Горить свіча – Володимир Малик

Відколи на високих горах над Дніпром стояло це древнє місто, воно не знало подібної січі.

Батий нетерпляче созався в сідлі. Чому застряли “безсмертні”?

Чому не йдуть уперед?

Яка сила стримує їх?

Він посилав усе нові й нові сотні і з надією витягав свою жилаву шию, щоб побачити, чи зломлять вони несподіваний опір киян. Та сотні танули, рідшали, щезали хтозна-куди, а кияни не подавалися назад ні на крок!

Прокляття!

Батий крадькома зиркав на Субедея, але той удавав, що не помічає нетерплячки дгжихангіра, і спокійно, підкреслено спокійно спостерігав за боєм на стінах.

Коли на Хрещату долину опустилися вечірні сутінки і все довкола почало покриватися сірою млою, Батий коротко кинув:

— Нічого не видно. Поїду спочивати. Я думаю, головне зроблено: оборону противника прорвано, і ти, Субедею, закінчиш розпочате — до ночі ввірвешся в місто.

— Гаразд, Саїн-хане,— буркнув старий.— Будь спокійний!

Як тільки Батий у супроводі охорони відбув у свій стан над Либіддю, Субедей підкликав темника Бурундая і, не підвищуючи голосу, тихо проскрипів:

— Ми вже втратили половину “безсмертних”. Інші стомилися. Дзе-дзе! Негайно виведи їх із бою, а натомість пошли свій тумен і постарайся збити орусутів зі стін. Уранці ми повинні бути в Києві!

Бурундай не любив Субедея, вважав, що старому пора сидіти в теплій юрті і попивати кумис, а не воювати, але проявляти свої почуття боявся: старий полководець був не тільки улюбленцем давно померлого Чінгісхана, а й військовим радником Саїн-хана. Тому мовчки схилив голову і буркнув:

— Слухаюсь і підкоряюсь!

Із вводом свіжих військ бій розгорівся з новою силою. В Києві спалахнули пожежі, що осявали все довкола мерехтливим кривавим світлом, і на валах було видно, як удень…

4

Опівночі бій на валу затих. Вичерпалися сили обох сторін. Ніби збігла потоками остання вода зі ставу — і колеса зупинилися, млин став, важкі кам'яні жорна, що гуркотіли без угаву цілий день, перетираючи зерно на борошно, заглухли. Аж дивно стало — над Києвом раптом запала холодна зимова тиша, а смертельно зморені воїни — і кияни, і монголо-татари — де стояли, там у знемозі й попадали на ще теплі трупи загиблих, щоб відпочити, перевести дух.

Добриня обіперся спиною на внутрішню стіну заборола, важко дихав, але меча з руки не випускав, готовий у першу-ліпшу мить знову стати на рівяі нрги і зчепитися з ворогом у двобої.

В голові гуло, ноги тремтіли, а по всьому тілу розливалася важка нелюдська втома.

Та перепочити не пощастило. З темряви до його слуху долинуг чийсь приглушений голос:

— Добрине! Ти живий? Воєвода кличе! Хутчій!

— Іду! — відгукнувся він і, переступаючи через мертвих, поранених та живих, що лежали впереміш, направився до надбрамноЇ вежі, яку міцно утримували кияни. Тут темніло кілька постатей.

Воєвода сидів у кутку, на лаві, поклавши поранену руку на стіл. Обличчя його зблідло, на чолі у відблисках свічки мерехтіли дрібні краплинки поту, в очах — страждання. Його рану щойно перев'язав Василакій, і серце старого боярина заходилося від щемкого болю.

Та, побачивши Добриню, він пересилив себе і усміхнувся.

— Живий?

— Живий.

— Не поранений?

— Бог милував.

— От і добре… Бо тут одна божевільна не вірить. Прибігла посеред глупої ночі, щоб переконатися, що ти живий і не поранений…

З темного кутка раптом почувся докірливий голос Янки:

— Таточку!

Воєвода усміхнувся знову.

— Ну, що там — таточку! Виходь! Виходь на світло! Хай усі бачать, яка в мене неслухняна дочка! Я наказав їй сидіти вдома, а вона прибігла сюди, в саме пекло…

— Я принесла вам їсти,— буркнула Янка, метнувши бистрий погляд на Добриню.— І йшла не сама, а з Василакієм. І мені зовсім не було страшно! А питала я за всіх — і за тебе, і за Степана, і за Іллю, і за…

Вона на мить замовкла і знову кинула погляд на Добриню.

Скориставшись цією паузою, воєвода з лукавинкою в голосі закінчив:

— Авжеж, і за Добриню… Тільки мені чомусь здається, що найперш — за нього!

— Таточку, який-бо ти!

— Е-е, що правда — то не гріх! — махнув здоровою рукою Дмитро і зразу ж посуворішав:— Але я забороняю тобі з'являтися там, де небезпечно! Зразу ж повертайся додому! А Добриня проведе тебе!

— Таточку!

Та воєвода вже підвів очі на Добриню.

— Проведи її, хлопче, щоб не боялася. А по дорозі зайди в собор святої Софії, розшукай ієромонаха Іяникія і дізнайся, чи переховав він у надійне місце бібліотеку князя Ярослава і куди, а якщо не переховав, то скажи, щоб зробив це негайно. Іди і не барися — мунгали з зорею знову розпочнуть приступ, і ми повинні стягнути сюди всі свої сили! Іди!

Добриня був страшенно вражений словами воєводи. В дещо жартівливому тоні він перед усіма присутніми розкрив сімейну таємницю — кохання дочки Янки до нього, простого смерда, колишнього мунгальського полоненика. І не тільки розкрив, а й схвалив. Бо що ж це, як не схвалення, наказ провести її додому і повернутися з ранковою зорею?

Але ж що це все означає? Чому Дмитро так явно розкрив Янчину і його таємницю? Чому стурбувався долею бібліотеки? Чи не думає він, що кияни не стримають ворожого натиску? Невже не сьогодні-завтра Київ упаде?

Охоплений цими тривожними думками, Добриня швидко вклонився і мовчки рушив до виходу з тісного приміщення вежі. На сходах оглянувся — Янка йшла за ним. Він схопив її за руку.

— Янко! Яночко! Люба моя! Я такий радий, що знову бачу тебе! — не стримав він почуттів, що переповнювали його.

— Я теж, Добрику,— шепнула дівчина.— Я теж!

— Але батько каже правду — тут дуже небезпечно!

— Я не сліпа — бачила. Навіть стріляла з лука.

— Ну от! Так і загинути можеш!

— А ти? Навіщо ж мені тоді жити?

Він допоміг їй зійти на землю, і вони, взявшись за руки, попростували на Гору, до собору святої Софії.

Ієромонаха Іяникія знайшли відразу, як тільки заглянули до приміщення бібліотеки. У великій кімнаті з порожніми полицями було напівтемне. Тільки в дальньому кутку на столі коптів недогарок свічки, а біля нього, над аркушем пергаменту, схилилася чубата голова ченця.

На скрип дверей чернець відклав перо і, підвівшись, пішов назустріч.

— Які пізні гості! Мир вам!

— Мир домові цьому,— привітався Добриня.— Ми від воєводи Дмитра. Це його донька Янка, а я — Добриня. Ієромонах перехрестив їх.

— Що ж вас привело до мене?

— Бібліотека, отче. Воєвода просив запитати, чи переховав ти її в безпечне місце і куди.

Іяникій пильно глянув на обох, зморщив лоба.

— Бібліотеку я переховав. Бачите — порожньо стало тут, а було стільки книг! Вся мудрість людська лежала на цих полицях, а тепер — пустка!

— Де ж ти заховав їх, отче?

— Де заховав? Не скажу! Книги — дорожчі за золото! Не скажу!

Дсбриня скипів.

— Але ж воєвода просив дізнатися!

— Воєводі скажу, єпископові скажу, а більше нікому! — суворо відрізав ієромонах.— їм належить знати, а вам — ні! Я ось написав, де заховав книги, і записку цю покладу в тайник. У кожному соборі, в кожній церкві та в монастирях є такий тайник, про який знає тільки владика та князь або воєвода. Якщо я загину, владика прочитає…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: