Як не дивно, але після перемоги Батий, окрім дозволу на пограбування, що стало звичним для загарбників, одночасно розпорядився очистити місто від трупів. Під суворим наглядом молодих джигітів по вулицях їздили полоненики-гробарі, вантажили трупи на сани, вивозили за Золоті ворота і скидали в рів — монголів направо, а киян — наліво. Потім копаницями довбали мерзлу землю і прикидали їх. У Володимировому городі викопали глибокі рови — ховали там теж.
Татари самі дивувалися; навіщо це робити? Ніде такого не було — ні в Рязані, ні в Володимирі, ні в Переяславі, ні в Чернігові, ні в половецьких степах. Ховали лише своїх, та й то не завжди. А тут… Чому тут така честь мертвим? І ніхто з них не здогадувався, що це було не рядове місто, а Київ, стародавня столиця Русі, і Батиєві захотілося оглянути його і зрозуміти, чому він затримався під його стінами на цілих тринадцять тижнів. Та як йому в'їхати в нього, коли там, незважаючи на зиму, така трупна задуха? Як переступати через трупи?
Тим часом тисячі полонених киян гибіли без їжі та води, на холоді, під зимовими зорями, за мурами Софійського собору. Багато хто заховався в собор, але більшість ночували надворі. Кожну ніч слабосилі й поранені замерзали.
Тільки на четвертий день про них згадали. Вранці розчинилася брама. В ній показався старий зморшкуватий половець, різким голосом гукнув:
— Виходьте!
Біля брами зчинилася штовханина. Голодні закоцюблі люди кинулися до виходу. Геть звідси! Геть подалі з цієї святої обителі, перетвореної завойовниками на кошару для полонених!
Людині притаманно сподіватися. Отож і тут, після триденного страждання, кожен сподівався, що найлихіше позаду, і намагався якнайшвидше вирватися звідси.
Добриня притримав Янку.
— Не поспішай! Не поспішай поперед батька в пекло!
— Ти думаєш…
— Нас чекає смерть або неволя, Янко. Ти повинна знати це.
— І ніякої надії? Ніякого виходу?
Добриня розвів руками.
— Ну який тут вихід? Через стіни не перелізеш. А перелізеш — з міста не вийдеш. А з міста вийдеш — через орду, що отаборилася довкола, не пройдеш. Враз схоплять…
Янка схилила голову Добрині на груди. Прошепотіла:
— Бачу, єдина розрада, що ми разом. Та чи надовго? Лише десь після полудня, коли натовп порідшав, вони наблизилися до воріт. І тут до них кинувся бородатий чоловік у сукняному лейбику, у якійсь киреї, накинутій наопашки, та в такій же старій облізлій шапці, натягнутій на самі очі.
— Добриня? Ти? Живий?
Услід за ним поспішала огрядна жінка, закутана з голови до ніг у теплу вовняну хустку. З-під неї виглядали тільки очі та ніс.
Добриня не впізнав їх.
Чоловік затупцяв на місці, винувато усміхнувся у чорну бороду.
— Та ви ж з боярином Іллею обідали у нас… На Копиревому кінці… Пам'ятаєш?.. Ні?.. Та рабин я! Рабин Ісаак Зайденберг!
— А-а… Ну як же! — тепер Добриня впізнав обох — і рабина Ісаака і його дружину Ребекку, що, обіпершись на чоловікову руку, з затаєною надією дивилася на молодика, ніби він міг зараз чимось їм допомогти чи зарадити лихові.— Упізнаю, упізнаю… А де ж Маріам, ваша донька? З очей у Ребекки бризнули сльози.
— Ой, вей! О горе! Немає з нами нашої милої донечки, нашої зіроньки! Десь, як і ми, поневіряється, якщо жива, в моаветянському полоні, що гірший за єгипетський. Вей, вей!
Рабин при її словах сумно хитав головою, а в його злегка випуклих чорних очах зачаївся такий жах, такий відчай, що Добриня мимоволі відвів погляд. Що він порадить цим людям? Чим допоможе нещасним?
— І про боярина Іллю ніякої звістки? — спитав, щоб змінити розмову.
— Ніякої.
Їх штурхнули в спини, швиргонули у натовп. Людський вир затягнув їх і виніс за ворота.
Тут тих, кого стражі штовхнули ліворуч,— стариків, дітей, поранених, а також багато вдягнених городян,— роздягали майже догола і в'язали по десять чоловік. Там стояв крик і плач.
Посеред майдану згромадили дужих молодих чоловіків — до війська. Їм на шиї в'язали дерев'яні колодки і зразу ж виводили з міста.
А праворуч стояли впереміш молоді та середнього віку жінки, дівчата, чоловіки. Чоловікам теж в'язали на шиї рогатки з ліщини чи грабини.
Під час перебування в полоні Добриня не раз бачив таку дільбу полонеників — одних до страти, других — до війська, третіх — у неволю. Але тоді, будучи полонеником, спостерігав це збоку, а тепер сам мав потрапити або на той світ, або у вороже військо, на важкі й небезпечні допоміжні роботи, або в неволю — десь аж за ріку Волгу, в Орду.
Йому стало страшно. Не за себе — за Янку. Вона горнулася до нього і злякано питала:
— Що це, Добрику? Куди цих нещасних? А нас? Теж туди?
Що він міг їй відповісти? Може, справді краще було б обом загинути?
Підстаркуватий сивобородий терджуман ткнув Добрині камчею в груди, зміряв поглядом його постать, схвально зацмокав язиком:
— Дзе-дзе! О, який сильний баатур! Ти воїн?
— Ні, я не воїн,— відповів Добриня.
— А хто ж ти? Що вмієш робити?
— Все вмію — з руди крицю вмію витоплювати, кличі та шаблі виготовляти, коней кувати… Що хочеш, те і зроблю!
— Ой-бой! Та ти справжній умілець! А цей малий, що з тобою? Він хто?
— Це мій молодший брат, агай. Він теж умілий майстер. Тільки він не крицю варить і не коней підковує, а штани шиє, сорочки вишиває, кожухи лагодить… Кравець він!
Добриня пішов напролом. Якщо удасться його хитрість, вони врятовані. Добрих майстрів-ремісників монголи рідко позбавляють життя — найчастіше продають або використовують у своїх карханах[100][100].
— Якші, якші,— хитав головою половець.— Ідіть сюди! Сюди!
Він показав рукою праворуч, і два дебелі баатури списами штурхонули їх у гурт чоловіків з кантами на оліях. Добрині теж пов'язали важку колодку, руки заломили за спину — прив'язали арканом до якогось бороданя. А за ним — і Янку…
Потім погнали на вихід з міста.
За Золотими ворітьми стояв розпачливий лемент. Кричали приречені до страти, всі ті, кого не взяли ні до Батиєвого війська, ні до відправки в Золоту орду. Це були діти, старики, поранені, юродиві, а також багаті кияни — купці, бояри, книжники. Напівголих, босих, пов'язаних, як і всі, по десятку, їх зразу ж завертали за ворітьми ліворуч, ставили над ровом, де вже лежали сотні вбитих, і баатур, що йшов попереду, бив гострим обушком сокири переднього по голові. Це ж саме ззаду робив його напарник. Убиті, упавши, тримали на прив'язі решту десятка — ніхто нікуди не міг втекти чи навіть кроку вбік ступити. Тепер баатури, не поспішаючи, розправлялися з іншими. Потім розв'язували аркан, трупи скидали в рів і поверталися назад, до Софії, за новими жертвами.
Іноді з десятком розправлявся навіть один баатур. Зв'язані люди нікуди не могли від нього втекти, а якщо й намагалися, то він швидко наздоганяв їх, убивав першого, хто потрапляв під руку, і той, упавши, зупиняв інших.
Добриня намагався затулити собою те страшне видовище від Янки, та дівчина вже все зрозуміла і сама затулила руками обличчя.
Поки вони стояли, зупинившись у сутолоці, з воріт виринув ще один десяток зв'язаних напівголих полонеників, його завернули ліворуч і повели понад ровом. Попереду виступав рабин Ісаак. Кирею і лейбика з нього зняли, і його пишна борода яскраво чорніла на білій сорочці. За ним ступала боса Ребекка. Розхристана, з розпатланим волоссям, з вірьовкою на шиї, вона з жахом дивилася на рів, начинений трупами, а потім, мов збожеволівши, кинулася вбік, мало не зваливши з ніг чоловіка, заборсалася, забилася, закричала:
— Ой вей-вей! Ісааку, любий мій! Дивися, куди ж нас ведуть! Поглянь — скільки люду тут перебито! Це ж і нам таке буде! Ой вей-вей!
Збурений, збунтований нею десяток смертників теж раптом закричав. Всі почали рватися — хто куди! Аби подалі від цього жахливого місця, від залитого кров'ю, наповненого мертвими тілами рову. Та ба! Аркан був міцний, плівся умілими руками — витримав, як його не тягнули, не рвали, не смикали в усі боки.