Горить свіча – Володимир Малик

— Ойє, ойє,— схвально закивали головами царевичі.— Це добрий знак! Ми провчили орусутів у Киюві та Колодяжені, і тепер вони будуть піддаватися нам без спротиву. Прояви до болохівських князів, Саїн-хане, своє милосердя.

Батий наказав, щоб болохівці підійшли ближче. А коли ті стали перед ним, урочисто прорік:

— Я, Бату-каан, посол царя небесного, приймаю вас, князі Болохівської землі, зі всім людом вашим під свою руку. Віднині ви мої піддані. Жоден мій воїн не ступить на землю вашу. Жодна волосина не впаде з голів ваших і з голів підданих ваших. Це кажу вам я, Саїн-каан, тобто Справедливий хан, і всі орусути знають про це. Хто прийде до мене з покорою, той повернеться в землю свою і в житла свої з моєю милістю… А за це ви мусите сіяти для мене і для мого війська на ваших полях просо і жито, пшеницю і ромейський злак — гречку, а також постачати для воїнів моїх коней та овець… Чи згодні ви на це?

Болохівці низько схилилися в поклоні.

— Згодні, великий хане!..

Дмитро тремтів тоді, як у пропасниці. Що ж це робиться? Добровільно піддаватися найлютішим ворогам нашим, які кров'ю залили всю Переяславську україну, зруйнували і спалили всю Київську землю і винищили її народ? По власній волі вирощувати для ворога жито, пшеницю, просо та гречку? Віддавати йому і коней, і худобу, і овець? А чи не забажає він згодом молодих хлопців до війська, а дівчат — для нічного слугування?

Яка ганьба!

Він мовчки стояв посеред знатних монголів, слухав, як Доман перекладає слова Батия, а внутрішньо тремтів від обурення та відчаю. Так, чого доброго, піддадуться всі західні городи Київської україни, Волинського та Галицького князівств!

А Батий, сидячи на коні, зиркав на нього і зловтішне усміхався. Бачиш, мовляв, войводо Думитре, як я завойовую всі твої землі? Страхом і милістю… Один ти бився до останнього, нерозумний! І чого досягнув? Де твій Київ? Де твої люди?

…Але потім наступило щось незрозуміле для Батия. Замість того щоб, подібно болохівцям, добровільно піддаватися, всі городи по Случі, по Горині, Прип'яті та Стиру ні разу не відчинили перед ним воріт, гинули у вогнів але не здавалися. А Данилів та ось цей Крем'янець, скільки не тужиться Батий, узяти не може. І росте радість у Дмитровому серці: народ не здається, б'ється до останнього — за своє життя, за свободу!..

— Чому мовчиш, Думитре? — підвищив голос Батий.— Що робити з цим клятим городищем? Як його взяти?

Дмитро опустив повіки, щоб пригасити радість, що загорілася в очах, і, трохи втамувавши свої почуття, пильно глянув на монгольського владику.

— Ніяк ти не візьмеш цієї фортеці, Саїн-хане,— відповів твердо.— Як не взяв ти і Данилова… Хіба не бачиш, які тут стіни і яка рішучість у людей, що їх захищають?.. Якщо ти просиш моєї ради, то я скажу: знімай облогу і йди далі, куди задумав. Але й там ти не знайдеш других болохівців… А коли хочеш узяти Крем'янець — стій тут до весни…

Батий не спалахнув, не розсердився. Він ще в Києві зрозумів душу київського воєводи: в ній не було страху перед смертю. Чи то втрата родини випалила її і зробила байдужою до власної долі, чи розгром Києва — цього хан не знав та й не дуже дошукувався причин. Він сприйняв Дмитра таким, яким він є, і дозволяв йому говорити так, як той думав, намагаючись виудити з його слів, з його думок істину, корисну для себе, для головної мети — як підкорити монгольській владі всі землі і всі народи від Східного до Західного океану.

Він перевів погляд на муровані стіни фортеці, що з трьох боків стояли над стрімкими і глибочезними урвищами. Скільки сміливців-баатурів лізли на неї — і де вони опинилися? Лежать, закляклі на морозі, внизу з розтрощеними головами, і нові сотні ставлять на них драбини і лізуть знову, виконуючи його наказ — узяти цю прокляту, заворожену мангусами фортецю!

Чи не помиляється він, намагаючись будь-що взяти всі городи, спалити всі селища? А може, Дмитро правий? Може, залишити і Данилів, і Крем'янець у себе в тилу і йти далі? Що вони йому зроблять? Ударять з тилу? Так нічим же! Воїнів там — жменька одна, вони сильні лише тим, що заховалися за ці неприступні стіни. Ну, то й нехай сидять собі за ними! Настане час — і самі прийдуть до нього з поклоном!..

Гм, що не кажи, а цей киювський войвода має головуї Шкода, що такий упертий і непідкупний, а то б дав йому під його руку тисячу або й тумен — і хай би позмагався з самим Субедеєм, що вже постарів! І ще видно було б, хто з них вправніший у військовому мистецтві!

Ніхто не порушував жодним словом роздумів Саїн-хана. Темники стояли мовчки. Кожному було ясно, що останнє слово все одно за Батиєм. Та він їх, здається, і не питав — обмежився відповіддю того завжди похмурого, заглибленого в себе киянина, якого чомусь уподобав і тримав при собі.

Один Субедей, відкривши своє старе вовче око, проскрипів:

— Саїн-каане, мені здається, ми даремно гаємо тут час. Середина зими, а ми топчемося на одному місці… Монгольський кінь застоявся, а він повинен мчати, як буря! Як ти гадаєш?

Батий ще раз зміряв поглядом вапнякові стіни фортеці, перед якою застряв, а потім глухо кинув:

— Я теж так думаю… Піднімайте військо — і впереді На Володимир!

4

Тан! Тан![101][101] почулися попереду вигуки дозорців, що зупинилися на горбі, звідки відкривалася широка долина якоїсь великої ріки.

Добриня переглянувся з Іллею. Дон! Добралися, нарешті, до таємничого Дону, до землі незнаної, за якою, кажуть, зовсім недалеко ще таємничіший Ітиль, тобто добре відома Волога, Влага, Волга, велика північна ріка!

Що там їх жде — за Доном, за Ітилем?

Янка почала одужувати, але була ще така слабка, що вони і далі тягнули її на ялинках. Всіма правдами і неправдами намагалися роздобути їй зайвий казанок сорби чи шматок м'яса, щоб підгодувати дівчину. А коли не щастило, переполовинювали свої пайки і залишали їй на сніданок.

— Завезуть нас на край світу,— прошепотіла вона.— Там. і загинемо!

Вони промовчали і наддали ходу. Як би тяжко не було, а нове манить. Хотілося швидше поглянути на той далекий половецький Дон, чи Тан, як перехрестили його монголи, про який стільки побутувало розповідей у Київській землі! Це ж тут, на Дону, на Дінці, мучилися в половецькій неволі тисячі полонеників з Київської, Переяславської та Сіверської україни. Звідси декому з них щастило втекти і розповісти землякам про нестерпні муки, яких зазнавали там наші люди.

А Ітиль ще далі! А монгольська неволя ще тяжча!

Попереду поволі сунулися сани з квадригою. Стояла відлига, і десятеро коней з натугою тягнули їх по рихлому снігу. Обабіч, готові кинутися на підмогу і підштовхнути чи витягти з приметеного невидимого ярка, їхало верхи десятків два дозорців. Жадігер не відставав — пантрував за саньми, як за дорогоцінним скарбом. Та так воно й було, бо квадрига належала самому Батиєві!

З горба стало видно Дон і задонські простори, вкриті лісами, перелісками та чагарями, приметеними сірим від вологи снігом. Улоговиною спускалася вниз валка. Вона поволі сповзла на берег, а потім і на Дон, довга, рухлива, мов змія.

На березі Жадігер розпорядився розтягнутися, не товпитися при переправі через ріку, але сам від саней та охоронців не відставав. І коли квадрига з'їхала на лід, тримався поряд з нею.

Добриня з Іллею та з Янкою лишилися трохи позаду.

Посеред ріки раптом почувся оглушливий тріск криги, і майже одночасно — розпачливий крик вершників, що почали разом з кіньми провалюватись у воду.

Квадрига першою зникла з виду — її ваги не витримав підмитий бистриною лід, і вона швидко пішла на дно, прихопивши з собою і сани, і коней, і погоничів, що тримали їх за вуздечки.

Посеред Дону утворилася заповнена уламками криги велика ополонка, в якій борсалися коні та люди, що, затягувані течією, зникали в темній холодній глибині.

Крик жаху сколихнув усю валку, що враз зупинилася. Люди застигли на місці, боячись ворухнутися, щоб і під ними не проламався лід. Кілька вершників, що їхали позаду, теж зупинилися, щосили натягнувши поводи загнузданих коней.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: