Горить свіча – Володимир Малик

Це зрозуміла і Янка, бо відчула, як Добринині руки слабнуть, а ноги заточуються.

— Залиш мене, Добрику,— прошепотіла вона хрипким голосом.— І мене не врятуєш, і сам загинеш… Залиш! Кинь у сніг — і йди собі! А я засну вічним сном…

Він зібрав останні сили і пригорнув и міцніше.

— Мовчи! Ось дійдемо до того ліска — там спочинемо… Вже недалеко. Там, напевне, буде привал, адже всі стомилися.

Та привалу не об'явили. Довжелезна валка, що розтягнулася на багато поприщ, втягнулася в обрідний ліс, де поміж голих осин, беріз та кущів глоду подекуди зеленіли кучеряві ялинки та сосонки.

Добриня зрадів: ось що порятує їх!

Він відійшов убік, опустив дівчину просто в сніговий замет, зламав дві пишногіллясті ялинки і зв'язав їх посередині поясом. Вийшло щось на зразок великого пухкого ложа. Поклав на нього Янку, а щоб вона не сповзла від руху або не скотилася набік, попід руки їй заправив міцні гілки і теж зв'язав їх.

Поки він усе це робив, голова валки зникла в далечині. За нею полоненики прогнали табун коней, отару овець та череду худоби, що за місяць зменшилися майже наполовину, а за ними під охороною десятка джигітів проскрипіли полоззя великих низьких саней, на яких, обплутана міцними вірьовками, величаво пропливла київська квадрига. Позад неї в оточенні кількох вершників їхав на вороному коні сотник Жадігер. І одягом, і зброєю, і всім своїм виглядом та поставою він відрізнявся від рядових баатурів, що супроводили його.

Добриня внутрішньо здригнувся. Жадігер наближався і вже запримітив на обочині дороги дивну пару полонеників.

З часу втечі з полону Добриня рідко згадував свого колишнього господаря. Навіть зринала було думка, що вже ніколи з ним не зустрінеться, що він або загинув під час облоги Києва, або, якщо вижив, пішов далі з Батиєм.

І ось — на тобі! Живий-здоровісінький, не загинув, не пішов далі з Батиєм у похід, а тут, за кілька кроків усього, і, по всьому видно, став неабияким цабе, якщо не головним!

Що несе зустріч з ним? Хіба міг Жадігер не впізнати його? Чи забути його зухвалу втечу разом із сином київського воєводи? Чи смерть брата від рук киян?.. Чим обернеться і для нього, і для Янки ця несподівана зустріч?

Жадігер смикнув повід і повернув прямо до них. За ним рушила охорона.

— Що тут? Чому звернули вбік? Де варта? Куди вона дивиться? — голос його звучав незадоволено, з погрозою.

Добриня зиркнув на нього з-під шапки, не піднімаючи голови і сподіваючись, що Жадігер не впізнає його.

— Ось брат захворів. Не може йти — буду тягти,— пояснив коротко.

Почувши щось знайоме в голосі полоненика, Жадігер під'їхав ближче, нагайкою торкнувся його підборіддя, заглянув в обличчя. Очі його округлилися.

— Ба, ба, ба! Добриня! — він не приховував подиву.— Виходить, живий? Не пощастило втекти від мене? Орусутський собака! Я мав через тебе великі неприємності! Я міг через тебе, негіднику, не тільки втратити місце джагуна, сотника, а й позбутися голови! Дякуючи захистові добрих духів і Вічного Неба, я залишився живий і навіть не лишився прихильності мого благодійника Менгу-каана. Але то тільки щасливий збіг обставин, щасливий для мене випадок, а інакше б… Я тобі цього не забуду!

Добриня мовчав, розуміючи, що зараз він у повній владі цього всесильного монгола, який може одним ударом шаблі чи сокири обірвати його життя. А це означало б і смерть для Янки.

— Чому мовчиш, собако! — гримнув Жадігер.— Чи язика проковтнув?

Добриня розвів руками.

— А що казати? Ти, джагуне, на моєму місці вчинив би так само, як і я. Коли б потрапив у полон, то шукав би можливості визволитися. А коли б визволився, то знову разом із своїм народом захищався б від нападників. Хіба не так? Навіть заєць, коли потрапляє в капкан, намагається звільнитися від нього, навіть найплохіший кінь, коли на нього нападає вовк, копитами відбивається від нього. А ми ж люди!

Ти вельми розумний, боголе!

Добриня пропустив ці слова мимо ушей.

— Ти мене уб'єш? Тоді вбивай нас з братом обох, бо він без мене все одно пропаде.

— Якщо він захворів і не може далі йти, то мої люди доб'ють його.

— А мене?

— А ти підеш далі! Ти знову станеш моїм рабом — і на цей раз навіки! Аж поки не здохнеш від непосильної праці та голоду! Це я тобі обіцяю!

— Не вбивай брата, Жадігере! Прошу тебе! — заблагав Добриня, жахаючись думки, що Янка може зараз загинути.— Я потягну його сам! Він скоро видужає… Не вбивай!

Жадігер скосив очі вниз, на ялинки, де розпростерлося нерухоме тіло.

— Потягнеш? Ти гадаєш, що витримаєш таку далеку і нелегку дорогу?

— Витримаю.

— Тоді тягни, а я подивлюся. За тобою слідкуватимуть! І не подумай тікати!

— Я не тікатиму.

— Ще б пак! Куди тут втечеш?

— Отже, я можу йти?

— Іди! І тримайся тут неподалік — зразу за мною!

Добриня упрігся в свої ялинки, як в оглоблі, і рушив, полишаючи після себе широко прометений слід.

Йти стало значно легше. Тягнути — не нести. І як йому відразу не спало на думку влаштувати щось подібне? Не вибився б так із сил. І все ж він поволі відставав. Незчувся, як його почали обганяти ті, хто йшов позаду. Він і далі не звертав би на це уваги, та важкий удар гарапникам по плечах, що навіть через кожух дошкулив, змусив його стрепенутися, відігнути думки і оглянутися.

Баатур здибив коня і замахнувся вдруге. Його плоске обвітрене обличчя було темне й похмуре.

— Не відставай, рабе! Хіба забув, що сказав джагун? — кинув погрозливо.

І Добриня зрозумів, що тепер він кожного дня, кожної миті буде під пильним наглядом. Він не має права відставати, Жадігер подбає про те, щоб підігнати його бичем або й пристукнути обушком бойової сокири. Якщо хочеш жити, якщо хочеш урятувати Янку, то знаходь силу і йди, уперто йди вперед услід за своїм хазяїном — аж до Ітилю або й далі.

І, нагнувши голову та міцніше упершись ногами в стоптаний сніг, він прискорив ходу.

2

На щастя, пересілися морози. Йти по рихлому снігу стало важче, зате Янка не так мерзла, як раніше. До того ж Добриня скинув з себе кожуха і, сам залишившись у благенькому каптані, укутав її з голови до ніг, щоб вона могла зігрітися.

Вечорами, коли ставали на нічліг, він приносив їй гарячої юшки і поїв, як малу дитину. А коли вона відмовлялася, посилаючись на те, що не хочеться, гримав:

— Пий! Через силу пий!

Тоді вона покірно відкривала рота і з огидою ковтала гаряче питво, що смерділо димом і старою кониною, довго жувала жилаве солодкувате м'ясо, а він підтримував її за голову і радів, коли дерев'яний тостаган спорожнювався до дна.

— Ну, от — тепер ти молодчина! Тепер ти поправишся! Відчуваєш, як тепло розливається по всьому твоєму тілі?

Одного разу, коли він отак, сидячи біля Янки на ялинці, підносив їй до рота закіптюжений корець і примовляв при цьому, щоб вона не відмовлялася від бридкого маслака з кінської ноги, йому на плече раптом опустилася чиясь рука, а над вухом пролунав хрипкий, простуджений, але знайомий голос:

— Добрине, це ти?

Від несподіванки Добриня мало не випустив посудину: над ним стояв Ілля. Зарослий, схудлий, брудний, з кучмою густого-прегустого чуба, що заміняв йому шапку, та все ж це був він! Це був він — брат Янки, син воєводи Дмитра!

Хвиля радості переповнила Добринині груди. Він обережно поставив у сніг Янчин корець з недопитою юшкою, рвучко підвівся і, скільки дозволяла канта, стиснув Іллю в обіймах.

— Ілля! Ілля! Це ти! Боярине мій! Друже мій! А ми з Янкою думали, що ти загинув… А ти живий! Яка радість!

Ілля був радий цій зустрічі не менше, ніж Добриня. Він по-ведмежому стискував плечі свого друга, широко усміхався, показуючи білизну своїх міцних зубів, і не соромився сліз, що наповнили його чисті ясні очі.

Коли перший подив, перший приплив радості минув, Ілля раптом перемінився в лиці. Все ще тримаючи Добриню за плечі, він рвучко відхилив його від себе на віддаль витягнутих рук.

— Ти згадав про Янку… Коли ти бачив її востаннє? Вона жива?

Добриня глянув униз.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: