Горить свіча – Володимир Малик

Тому він не став її втішати, заспокоювати, а сказав відверто:

— Яночко, ми приречені на смерть. Це так же ясно, як і те, що ти стоїш переді мною. Але я буду з тобою і захищатиму тебе до останнього! Будь мужньою! Такою, як молода рязанська княгиня. Пам'ятаєш, ти розповідала мені?

— Пам'ятаю. Я буду мужньою.

— А ще раджу тобі в останній день одягнутися в чоловічий одяг.

— Навіщо?

— Бо за жінками та дівчатами буде страшне полювання.

— Я зроблю так, як ти кажеш. А ти пообіцяй мені, що не даси мене живою в руки ненависному ворогові! Пообіцяй! Бачиш, я відчувала, що настане такий день, от він і настав! Обіцяй же мені!

— Обіцяю, люба!

В цю мить страшний гуркіт долинув від Софійських воріт. Усі відчули, як під ногами здригнувся кам'яний підмурівок палацу.

— Мунгали підтянули пороки — б'ють у браму та в заборола! — вигукнув воєвода Дмитро і поцілував внучат, невісток, Янку, бояриню.— Дорогі мої, будемо прощатися! Нам пора! Ходімо, хлопці!

9

В голові стояв якийсь надокучливий безперервний гул, ніби то гув, не перестаючи, вічовий дзвін. Але чомусь не чути було ударів била — лише один протяжний гул, що дратував своєю нескінченністю, викликав внутрішній спротив, змушував напружувати всі сили, щоб відігнати його від себе, стряхнути, як в'їдливу муху, що настирливо лізе в обличчя.

Все це Ілля відчував, як у глибокому сні. А ще відчував, що йому важко лежати, важко дихати, ніби камінь наліг на груди і давить, давить до землі.

Потім свідомість поволі прояснилася, і він раптом зрозумів, де він і що з ним сталося. Лежав він горілиць на засніженій дерев'яній мостовій поряд з мертвим мунгалом-баатуром, а зверху на них обох навалилася ціла купа ще теплих тіл — убитих чи поранених, що не давали йому перевести подих.

І тоді він враз пригадав, як на світанні на нього налетів якийсь баатур і заніс над головою шаблю. Та йому пощастило підставити щита, відбити її мечем і самому нанести невідворотний удар. Баатур упав.

Ще один! Бо це був не перший, що поліг від його меча! Він не вів ліку, скількох ворогів переміг сьогодні. Трьох, п'ятьох чи десятьох? Хіба до цього було в тому несамовитому кривавому вирі, що закрутив його опівночі і не відпускав до самого ранку? Це був просто “ще один”.

Однак не встиг він порадіти цій перемозі, не встиг оглянутися, як монгольська довбешка обрушилася ззаду йому на голову. В очах блиснув голубий сніп іскор, ноги підкосилися — і він поринув у темряву. Як упав — не пам'ятає… Чи довго лежав тут — не знає теж…

Він розплющив очі.

Над ним стояв підстаркуватий мунгал. У правій руці він тримав бойову сокиру, геть заляпану кров'ю і чимось рожево-блідим.

“Мозком? — подумав Ілля, не відчуваючи страху.— Авжеж, мозком! Це ж баатур добиває поранених! Зараз доб'є і мене! Топірцем по голові!”

Думалося йому якось важко, ніби то думав не він, а хтось чужий. І ті думки були йому байдужі, та й власна доля зовсім не турбувала його.

Мунгал довго не помічав його погляду, він був зайнятий іншим. Своєю сокирою, тильною її стороною, гострим і тонким, як палець, обушком, він поволі, не поспішаючи, бив поранених киян по головах. При цьому він не дуже придивлявся — живі вони ще чи ні. Просто на всяк випадок бив усіх підряд, щоб не пропустити жодного живого.

Страху Ілля не відчував. Усе, що він бачив і що пережив минулої ночі і особливо в цей холодний грудневий ранок, притупило в його дупгі почуття страху. Ну, що ж — кінець! Один удар — і все зникне: Київ, рідні, кохана Маріам, важкі трупи, що лежать на його грудях. Усе!

Мунгал ударив своєю страшною сокирою ще одного пораненого — і раптом помітив широко розкриті голубі очі, що мовчки слідкували за ним. Його занесена вгору рука завмерла, він прикипів поглядом до тих очей, довго вдивлявся в них.

Ілля не знав, які думки роїлися під лисячим малахаєм баатура. Вони обидва мовчки дивилися один одному в вічі, і що кожен думав при цьому, що відчував, було відоме тільки кожному з них.

Нарешті мунгал ворухнувся, ошкірився і почав піднімати сокиру.

— Що? Страшно, орусуте? — спитав, показавши крупні зуби.

Під вагою мертвих тіл Ілля ледве дихав, тому відповів з натугою:

— Йок! — і похитав головою.— Ні!

Мунгал витріщив очі. Здивувала його не відповідь, а те, що орусут зрозумів його.

— Як? Ти знаєш по-нашому?

— Знаю.

— Звідки?

— Я два літа був у вас у полоні.

Мунгал закліпав важкими повіками, опустив сокиру, підкликав кількох товаришів.

— Він говорить по-нашому! Що будемо робити? Прикінчити?

Мунгали переглянулись. Потім так швидко почали шварґотіти між собою, що Ілля нічого з їхньої мови не второпав. Нарешті один, найстарший, худий і темний, як висушена тараня, сказав:

— Покажімо його джагунові Жадігеру,— штовхнув Іллю ногою під бік.— Дякуй Вічному Небу, орусуте! Вставай! А не встанеш — доб'ємо!

Вони розтягли трупи, і Ілля підвівся, натягнув чиюсь чужу шапку і ступив кілька кроків. У голові гуло, як у млині, світ коливався перед очима, ноги дибали, мов дерев'яні, і неприємно-солодкава млість розлилася по всьому тілу, але він розумів, що треба йти, і через силу йшов.

Його повели на майдан, до церкви. Всюди лежали вбиті, стогнали поранені, їх тут же добивали без ніякого жалю. В кількох місцях розгоралися пожежі — бурий дим, змішаний з холодним морозяним туманом, поволі котився понад притихлим після бою Копиревим кінцем, забивав віддих, судомою зводив горло.

Сотник Жадігер здалеку помітив своїх воїнів і помахав їм рукою, але тут на майдан виїхав гурт вершників на чолі з ханом Менгу, і сотник повернув до них.

Баатури зупинилися неподалік, не сміючи наближатися до благородних нойонів.

Тим часом Жадігер зняв шапку .і низько вклонився темникові.

— Вітаю з перемогою, каане.

— Спасибі, джагуне. Я знаю, ти бився хоробро,— відповів Менгу.— Я розповім про тебе самому Саїн-каанові.

— Дозволь, каане, піднести тобі подарунки. Ми здобули їх у боях!

Він плеснув у долоні — і до нього наблизилися три нукери. На простягнутих руках, покритих вишитими рушниками, лежали незбагненної краси вироби київських умільців — великий золотий хрест, срібний посуд — чаші, тарелі, ложки, боярський меч, оздоблений черню та усіяний самоцвітами.

Нойони зацмокали язиками.

— Дзе-дзе! Яка розкіш!

А хан Менту розплився в усмішці.

— Ой-бой! Ти молодець, Жадігере! Я задоволений тобою!

Для рядового сотника це була найвища нагорода. Жадігер упав ниць, поцілував поміж простягненими до хана руками засніжену київську землю і зразу ж схопився.

— Дякую, пресвітлий каане! Дозволь показати тобі полонеників. Ми їх тут набрали вдосталь. Це киювські ковалі, зброярі, ткачі, гончарі, золотих діл умільці, вишивальниці, кравці та кравчині… Всіх і не злічити! В подарунок Саїн-каанові і тобі!

Менгу доброзичливо кивнув головою, йому все дужче подобався цей хоробрий і розумний сотник.

На знак Жадігера його нукери почали проводити перед кааном пов'язаних десятками чоловіків та жінок. Витягнувши з кожуха жилаву шию, він приглядався, прицмокував язиком і задоволене потирав руки.

— Дзе-дзе! Ой-бой!

Коли невільників повели, Жадігер вклонився знову.

— Каане, тепер прийми ще один подарунок. Це вже тобі від мене!

— Ну, що там? — обізвався Менгу мляво.— Всіх подарунків, бачу, я тут і за день не передивлюся!

Йому вже набридло мерзнути, і в його голосі почулося невдоволення. Вузькі очиці були закриті, і здавалося, що хан дрімає.

Жадігер вловив ці нотки невдоволення і швидко плеснув у долоні. На цей знак з ближчого двору два нукери вивели невільницю і поставили перед ханом. Її обличчя було закутане шматком прозорої шовкової тканини.

Менгу розплющив одно око, здивовано підняв брову.

— Хто це?

Жадігерові губи розтягнулися в улесливій усмішці.

— Уй, уй! Це красуня із красунь, каане! Подивися сам — і зірвав з лиця дівчини покривало.

Вигук захоплення пролунав над майданом. Нойони дружно зацмокали язиками — дзе-дзе! Менгу крякнув і подався в сідлі наперед, схилившись коневі мало не до голови.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: