Горить свіча – Володимир Малик

— Ніякої.

Їх штурхнули в спини, швиргонули у натовп. Людський вир затягнув їх і виніс за ворота.

Тут тих, кого стражі штовхнули ліворуч,— стариків, дітей, поранених, а також багато вдягнених городян,— роздягали майже догола і в'язали по десять чоловік. Там стояв крик і плач.

Посеред майдану згромадили дужих молодих чоловіків — до війська. Їм на шиї в'язали дерев'яні колодки і зразу ж виводили з міста.

А праворуч стояли впереміш молоді та середнього віку жінки, дівчата, чоловіки. Чоловікам теж в'язали на шиї рогатки з ліщини чи грабини.

Під час перебування в полоні Добриня не раз бачив таку дільбу полонеників — одних до страти, других — до війська, третіх — у неволю. Але тоді, будучи полонеником, спостерігав це збоку, а тепер сам мав потрапити або на той світ, або у вороже військо, на важкі й небезпечні допоміжні роботи, або в неволю — десь аж за ріку Волгу, в Орду.

Йому стало страшно. Не за себе — за Янку. Вона горнулася до нього і злякано питала:

— Що це, Добрику? Куди цих нещасних? А нас? Теж туди?

Що він міг їй відповісти? Може, справді краще було б обом загинути?

Підстаркуватий сивобородий терджуман ткнув Добрині камчею в груди, зміряв поглядом його постать, схвально зацмокав язиком:

— Дзе-дзе! О, який сильний баатур! Ти воїн?

— Ні, я не воїн,— відповів Добриня.

— А хто ж ти? Що вмієш робити?

— Все вмію — з руди крицю вмію витоплювати, кличі та шаблі виготовляти, коней кувати… Що хочеш, те і зроблю!

— Ой-бой! Та ти справжній умілець! А цей малий, що з тобою? Він хто?

— Це мій молодший брат, агай. Він теж умілий майстер. Тільки він не крицю варить і не коней підковує, а штани шиє, сорочки вишиває, кожухи лагодить… Кравець він!

Добриня пішов напролом. Якщо удасться його хитрість, вони врятовані. Добрих майстрів-ремісників монголи рідко позбавляють життя — найчастіше продають або використовують у своїх карханах[100][100].

— Якші, якші,— хитав головою половець.— Ідіть сюди! Сюди!

Він показав рукою праворуч, і два дебелі баатури списами штурхонули їх у гурт чоловіків з кантами на оліях. Добрині теж пов'язали важку колодку, руки заломили за спину — прив'язали арканом до якогось бороданя. А за ним — і Янку…

Потім погнали на вихід з міста.

За Золотими ворітьми стояв розпачливий лемент. Кричали приречені до страти, всі ті, кого не взяли ні до Батиєвого війська, ні до відправки в Золоту орду. Це були діти, старики, поранені, юродиві, а також багаті кияни — купці, бояри, книжники. Напівголих, босих, пов'язаних, як і всі, по десятку, їх зразу ж завертали за ворітьми ліворуч, ставили над ровом, де вже лежали сотні вбитих, і баатур, що йшов попереду, бив гострим обушком сокири переднього по голові. Це ж саме ззаду робив його напарник. Убиті, упавши, тримали на прив'язі решту десятка — ніхто нікуди не міг втекти чи навіть кроку вбік ступити. Тепер баатури, не поспішаючи, розправлялися з іншими. Потім розв'язували аркан, трупи скидали в рів і поверталися назад, до Софії, за новими жертвами.

Іноді з десятком розправлявся навіть один баатур. Зв'язані люди нікуди не могли від нього втекти, а якщо й намагалися, то він швидко наздоганяв їх, убивав першого, хто потрапляв під руку, і той, упавши, зупиняв інших.

Добриня намагався затулити собою те страшне видовище від Янки, та дівчина вже все зрозуміла і сама затулила руками обличчя.

Поки вони стояли, зупинившись у сутолоці, з воріт виринув ще один десяток зв'язаних напівголих полонеників, його завернули ліворуч і повели понад ровом. Попереду виступав рабин Ісаак. Кирею і лейбика з нього зняли, і його пишна борода яскраво чорніла на білій сорочці. За ним ступала боса Ребекка. Розхристана, з розпатланим волоссям, з вірьовкою на шиї, вона з жахом дивилася на рів, начинений трупами, а потім, мов збожеволівши, кинулася вбік, мало не зваливши з ніг чоловіка, заборсалася, забилася, закричала:

— Ой вей-вей! Ісааку, любий мій! Дивися, куди ж нас ведуть! Поглянь — скільки люду тут перебито! Це ж і нам таке буде! Ой вей-вей!

Збурений, збунтований нею десяток смертників теж раптом закричав. Всі почали рватися — хто куди! Аби подалі від цього жахливого місця, від залитого кров'ю, наповненого мертвими тілами рову. Та ба! Аркан був міцний, плівся умілими руками — витримав, як його не тягнули, не рвали, не смикали в усі боки.

Дивлячись на марні потуги знавіснілих від розпачу, приречених на смерть полонеників, баатури про щось перемовилися між собою і зареготали. Потім задній щосили вдарив гострим і довгим, мов цвях, обушком бойової сокири одного з них по голові — і той, упавши на землю, враз зупинив увесь десяток.

Передній теж замахнувся сокирою — і його удар призначався Ісаакові. Ребекка скрикнула, кинулась наперед, скільки дозволяв аркан, щоб захистити чоловіка,— і тут на її руці золотом сяйнув перстень.

Баатур завмер, заворожений тим блиском, потім рявкнув щосили:

— Зніми!

Жінка не зрозуміла його і відсахнулася. Тоді він схопив її за пальця, разом зі шкірою здер з нього перстень і, не довго роздумуючи, торохнув сокирою по тім'ї.

Ребекка тихо зойкнула, почала присідати і, хилячись набік, простогнала:

— Ох!.. Ісааку!.. Любий мій!.. Маріам… Донечко моя! — і враз замовкла.

Ісаак встиг підтримати її — притиснув її закривавлену голову собі до грудей. В його випуклих чорних очах стояв смертельний жах, а з тонких посірілих вуст зірвався не то болісний розпачливий крик, не то дикий звіриний рев:

— Ребекко-о!.. О Ребекко, жоно моя!.. О наша мамеле-е!.. Наша ріднесенька мамеле-е!.. За віщо ж вони тебе вбили!.. О-о-о!.. Ве-ей!..

Він кричав на весь Київ, кричав так, що луна віддавалася аж у Хрещатому яру, і тисячі люду повертали голови на той крик. Баатур гидко вилаявся і підняв руку з сокирою. Страшний удар розтрощив череп нещасному. Рабин упав, не охнувши, поряд з Ребеккою — лицем на холодну засніжену київську землю.

Баатур копнув його ногою — і раптом побачив на руці вбитого ще один перстень. Хижою радістю ошкірнув-ся його широкий рот. Він нагнувся, смикнув перстень до себе, та зняти з потовщеного суглоба не зміг. Тоді одним махом відсік усі чотири пальці відразу, вибрав той, що з перснем, і, незважаючи на те, що з нього капала кров, хазяїновито вкинув до свого заяложеного хурджуна…

— Боже, який жах! Яке бузувірство! — прошепотіла Янка і з плачем уткнулася Добрині в плече.— Що буде з нами, Добрику!

Тут заляскали по їхніх спинах важкі гарапники — аркан, яким був пов'язаний їхній десяток, натягнувся і змусив усіх ступити крок наперед, перший крок у невідомість.

Куди? В яке майбутнє? Що чигає їх там?

Розділ VIII

Шляхи, шляхи…

1

Далека дорога з берегів Дніпра до незнаної ріки Ітиль. Навіть розумом важко осягнути таку безмежну далечінь. Та ще взимку. Та ще в голоді.

Уже місяць минув, як валка, що нараховувала понад десять тисяч бранців, важко брьохалася засніженими полями, долинами та байраками, залишаючи після себе на второваному шляху трупи замерзлих, померлих від голоду та хвороб чи забитих при втечі. Як тільки валка віддалялася, до них зліталося на сите поїддя вороння, виходили з довколишніх гаїв та ярів зголоднілі звірі. І довго ще чулося позаду огидне крякання круків та смаковите тявкання лисиць.

Валку супроводили три сотні Жадігера, якому Менгу-хан доручив пильно стерегти бранців, допровадити квадригу на Волгу та гнати гурти скоту, коней та овець, щоб прогодувати таку силу людей.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: