарешті знадвору долинув тупіт копит, людський гомін, почувся грюкіт дверей — і до зали зайшли хан Котян з п'ятьма синами та половецькими вельможами. Одягнуті в блискуче, шите сріблом та золотом вбрання роботи візантійських кравців, вони поважно вклонилися королеві, його найяснішому братові Коломану та високому зібранню і прослідували наперед, за окремий стіл, указаний їм мажордомом.

Бани переглянулися, глухо загули. Всім у країні була відома їхня неприязнь до половців, що після появи їх в Угорщині стали військовою — і не малою! — опорою королівської влади.

Тепер їм з ласки короля доводиться сидіти поряд з цими дикими степовиками, які лише з примусу, бо ніде було дітися, прийняли католицтво!

Король підвівся і підняв руку.

— Достославні панове! Держателі землі Угорської! Високошановані мною родичі, хане Котяне і вся братія половецька! Закликали ми вас з братом моїм Коломаном сюди для того, щоб сповістити, що богопротивний нехрист-язичник Батий надіслав нам листа. Правда, дійшов лист до нас запізно, через треті руки, бо посольство хана Батия в дорозі було затримане князем суздальським, і лист ним був відібраний. Лише згодом, коли з нашої далекої прабатьківщини, Великой Угорщини, повертався додому посланий туди Папою Римським з посольською місією брат Юліан, князь передав ним того листа. Він був написаний язичницькими літерами на татарській мові. Переїжджаючи Куманію, брат Юліан знайшов якогось язичника, який переклав його зрозумілою нам латиною, а ми вже — нашим письмом. Послухаймо його і подумаймо, що відповісти!

Бела ще не закінчив мови, як зал вибухнув обуренням, лайками та прокльонами. І неясно було, кого лають бани: Батия, короля чи половців, бо в тому гаморі і гармидері чулися різні наймення.

Король знову підняв руку і довго ждав, поки розхвильоване магнатство заспокоїться. Потім узяв листа і почав читати:

— “Я, хан, посол Царя Небесного, якому він дав владу над землею підносити тих, хто підкоряється мені, і придушувати тих, що противиться мені, дивуюся тобі, королю угорський. Хоча я в тридцяте посилаю до тебе послів, ти чомусь ні одного з них не повернув до мене назад, та й своїх послів ані листів не шлеш. Знаю, що ти король багатий і могутній, і що много у тебе воїнів, і один ти правиш великим королівством. Тому-то тобі важко по добрій волі мені підкоритися. А це було б краще і корисніше для тебе, коли б ти підкорився мені добровільно. Дізнався я зверх того, що рабів моїх, куманів, ти тримаєш під своїм захистом. Я наказую тобі надалі не тримати їх у себе, щоб через них я не став проти тебе. Куманам легше тікати, ніж тобі, оскільки вони, кочуючи в шатрах, можливо, і в змозі тікати. Ти ж, живучи в будинках, маєш замки і міста: як же тобі уникнути руки моєї? Подумай — і пришли послів, щоб я взяв тебе під свій захист, як данника мого!”

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: