Горить свіча – Володимир Малик

— Добрине,— повернувся він до свого молодого помічника,— скачи вниз і передай подільським воєводам, щоб не гаючись вивели всіх, хто не може тримати меча в руках, сюди, на Гору. Дітей, жінок, старих! Усіх, хто не потрібен для оборони! Хай забирають з собою найне-обхідніше, що в кого є, харчі та одяг! Передусім — харчі!

— Що ти надумав, Дмитре? — спитав Домажир.

— Надумав я ось що, бояри,— Дмитро відповідав Домажиру, але звертався до всіх.— Не знаю, чи зуміємо ми утримати Поділ. Батий посунув проти нього великою силою. Гляньте, скільки їх пре! Тож, щоб не було у нас зайвих утрат, половину люду треба вивести у Верхнє місто. Заздалегідь! Що це дасть? А дасть те, що воїни будуть спокійні за свої сім'ї і на випадок здачі Подолу зуміють без штовханини відступити теж.

— А з допомогою їм як? — спитав Воротислав.

— Пошлемо два полки. З ними підуть мої сини — Микола та Степан. А щоб не було сум'яття, полкам спускатися на Поділ Глибочицькими ворітьми, а подолянам підніматися Боричевим узвозом через Подільські ворота та Кожум'яцьким узвозом через Кожум'яцькі ворота. На Горі — пильнувати за ворогом, щоб не захопив нас зненацька, і варити більше кулешу для прибулих! Ідітьі І хай вас береже Бог!

6

Відправивши на Гору останніх подолян з тих, хто не стояв на валу зі зброєю в руках, Добриня зупинився посеред опустілого торговища, перед храмом Богородиці Пирогощі, і задумався. А що далі? Повертатися на Гору до воєводи чи залишитися на Подолі?

Інших розпоряджень він не одержав. Отже, йти на Гору? Але там поки що спокійно, а тут ось-ось розпочнеться ворожий приступ. Як же в таку хвилину покинути Поділ і його захисників? Що скаже Дмитро, коли він постане перед ним? Чи не розцінить такий вчинок як боягузтво?

Глухі крики і далеке гупання пороків у Дорогожицьку браму перервали його роздуми. Там тривожно — отже, треба йти туди!

Воєводич Микола зрадів йому.

— Добриня? А тут у нас така крута каша заварюється! — Він перехилився через забороло і показав рукою вниз.— Поглянь!

Ворота здригалися і тріщали під могутніми ударами обкованих залізом дубових “баранів”, а понад річечкою Сетомлею вишикувалися готові до наступу Батиєві тумени. Попереду молоді баатури ставили полонеників з довгими драбинами в руках, щоб відразу, як тільки пролунає сигнал, погнати їх попереду і поставити ті драбини до валів міста.

Воєводич не перебільшував. Тут справді незабаром завариться криваве бойовисько. Чи ж готові подоляни?

Добриня оглянувся. Ворота зсередини були закладені міцною загатою — товстими колодами та міхами з землею. Це добре! Микола не гайнував даремно часу. Але людей на валу було обрідно. Чи ж зможуть вони відбитися від густих, як ліс, мунгальських полків?

— Мало воїв. Ще б тисячу або хоч півтисячі.

— А де ж їх узяти? — здвигнув плечима Микола.

— Зняти там, де приступу не передбачається. Над Почайною чи над Глибочицею…

— Чи ж тамтешні бояри дадуть?

— Якщо сам поїдеш, то дадуть. Вони ж не сліпі! Ми не втримаємось — і їм погибель. Микола задумався.

— А що? Це справді розумна думка! Залишайся тут за мене, а я поїду!

Тим часом пороки все били і били. Вал осипався, надбрамна вежа здригалася, тріщала, заборола обабіч неї двиготіли, ніби їх колихав землетрус. А після полудня з підворіття раптом пролунали переможні поклики:

— Гурракх! Гурракх!

Там, нарешті, впали ворота, і баатури, що проломили їх, гучними покликами сповіщали військо про свій успіх.

Монгольські тумени, що темною стіною стояли за Сетомлею, відповіли на це глухим, але грізним, як підземний клекіт вулкана, бойовим кличем:

— Кху, кху! Кху, кху!

І відразу ж рушили на приступ.

Попереду йшли полоненики з драбинами, їх підганяли баатури-наглядачі. Слідом, ховаючись за спинами полонеників, поспішали відбірні штурмові загони на чолі з десятниками та сотниками. Лучники трималися позаду і засипали подільський вал співучими стрілами, що своїм гудінням наводили страх на киян.

Давно очікуваний приступ розпочався!

Правда, з підворіття незабаром пролунали люті лайки і прокльони: то виявилася за брамою нова перепона — загата, крізь яку не пробитися. Та це вже не могло зупинити нападаючих. Ворог нестримно рвався вперед, заглушуючи і супротивника, і себе грізним криком:

— Кху, кху! Кху, кху!

Добриня вдарив у залізне било. Його тривожне гучання підняло всіх. Спітнілий, задиханий боярин Микола злетів на вежу, припав до бійниці, довго мовчки дивився на ворожі лави, що накочувалися на Поділ, і лице його, рум'яне від швидкої їзди, почало раптом бліднути.

— Почалося! — прошепотів він.— Це йде моя смерть! Добриня вражено підвів на нього очі.

— Чому ти заговорив про смерть, боярине? Хто відає, .коли кому вона судилася?

— Чує моє серце,— тихо відповів Микола.— Розум підказує, що не всі в бою гинуть, а серце так тривожно б'ється, так ниє, ніби віщує щось недобре. А що серце навіщує, того ніяким конем не об'їдеш! Бо то — судьба!

— Кинь про це думати, боярине! Всі ми смертні…

Микола сумно усміхнувся.

— І хочеться не думати, так не можу. Щось діється зі мною незрозуміле…

Щоб припинити цю бентежну розмову, Добриня спитав:

— Підмога нам буде?

— Уже йде… Подільський тисяцький Свічка виділив кілька сотень воїв.

Тим часом ворожий вал наближався.

— Боярине, одягни лати,— порадив Добриня.— Зараз почнеться!

— А ти?

— У мене немає. А ти одягни!

Він допоміг Миколі натягнути потемнілі від часу важкі лати, прикріпив поручі та поножі, зав'язав під бородою шолом. І лише встиг це зробити, як на стіни з гуркотом упали штурмові драбини.

— Стріляйте! — гукнув воєводич.— Та влучно! Не витрачайте даремно стрілі

Добриня підняв лука. Ворог уже був зовсім близько. Видно схудлі, зарослі, знеможеш обличчя невільників, що, добігши до валів, з натугою піднімають важенні драбини. Видно їхніх наглядачів-баатурів з шаблями та шокпарами в руках, готових кожної миті опустити їх на голови підневільних людей, коли б хто загаявся чи проявив непослух. А за ними — ряди мунгалів. Кожен нападник у кожусі або чепкені з цупкими шкіряними нашивками на грудях та на животі, що добре захищали від стріл, кожен з шаблею чи бойовою сокирою — йдуть безстрашно, твердо ступають по київській землі, як по своїй власній, несучи щити при боці і пильно зирячи за подолянами.

Із-за подільських заборол свиснули стріли. То вистрілили подоляни — вчорашні кожум'яки, ковалі, бондарі та кравці — похапливо, безладно, не цілячись. Лише якась десята, якщо не двадцята, стріла знайшла свою ціль. Лише де-не-де в мунгальських рядах хтось похитнувся чи схопився за поранену руку. А ще рідше — упав.

Воєводич Микола з досадою похитав головою, а Добриня не стримав гніву.

— Влучніше, братове! — гукнув в один бік і в другий.— Ось дивіться, як треба стріляти! Тут поспіх ні до чого!

Він витягнув з тула стрілу, пересвідчився, чи вона ціла та не викривлена, потім наклав на лука, уважно прицілився — і відпустив тятиву.

Хльось!

Політ стріли був блискавичний і точний. Один з баатурів, що наглядали за полонениками, змахнув руками і повалився навзнак.

— Так треба стріляти! — сказав Добриня, легким помахом підбивши вгору шапку, що сповзла на очі.— Ось погляньте, як Бог моєю рукою покарає ще одного бусурмена, що підганяє наших людей!

Він знову неспішно прицілився. Знову хльоснула тятива — і похмурий баатур, що виділявся серед своїх переважно низькорослих одноплемінників високим зростом і могутньою статурою, раптом заточився, зіпнув щелепастим ротом і важко впав під ноги полоненикам, яких він щойно підганяв.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: