Горить свіча – Володимир Малик

Але відкинути не пощастило. Крізь розтрощені ворота все вливалися і вливалися свіжі монгольські загони і відразу вступали в бій. Навіть підмога, приведена Степаном та Іллею, не могла стримати скаженого натиску кочовиків, і кияни поволі відступали.

Так тривало до вечора. Вночі бій теж не припинився. Маючи багатократну перевагу в людях, Батий кидав в атаку все нові й нові тисячні загони, і кияни почали знемагати і відступати на Гору, до Софії та Золотоворітської вулиці. Вся південна частина Києва опинилася в руках ворога.

— Добрине, мчи до настоятеля собору — хай б'ють на сполох і всі тікають до Володимирового города! — наказав Дмитро.— А потім — додому! Рятуй наших!

Він змарнів за ці дні, його мучила рана, а ще більше, видно, боліла душа. Київ гине! Київ доживає свої останні дні! І ніякої надії — навіть на Бога, навіть на чудо! Як тут не впасти у відчай!

Добриня не раз бачив, як воєвода з одним мечем кидався в саму гущу бою, нехтуючи небезпекою. Шукає смерті? Не хоче пережити падіння Києва?

Він з сумом і жалем глянув на старого, ніби попрощався назавжди, і, не кажучи ні слова, метнувся до Софійського собору. Те, що він побачив там, вразило його до краю. Весь майдан перед папертю був запруджений народом — тут були літні чоловіки й молоді, жінки, ремісники і купці, жебраки і ченці. І всі — при зброї!

На паперті — весь соборний клір на чолі з єпископом. І теж у кожного меч при боці, а в багатьох ще й лати, кольчуги, шоломи. Тільки старенький єпископ тримав у правій руці кадильницю, а в лівій — хреста.

Він, видно, щойно закінчив молитву і напучував паству:

— Я відпускаю вам, миряни, всі гріхи ваші! З цієї хвилини ви стаєте перед Господом Богом нашим чисті й невинні, яко младенці. Ідіть на нечестивих ворогів наших — і кому судилося бути убієнним, той з чистою совістю вознесеться на небесі… Ідіть на супостата! З нами правда! З нами Бог і Мати Божа! Амінь!

Добриня розштовхав натовп і опустився на коліно перед єпископом. Той осінив його хрестом.

— Я від воєводи Дмитра, панотче!

— Що велів сказати воєвода? Тяжко там?

— Тяжко, панотче. Воєвода Дмитро велів передати, щоб ви вдарили на сполох і весь народ з припасами вивели з Ярославового города в город Володимирів. Там будемо оборонятися!

— Ми хотіли нині стати на прю з ворогом, чадо моє.

— Для цього ще буде час, панотче. А зараз — бийте на сполох і виводьте всіх у город Володимира. Такий наказ боярина Дмитра!

— Гаразд,— погодився єпископ і, повернувшись назад, щось шепнув найближчим з причту.

Як далі передавалося повеління воєводи, Добриня не запримітив, бо тут хтось прихилився до його плеча, і почулося тихе:

— Добрику!

Добриня оглянувся.

Перед ним стояв безвусий отрок — у звичайному кожушку з баранячим коміром, у вовчій шапці, натягнутій аж до брів, та сірих валянках. До пояса у нього був прив'язаний короткий меч та тул зі стрілами, а за спиною теліпався лук, що був йому явно не по плечу.

Добриня аж руками сплеснув.

— Янко!

Юне обличчя під шапкою розпливлося в радісній усмішці, чорні оченята засяяли.

— Я, Добрику! Я!

Він потягнув її з натовпу. І в цей час гучно й тривожно забив на дзвіниці дзвін. Ця тривога миттю рознеслася по всьому Києву.

— Куди це ти так вирядилася? — спитав Добриня, коли вони вибралися на просторе місце.

— Як куди? Куди і всі! До вас! А ти куди мене тягнеш? Куди повертаєш?

— Додому.

— Додому? Не підуі — вона кинулася вбік.— Я ледве вирвалася звідти!

Добриня схопив її за руку.

— Дурненька! Воєвода наказав, щоб я всю вашу сім'ю вивів у Володимирів город! Хіба не чула? Мунгали вже добираються до Софії!

— Чула. Але…

— Так ще раз тобі кажу! І слухайся мене! Ходімо!

Ще два дні тривала страшна різанина на вулицях Ярославового города. Власне, не було тут ні дня, ні ночі — пожежі осявали вулиці й майдани так ясно, що бої не припинялися і вночі. Від гарячої крові та пекучого вогню сичав і танув сніг, що білою ковдрою вкрив землю. Горіло дерево, горіли трупи, гарячий дим і сморід забивали дух.

Батий тепер вводив у місто все нові й нові тумени. Великі втрати засмучували, прикро вражали його, але не тому, що йому було жалко воїнів. Ні, до цього він давно звик і ні в гріш не ставив людське життя. До того ж основу його війська складали чужі, підкорені народи — кипчаки, огузи, карлуки, саки, буртаси, алани та багато інших, що населяли Золоту орду, а йєка-монголів була жменька одна — лише кожен десятий. Великі втрати засмучували його тому, що Київ був початком походу на вечірні країни. І якщо всюди він губитиме стільки воїнів, як у Києві, то з ким же йтиме далі — до Останнього моря?

І все ж він, незважаючи на втрати, кидав і кидав свої сотні і тисячі у цей кривавий вир, сподіваючись якнайшвидше зламати опір киян.

Третього грудня впала Софія. Соборний причет разом із кількома сотнями киян, що не встигли заховатися у город Володимира, зачинився спочатку в дворі, обнесеному високими мурованими стінами, і вчинив нападникам несподівано сильний спротив. Розлютований темник Бурундай прискочив до Батия.

— Саїн-хане, що робити з орусутськими шаманами, які зачинилися в своєму головному храмі і з луків стріляють у моїх воїнів? Ти казав — не чіпати їх, але ж…

Батий тупнув ногою.

— Якщо вони стріляють у моїх воїнів, то вбивай їх, як скажених собак! Милувати лише тих, хто на колінах проситиме пощади!

Бурундай кинув на собор цілий тумен. Підтягнувши порок, його воїни висадили ворота і, ввірвавшись на подвір'я, вчинили різанину. Захисники зачинилися в самому соборі, стріляючи в нападників з вікон. Але досить було кількох ударів “барана”, щоб двері розлетілися на щепки і сп'янілі від крові кочовики вдерлися в храм.

Перед образами горіли свічки. Пахло ладаном. Одягнутий у срібні ризи старий єпископ, піднявши перед собою хреста, закликав киян не піддаватися.

— З нами Бог! Бийте нехристів! Бийте погубителів землі нашої і віри християнської! — гукав з амвона.

Він стояв перед іконостасом, що у відблисках свічок горів щирим золотом. З-під його розшитої сріблом і самоцвітами митри вибивалася сива чуприна. В руках — золотий хрест. І, заворожені цією пишнотою, цим блиском і багатством, напівдикі степовики ринули до нього, шаблями прокладаючи собі шлях.

Напереріз їм метнувся з мечем отець Іяникій, але не встиг затулити собою єпископа, як важка чужинська шабля впала на його тім'я.

— Ох! — глухо скрикнув він і, випустивши меча, схопився руками за обличчя, що враз заюшилося кров'ю.— Боже, твоя воля! А як же бібліотека… бібліотека… князя Ярослава…

Це були останні слова ученого ієромонаха Іяникія. В наступну мить ще один удар розкраяв йому голову.

Ненадовго пережив свого захисника і єпископ. До нього кинулося кілька баатурів — схопили сяючу сріблом і золотом митру, вирвали з рук хреста і кадильницю, стягнули з пліч ризу, розірвали на кілька шматків, а самого штурхонули з амвона вниз, на кам'яну підлогу, під ноги натовпові, що біснувався в лютій сутичці, і його там було затоптано на смерть ногами ошалілих бійців.

Незабаром бій у соборі затих. Вся підлога червоніла від крові, в ній лежали вбиті й поранені, серед них немало і переможців. Але ніхто з їхніх одноплемінників не проявив бажання допомогти їм. Навпаки, всі з вереском, лайками і прокльонами кинулися до ікон та іконостаса, оздоблених сріблом та позолотою: ламали, виривали, виколуплювали шаблями, трощили шокпарами та сокирами і все, на їхню думку, коштовне пхали у свої хурджуни.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: