Горить свіча – Володимир Малик

Вражений почутим, Добриня не зрушив з місця.

— Але ж, воєводо… Здати без бою Поділ? Так я зрозумів?

Дмитро посуворішав.

— Що ж тут незрозумілого? Подолу нам не втримати. Будемо гуртом захищатися тут, на Горі! Уторопав? Іди!

На цей раз Добриня не посмів перечити і вийшов.

Надворі стояла темна осіння ніч, пролітав рідкий холодний сніг, по Києву валували розтривожені собаки та на валах чувся поклик нічної сторожі:

— Слу-хай!

Гридні підвели коней. Добриня скочив у сідло і на чолі невеличкого загону помчав у темряву — до Боричевого узвозу.

8

Всю ніч подоляни не спали. Без шуму, без ґвалту залишали міські вали, рідні житла, забираючи з собою лише зброю та харчі, які ще тут зберігалися, а також поранених товаришів, і піднімалися в темряві у Верхнє місто.

До ранку Поділ спорожнів. Чулося лише безперервне, одноманітне гупання дубового “барана”, та шарудів набридливий крижаний сніжок.

Наступний ранок приніс зміну погоди. Підморозило. Небо прояснилося, із-за далекого Дарницького бору раптом виглянув малиново-кривавий круг сонця і осяяв усе довкола — і ґонтові дахи ремісницьких халуп, і золоті куполи церков, і сіру Дніпрову гладінь, і зелені бори, що темно мріли вдалині.

Добриня був стомлений, змучений, та спати не йшов. Стояв разом з іншими подолянами і киянами на вежі Боричевого узвозу і дивився вниз. Поділ виднівся як на долоні. За ніч Батий підтягнув до нього нові сили, і вони стали понад Глибочицею, нижче Копиревого кінця, понад Сетомлею та Почайною. Тисячі воїнів, не відаючи того, що подоляни відступили на Гору, готувалися до нового приступу. Сотні полонеників з драбинами вже поволі рушили вперед, і за ними поспішали баатури з оголеними шаблями.

— Боже, твоя воля! — прошепотів боярин Свічка, що стояв поряд.— Це був би для всіх нас Судний день, коли б воєвода Дмитро не наказав відступити…

Так, це був би справді Судний день, подумав Добриня, і воєвода передбачив його. Утримати Поділ сьогодні до ночі було б неможливо, а кілька тисяч виведених на Гору подолян укріплять оборону Верхнього міста.

— Дивіться, дивіться! — вигукнув хтось.— Мунгали здираються вгору!

Десятки баатурів, що лізли попереду, вибралися на подільські вали і зупинилися, вражені тим, що місто порожнє. Вони деякий час мовчали, потім забігали, замахали руками, закричали, сповіщаючи своїх про несподіване відкриття.

І тоді мунгали, не остерігаючись небезпеки, швидко, один за одним, полізли, мов комашня, вгору і незабаром затопили весь Поділ. Вони бігали від хати до хати, хапали все, що мало в їхніх очах хоч яку-небудь вартість, розбивали двері склепів, лавок, церков, запихали у свої шкіряні хурджуни — торби для здобичі — найцінніше. Крик, гам, вереск зчинився над Подолом і досягнув Гори. Кияни, що зі своїх валів спостерігали за цим дикунським розгулом розбою та грабіжництва, здригнулися від думки, що й сам Київ може одного дня поділити долю Нижнього міста. З їхніх грудей мимоволі вирвався крик відчаю. На той крик прибували все нові і нові сотні людей, виглядали із-за дерев'яних заборол і німіли від жахливого видовища.

Приїхав воєвода Дмитро. Змарнілий, за одну ніч посивілий, став поруч з Добринею — мовчки глянув униз.

Добрині хотілося спитати про Миколу, та не наважувався. Як спитаєш, коли і так видно, яке горе налягло на старого? Спитати — завдавати нового болю, ще одного удару…

Перегодя, ніби відчуваючи за собою якусь провину і караючись нею, воєвода, не повертаючи голови, тихо, з мукою в голосі сам сповістив страшну вість:

— Не стало Миколи… Перед світом душа його відлетіла від нас…

— Боже правий! — прошепотів Добриня.— Яке горе!

— Приходь перед вечором — поховаємо… У нас на подяір'ї, бо всі кладовища міські за межами міста і нам тепер недоступні… Приходь!

Розділ VII

ПАДІННЯ КИЄВА

1

Минув місяць падолист. Хоча після взяття Подолу Батий поклявся Вічним Небом, що заморить киян голодом, якщо не здадуться, і горласті терджумани прокричали цю погрозу біля всіх воріт міста, Київ не здавався. Дмитро твердою рукою установив серед городян суворий порядок: зібрав усі припаси — раз на день кожен отримував миску каші або кулешу. Звичайно, від цього ситий не будеш, але ніхто не вмирав голодною смертю.

Та настрій в обложених був пригнічений. Гасла надія на те, що ворог, не домігшись успіху, зніме облогу і відступить. Ні, він стояв, як і раніше, непорушне. По горбах та долинах горіли вогні, темніли юрти, вешталися воїни, мчали гінці, ревли верблюди, іржали коні — і від усього цього у киян ставало тужно на душі. Та скільки ж це катування, це моріння голодом триватиме?

Рано-вранці першого грудня весь Київ почув глухе рівномірне гупання — гуп, гуп, гуп! Воно доносилося з Хрещатого яру, від Лядських воріт.

Дмитро перервав сніданок — відклав набік ложку, стривожено глянув на домочадців.

— Здається, Батиєві увірвався терпець. Не ждеться йому — починає приступ! Сідлайте, хлопці, коней — поїдемо!

Поки воєвода з синами збиралися, Добриня метнувся до стайні — осідлав і вивів коней. До Лядських воріт вони прискакали, коли почало розвиднятися. Швидко піднялися на вал і з його висоти глянули навколо. Внизу стояли три пороки, накриті для захисту від стріл щитами з довгих соснових ворин та бичачими шкурами. Один бив у браму, інші — в суміжні з брамою стіни. Вал здригався, осипався, ворота стугоніли, тріщали, вежа колихалася, ніби під нею ворочалося якесь велетенське страховисько.

Звідусюди поспішали кияни. Прибіг задиханий боярин Домажир, витер спітніле чоло.

— Що, Дмитре? Почалося?

— Здається, почалося,— похмуро відповів воєвода.— Глянь, скільки пре їх сюди!

По Хрещатій долині густо, не поспішаючи, наближалися піші загони, ставали на перестріл — кожен на визначеному місці, воїни клали шити на землю і всідалися на них, чекаючи свого урочного часу.

Потім проскакав кінний загін — вершники спішилися на тому боці Хрещатика, на високому горбі, звідки можна було заглянути в місто, на ті його вулиці, що з Гори спускалися до Лядських воріт. То прибули монгольські воєводи.

— Невже сам Батий серед них? — спитав, ні до кого особисто не звертаючись, Домажир.

Йому ніхто не відповів. Батий чи Субедей, Менгу-хан чи Бурундай — хто розбере їх здалеку? Та й яке це має значення? Все відбувається по волі Батия, цей приступ теж. Прибуття воєвод лише свідчило, що чекати нападу недовго.

Дмитро не став гайнувати часу на зайві розмови. Передусім розпорядився вдарити на сполох — закликав народ на вали. Звелів найбоєздатніші сотні стягнути вниз, до Лядських воріт, і кожному сотникові визначив місце — ділянку валу, яку той мав захищати. До заборол поставив найліпших лучників та списометальників. Решту озброєного люду залишив унизу — будувати внутрішню загату, гріти в казанах смолу та варити куліш чи просто чекати свого часу.

До Лядських воріт все більше і більше прибувало народу. Воїни ставали таборами по ближніх вулицях, майданах та дворах, навіть у будинках, звідки поспішно втікали мешканці, що не могли тримати зброю в руках.

Підтягували свої сили і монголо-татари. Увесь розлогий Хрещатий яр уже кишів ратним людом, що на очах у киян готувався до приступу — підносив ближче до валів штурмові драбини, бичами і шаблями підганяючи полонеників, що йшли неохоче, шикував свої сотні і встановлював казани над багаттями, щоб варити сорбу.

Час спливав швидко — напруження наростало. Кияни бачили всі приготування ворога, але зашкодити їм нічим не могли.

Добриня тримався біля воєводи, щоб бути у нього під рукою: захистити від випадкової стріли чи виконати перше-ліпше розпорядження. А що мунгали поки що не стріляли і розпоряджень не надходило, то у нього була можливість дивитися, стежити за ворогом і думати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: