Горить свіча – Володимир Малик

Нойони почали судити-рядити:

— Гарненька! Вай-пай!

— Серед орусуток багато гарненьких…

— І ніяка вона не орусуткаї

— А хто ж?

— Ромейка або іудейка. Хіба не видно?

— А може, аланка? Тільки не орусутка! Орусутки біляві…

— Ну, не скажи!.. Не всі!

Ці суди-пересуди припинив Менгу.

— Про що базікаєте! Яке це має значення, з якого вона племені? Аби красуня!

— А так, а так! — погодилися нойони, не спускаючи з дівчини очей.

— Жадігер має смак! — вів далі Менгу.— Знав, що вибирав! Чи не так, сотнику?

Той, приховуючи радість, що знову розперла йому груди, приклав руку до лоба, низько вклонився.

— Так, мій каане. Я радий, що дівчина сподобалася тобі.

— Гм, ще б пак! Чому б і не порадіти! Підніс каанові такий подарунок! Бачу, хочеш стати не простим сотником, а благородним нойоном. Ха-ха!

Менгу сміявся весело, а Жадігерові від того сміху стало раптом холодно. Невже хитрий джихангір розгадав його таємні наміри? Справді, даруючи полонянку, він сподівався, що каан належним чином оцінить його відданість і надасть йому звання благородного нойона. Та чи не забагато він захотів? Як розцінять цей його крок родовиті нойони, які ревно стежать за тим, щоб ніхто, а тим паче якийсь безрідний чабан, не затесався поміж них? Чи не піднімуть його на глузи? Не виштовхнуть зі свого гурту? І як все це сприйме сам каан Менгу?

Ці думки миттю промайнули в Жадігеровій голові, і він скромно відповів:

— Куди ішакові, каане, рівнятися до верблюда!

Та Менгу нелегко провести. Він хитро оскірнувся.

— Е-е, не кажи! Хочеш! По очах бачу — хочеш дорівнятися! Однак не поспішай — всякому овочу свій час!.. Скажу прямо — я задоволений тобою, сотнику! Ти сміливий, розторопний воїн, відданий своєму каанові, я люблю таких! Прийде час — і ти станеш благородним нойоном! Аби Високе Небо було ласкаве до твоєї долі і зберегло тобі життя. Ще, може, й еміром станеш — тисяцьким або й темником! Хіба не з чабанів вийшов вірний пес мого діда, великого Чінгісхана, непереможний Субедей? Але не поспішай! — Менгу на хвилину замовк, задумався, а потім рішуче сказав: — Зараз мова про інше! Ми повалили гордий КиювІ Ми розтоптали столицю орусугів, захопили її незчисленні багатства і тисячі людей! Майстрових ми на рабів перетворимо, що будуватимуть столицю йєка-монголів — Бату-сарай, ткатимуть сукна і шитимуть нам одяг, випасатимуть табуни наших коней, а молоді гарні орусутки стануть нам утіхою в темних надрах наших юрт. Але все це треба допровадити туди. Хто це зробить? Це зробиш ти, Жадігере!

— Я? — збентежено запитав джагун, що ніяк не сподівався на такий поворот у своїй долі, бо це означало, що він на довгий час відлучається з війська, над ним не летітимуть ворожі стріли, не свистітимуть чужинські мечі.— О Високе Небо!

— Так, ти! — підтвердив Менгу.— Зі своєю сотнею ти допровадиш здобич до Ітилю, на нашу батьківщину, в благословенну Золоту орду! Цю дівчину теж! Зрозумів?

— Як не зрозуміти, каане! Слухаюсь і підкоряюсь! Тим часом, поки тривала ця розмова, позад гурту нойонів, які не особливо звертали увагу на те, що діялося довкола, бо були зайняті полонянкою, відбулася подія, може, й незначна на тлі всього того, що творилося в ці хвилини в Києві, але важлива для доль деяких учасників цих трагічних подій.

Коли Жадігер зірвав з полонянки покривало і нойони, вражені її красою, почали голосно висловлювати своє захоплення, ніхто з них не почув болісного вигуку, що вирвався з грудей Іллі.

— Маріам! Це ти? Ти? Маріам!

Не почула його і Маріам. Налякана, приглушена, приголомшена тим, що сталося, вона стояла перед завойовниками ні жива ні мертва. З її темних очей струменів жах, брови болісно заломилися на чистому мармуровому лобі, а завжди рум'яні щоки тепер були біліші за сніг.

Ілля застогнав. Маріам, його кохана Маріам стане наложницею жорстокого і брутального хана Менгу! Краще б не знати йому про це! Краще б лежати нині з проломаним черепом, ніж зазнавати такої душевної муки, такого нестерпного болю!

Він хотів кинутись до дівчини, хотів крикнути, щоб вона почула і побачила, що він тут, але, замість крику, з грудей видобувся лише хрипкий стогін, а ноги враз зімліли, підігнулися, в голові зашуміло, в очах потемніло — і він поволі посунувся додолу.

Його підхопили нукери.

— Йому погано! Доб'ємо? — спитав один.

— Ай справді, він не жилець на світі,— підтримав його другий.

Однак третій засумнівався.

— Прямо тут? На очах у каана? Долю полоненика вирішив старий, висохлий на тараню десятник:

— До сотника Жадігера зараз лізти не з руки, — розважно промовив він.— Давайте відведемо до гурту полонеників. Виживе — його щастя. Хирітиме — доб'ють і без нас!

На цьому всі погодились. Схопивши Іллю попід руки, баатури потягли його до церкви і штовхнули з натовп, що розступився перед ними. А там хтось допоміг йому пробратися до паперті і посадив на приступець, де вже сиділо чимало старих, жінок і дітей.

10

Того ж дня, надвечер, упали Софійські ворота. Монголо-татари здерлися на вали і ввірвалися у Володимирів город. Січа тривала цілу ніч: кияни відчайдушне захищали своє останнє пристановище. Відступати було вже нікуди. Тому, збудувавши нову загату, утримували її до полудня, аж поки Батий не кинув на неї тумен хана Менгу, що, трохи відпочивши після захоплення Копиревого кінця, з новою силою ринув в атаку.

Дмитро бився нарівні з простими воями. Поряд з ним стояли воєводич Степан та Добриня. Вони захищали старого, скільки мали сил, бо поранений у руку воєвода не міг тримати щита і був, по суті, беззахисний. Спочатку у них був намір взагалі вивести боярина з бою, та коли йому сказали, що тут дуже небезпечно і що його місце десь позаду, звідки б він міг спокійно керувати обороною, воєвода похмуро кинув:

— Моє місце тут! Хто ж зараз думає про життя!

Після цього він ні на хвилину не випускав з правиці меча — кидався туди, де було важче, і за ним поспішали всі, хто був поблизу.

— Тримаймося, синове! — підбадьорював він воїв, що вже вкрай знемогли від безперервних боїв та голоду.— Тримаймося! Там позаду — наші жони та діти! Невже ж віддамо їх на поталу поганину?

Кияни трималися з останніх сил. Татар було в кілька разів більше, і вони проривалися крізь ряди захисників Києва, оточували їх і вирубували всіх до ноги.

Дмитро бився затято, ніби шукав смерті. Біля нього трималося кілька десятків сміливців-відчайдухів, вони не давали оточити себе, та все ж під натиском ворога поволі відступали до княжого двору та Десятинної церкви.

Опівдні,— це було шостого грудня, на Миколин день,— кілька сотен украй знесилених киян було витіснено з навколишніх вулиць та завулків на Бабин торжок — стародавній, первісний майдан міста. За ним зовсім близько — княжі палати, Десятинна церква, збудована ще Володимиром Святославичем, квадрига та Янчин монастир.

Дмитро оглянувся і з тугою окинув поглядом величні споруди — колишню окрасу і славу Києва. Там десь бояриня Анастасія, Янка, невістки, малі онучата… Що їх жде через годину-другу? Смерть? Неволя? Ганьба? Боже, Боже!

Він окликнув сина.

— Степане! Біжи до наших! Будь в останню хвилину біля них! Розваж! Підтримай у смертний час!

— Тату! — хотів було заперечити воєводич, важко дихаючи і витираючи рукавом спітніле чоло.— Як же я залишу…

Він хотів сказати — тебе.

Та Дмитро суворо обірвав його мову:

— Слухай, що кажу,— іди! Прощай! І поцілуй за мене всіх!

Степан кинувся до батька, обняв, ткнувся обличчям у його обтягнуте латами плече і, як колись у дитинстві, крізь сльози промовив:

— Тату! А ти?..

І раптом здригнувся, обвис у Дмитрових руках. З рота цівкою бризнула кров — залила воєводі груди. В його спині, між лопатками, туго забриніла довга монгольска стріла, що призначалася батькові, а дісталася синові.

Дмитро охнув, сполотнів. З грудей у нього вирвався розпачливий зойк:

— Степане! Що з тобою? Що-о?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: