Горить свіча – Володимир Малик

— А хіба тобі не гидкі боягузи, хане? Хіба ти тоді більше поважав би мене, ніж зараз? Я не поважав би себе!

— Але скільки люду знищено! — вигукнув Батий з досадою.

— У нас була надія, що вистоїмо,— відповів на це спокійно Дмитро.— А не вистоїмо, то краще смерть, ніж довічне ярмо! Ось чому ми билися, не жаліючи живота свого! До того ж падали не тільки наші вої, а й твої, хане, а земля наша велика — якщо кожне місто захищатиметься так, як Київ, то з ким ти залишишся, Батию?

Батий мовчав, а запальний Менгу схопився за шаблю.

— Що він говорить, собака! Я зарубаю його! Однак Батий підняв застережно руку.

— Ні, Менгу, не треба! Я поважаю сміливих і хоробрих людей. Над достойним супротивником достойно і перемогу одержати. Хіба не так? Це не мої слова, це слова нашого діда Чінгісхана, а він, як завжди, і в цьому був мудрий.

— Однак він не давав пощади ворогам! — вигукнув Менгу.— Його бойовий шлях був усіяний черепами переможених!

— І мій шлях буде усіяний черепами переможених — я вже подбаю про це, Менгу! Будь спокійний, ми не залишимо в Киюві нікого навіть на розплід! Але войводі Думитру я дарую життя заради хоробрості його! Я візьму його з собою в дальший похід, щоб він побачив загибель землі своєї, загибель усіх, хто не захоче підкоритися мені! Всіх їх чекає люта смерть! — І повернувся до полоненого воєводи: — Ти зрозумів мене, Думитре?

— На все воля Божа,— з гідністю відповів воєвода.— Всі ми смертні — і я, і ти! І народи наші смертні, бо нічого їіемає вічного під зорями! І якщо Бог вибрав тебе своїм знаряддям — бичем Божим, щоб покарати мій народ за гріхи його, то знай: ми не підставимо добровільно шиї під твої шаблі! Ми будемо оборонятися, скільки сил наших стане! А там — що Бог дасть!

Батий усміхнувся — холодно і зневажливо. Потім погордливо прорік:

— Вічне Небо давно наперед визначило, що йєка-монголи підкорять собі всі довколишні народи зримого півсвіту. Невже ти сумніваєшся в цьому? Якщо сумніваєшся, то найближчим часом матимеш змогу переконатися, що так воно й буде! Як і те, що Киюв уже впав! Дивися — останніх твоїх воїнів, що лишилися серед живих, уже в'яжуть желями і ведуть у полон, і в моїй владі вирішити їхню долю — умертвити чи завдати в рабство.

Дмитро і сам уже бачив, що Київ упав. Тільки від Янчиного монастиря ще долітали крики і гуркіт бою — там, видно, трималася жменя киян. Та чи довго вони протримаються?

Йому стало важко дихати, серце зайшлося гострим болем. Навіщо йому бачити все це — смерть синів, багатьох тисяч киян, загибель рідного міста? Навіщо доля залишила йому життя? Щоб до кінця випив гірку чашу ганьби і наруги?

А де бояриня Анастасія? Де донька Янка? Невістки? Онучата малі? Немає, немає! Всі загинули, все пішло прахом! Боже мій. Боже!

Він відчув, як глибоко в грудях заклекотало, як у жлукті, коли в нього кинути розжарений камінь, а очі наповнилися солоними слізьми. Плечі здригнулися, широкі круті плечі, що не знали втоми упродовж багатьох літ, тепер поникли, опустилися.

Воєвода плакав. Стояв посеред Києва, на Бабиному торжку, де колись збиралися віча, де відбувалися найважливіші події київського життя, і тихо плакав, не соромлячись нікого — ні Батия, ні його почту, ні воїнів-баатурів, що стерегли знатного полоненика. Плакав, що всьому настав кінець…

13

Якийсь час Домажир з кількома десятками киян, що відступили сюди, утримував загату перед ворітьми Янчиного монастиря. Але сили були нерівні — татаро-монголи зім'яли цю слабку оборону, заарканили боярина і побили найближчих його воїв, а потім кинулися до церкви, до дзвіниці та до келій, куди відступили останні оборонці Києва. Там, у приміщеннях, зав'язалися відчайдушні криваві сутички.

Добриня з десятком украй знесилених киян та з Янкою зачинився в дзвіниці і підпер зсередини двері.

— Біжи нагору! — наказав він Янці.

— Не піду! Я залишуся тут! — відповіла дівчина. Лице її розпашілося, коса вибилася з-під завеликої для неї шапки. Вона щойно побувала у справжньому бою, відбивалася від супротивника мечем і, хоча Добриня захищав її собою, відчувала в усьому тілі якусь незвичайну напругу, що змушувала її серце шалено колотитися.

— Не піду! — повторила вона уперто.— Я залишуся тут!

Тоді Добриня схопив її за руку і потягнув по крутих сходах нагору. Вона почала пручатися.

— Пусти!

Добриня розсердився і стиснув її невелику руку так, що дівчина скрикнула:

— Ой, мені боляче!

— А-а, боляче? То чому ж не слухаєшся? Іди! Він розумів, що наступають останні хвилини їхнього життя, і пам'ятав Янчину просьбу — вкоротити їй віку, коли постане загроза полону. Ні на мить не забував про це. Та як він це зробить — не уявляв. Хіба підніметься у нього рука на неї? Єдиний шлях — разом кинутися з нею з високої дзвіниці вниз і розбитися на смерть. А якщо він загине раніше, то, може, сама вона вчинить так, як вчинила рязанська княгиня? Може, висота дзвіниці нагадає їй про таку можливість?

Ось така думка і змусила його тягнути Янку нагору, на високу, відкриту всім вітрам дзвіницю, звідки було видно мало не весь Київ.

— Іди! Іди, Яночко! Іди, люба моя! Це, мабуть, наш останній шлях, який ми верстаємо разом! — заблагав Добриня.

Він зупинився, обняв її, припав пошерхлими на морозі губами до її теплих вуст. І Янка обм'якла, перестала пручатися — завмерла в його обіймах, як дитина у маминих руках. Лише дрібна сльоза викотилася з кутика її ока і впала йому на руку.

— Добрику, відпусти!

Він відпустив її — і вона покірно подерлась за ним нагору.

З дзвіниці перед ними відкрилося жахливе видовище: всюди по вулицях і майданах лежали трупи людей, переможці никали по глухих завулках, по дворах і хоромах — одні хапали жінок, дівчат, а малих і старих вбивали на місці, інші тягнули з будинків одяг, треті в'язали чоловіків — по десятку, руки назад, на шию — канта, а якщо її не було під рукою, то просто три палки, стягнуті сирицею.

Крик відчаю летів від закривавленої київської землі до низького сірого неба. Та воно мовчало, не загриміло громом, не вдарило блискавицями, ніби не бачило і не чуло всього того жаху, що творився внизу.

— Боже, що робиться! — прошепотіла Явка помертвілими губами і, плачучи, скинула шапку.— Страшний суд!

Її туга коса, в якій червонів заплетений шовковий кісник, впала їй на плече, Добриня погладив її рукою. Яка ніжна, яка шовковиста!

Раптом нова думка сяйнула йому в голову.

— Яночко, нахились! — і почав виймати меча з піхов. Дівчина злякано відсахнулася.

— Добрику, невже час?

— Ні, ні, не те! — Він стиснув її плечі.— Бачиш, все може статися в останні хвилини. Може, навіть потрапиш живою до рук ворогів, то краще хай вони вважають тебе за отрока, за хлопця. Я хочу відрізати твою косу. Нахились до перекладини!

Тепер Янка зрозуміла — і покірно поклала голову на потемнілу від часу дубову балку.

Добриня розпростав косу, натягнув — і одним ударом меча відсік її. Потримав якусь мить, потім кинув униз.

— Ну от — тепер ніхто, тебе не прийме за дівчину. Отрок — та й усе! Нікому не признавайся, що ти з боярського роду. Кажи — ремісницького. І стій на своєму, що б там не було! Кажи — умію шити, вишивати…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: