Горить свіча – Володимир Малик

Страшна дорога неволі пролягла з Києва на схід у ті холодні зимові дні, дорога, усіяна трупами, полита кров'ю та слізьми! Скільки невільників пройшло по ній, скільки щасливих доль та світлих надій, мов падучих зірок, погасло тоді на тому страдницькому шляху — не злічити! Страшна дорога неволі — не перша для нашого народу і не остання, бо у майбутньому судилося йому торувати її не одну — і на південь, і на північ, і на захід, і на схід, і в усі кінці хижого, зловорожого світу… З берегів Дніпра, Бугу, Десни і Черемоша — на чужину, з вишневих садочків — у люту неволю або й відразу в могилу, в сиру землю-матінку!

Валка просувалася поволі. Попереду їхав кінний роз'їзд ординців, що прокладав у снігу шлях. За ним гнали кілька тисяч пов'язаних по десятку бранців, а позад них, коли вони своїми ногами добре втоптували сніг, на великих санях, зроблених з дуба київськими стельмахами, везли четвірку мідних коней — квадригу, що два з половиною століття прикрашала в Києві Бабин торжок, а тепер їхала, щоб прикрашати Бату-сарай. За квадригою гнали череду скоту, великий табун коней та отару овець — на м'ясо. Присталих тварин на привалах забивали, білували і варили у великих котлах — кожному бранцеві тоді перепадав невеликий шматок м'яса і чашка гарячої юшки — на цілий день, аж до наступного вечора.

Поки йшли своєю землею, ночували в розорених городищах та селах, а коли перейшли Донець і заглибилися в колишні половецькі, тепер безлюдні, землі,— просто в снігу. Сторожа знаходила затишну долину в лісі або десь поблизу гаю, де було вдосталь дров, і невільники розводили багаття. Так навколо вогнищ, на купах хмизу і спали або дрімали знеможені, хворі, напівживі. Уранці не всі вставали — і сторожа пересвідчувалася, що то вже мерці, а тих, що ледве дихали, била обушками по головах і залишала у снігу спати вічним сном.

За Дінцем всіх несподівано розв'язали. Йти стало легше, вільніше. Та ніхто не тікав. Куди втечеш серед засніженої морозяної пустелі? Де переночуєш, обігрієшся? Як розведеш вогонь? Що їстимеш? Два-три дні — і смерть… Тепер усі трималися купи, де сильніші підтримували ослаблих, де хоч раз на день перепадав шматок м'яса і кухоль гарячої сорби, що обігрівала нутрощі, де лунало рідне слово, де жевріла надія на те, що виживеш…

Якраз тоді, за Дінцем, занедужала Янка. Увечері відмовилася від їжі. Лягла на купу хмизу і простягла до вогню холодні пальці, її всю трясло, морозило, ноги й поперек ломило, ніби в неї вселився злий дух.

Добриня присів біля неї, розстебнув кожуха, прикрив полами, зігрівав її своїм тілом і відчував, як вона тремтить, як б'є її пропасниця.

— Яночка, люба, що з тобою?

— Заслабла я, Добрику,— цокотіла вона зубами.— Помру, мабуть. Несила мені йти далі…

— Поїж хоч трохи! Випий юшки — зігрієшся! І, може, все пройде!

— Не хочу їсти, не хочу й пити… Коли б мені заснути й померти. Або замерзнути… Кажуть, це зовсім не боляче й не страшно. Заснув — і не прокинувся. Яка легка смерть!..

У Добрині від тих слів похололо в грудях — ніби серце раптом обірвалося. Увесь останній місяць він беріг Янку, ділився з нею своєю мізерною пайкою, підбадьорював, клав поближче до вогню… І от не вберіг — у дівчину вселилася якась важка хворість, чи нечиста сила, чи хтось наврочив. Був би гречин Василакій, той би сказав, що з нею. Але його немає — загинув, мабуть, старий.

Всю ніч Янка стогнала, металася, жалілася, що болить голова і все тіло, а під ранок таки заснула, і Добриня вже було подумав, що їй стане краще і вона встане. Та коли сторожа криками і батогами підняла людей, Янка не підвелася.

— Несила мені,— сказала тихо.— Залиш мене тут, Добрику… Хочу вмерти… Не тримають мене ноги… Та й у голові все наморочиться… Як я піду?.. Ще коли б до чогось радісного, світлого, щасливого йти, а в неволю, де все одно смерть, де тільки намучуся, не хочу… Залиш мене, прошу тебе…

До них уже мчав вершник — заніс над головою замашного гарапника, гукнув:

— Піднімайся, скотино! Чи захотів обухом по башці?

Янку всі приймали за хлопця, і нукер, брудно вилаявшись, уперіщив дівчину гарапником по кожухові.

Добриня не став чекати, коли він виконає свою погрозу, схопив Янку на руки і поніс. Нукер вищірив зуби, зареготав, але до сокири не потягнувся — помчав далі, піднімаючи гарапником тих, хто припізнився підвестися.

Хоча Янка після неймовірних поневірянь останніх місяців схудла і стала легкою, мов пушинка, йти відразу стало важко. Добриня і сам схуд, знесилів за цей час.

До того ж заважала проклята канта, що давила, натирала до крові шию і йому, і Янці.

Поволі він став відставати. Його все обганяли і обганяли стомлені невільники, що теж ледве плентали, та все ж якось ішли, тримаючись знайомих, до яких уже звикли і які при лихій годині могли хоч чимось допомогти. А Добриня безнадійно відставав і незабаром зрозумів, що далі йти не зможе.

Це зрозуміла і Янка, бо відчула, як Добринині руки слабнуть, а ноги заточуються.

— Залиш мене, Добрику,— прошепотіла вона хрипким голосом.— І мене не врятуєш, і сам загинеш… Залиш! Кинь у сніг — і йди собі! А я засну вічним сном…

Він зібрав останні сили і пригорнув и міцніше.

— Мовчи! Ось дійдемо до того ліска — там спочинемо… Вже недалеко. Там, напевне, буде привал, адже всі стомилися.

Та привалу не об'явили. Довжелезна валка, що розтягнулася на багато поприщ, втягнулася в обрідний ліс, де поміж голих осин, беріз та кущів глоду подекуди зеленіли кучеряві ялинки та сосонки.

Добриня зрадів: ось що порятує їх!

Він відійшов убік, опустив дівчину просто в сніговий замет, зламав дві пишногіллясті ялинки і зв'язав їх посередині поясом. Вийшло щось на зразок великого пухкого ложа. Поклав на нього Янку, а щоб вона не сповзла від руху або не скотилася набік, попід руки їй заправив міцні гілки і теж зв'язав їх.

Поки він усе це робив, голова валки зникла в далечині. За нею полоненики прогнали табун коней, отару овець та череду худоби, що за місяць зменшилися майже наполовину, а за ними під охороною десятка джигітів проскрипіли полоззя великих низьких саней, на яких, обплутана міцними вірьовками, величаво пропливла київська квадрига. Позад неї в оточенні кількох вершників їхав на вороному коні сотник Жадігер. І одягом, і зброєю, і всім своїм виглядом та поставою він відрізнявся від рядових баатурів, що супроводили його.

Добриня внутрішньо здригнувся. Жадігер наближався і вже запримітив на обочині дороги дивну пару полонеників.

З часу втечі з полону Добриня рідко згадував свого колишнього господаря. Навіть зринала було думка, що вже ніколи з ним не зустрінеться, що він або загинув під час облоги Києва, або, якщо вижив, пішов далі з Батиєм.

І ось — на тобі! Живий-здоровісінький, не загинув, не пішов далі з Батиєм у похід, а тут, за кілька кроків усього, і, по всьому видно, став неабияким цабе, якщо не головним!

Що несе зустріч з ним? Хіба міг Жадігер не впізнати його? Чи забути його зухвалу втечу разом із сином київського воєводи? Чи смерть брата від рук киян?.. Чим обернеться і для нього, і для Янки ця несподівана зустріч?

Жадігер смикнув повід і повернув прямо до них. За ним рушила охорона.

— Що тут? Чому звернули вбік? Де варта? Куди вона дивиться? — голос його звучав незадоволено, з погрозою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: