Горить свіча – Володимир Малик

Добриня зиркнув на нього з-під шапки, не піднімаючи голови і сподіваючись, що Жадігер не впізнає його.

— Ось брат захворів. Не може йти — буду тягти,— пояснив коротко.

Почувши щось знайоме в голосі полоненика, Жадігер під'їхав ближче, нагайкою торкнувся його підборіддя, заглянув в обличчя. Очі його округлилися.

— Ба, ба, ба! Добриня! — він не приховував подиву.— Виходить, живий? Не пощастило втекти від мене? Орусутський собака! Я мав через тебе великі неприємності! Я міг через тебе, негіднику, не тільки втратити місце джагуна, сотника, а й позбутися голови! Дякуючи захистові добрих духів і Вічного Неба, я залишився живий і навіть не лишився прихильності мого благодійника Менгу-каана. Але то тільки щасливий збіг обставин, щасливий для мене випадок, а інакше б… Я тобі цього не забуду!

Добриня мовчав, розуміючи, що зараз він у повній владі цього всесильного монгола, який може одним ударом шаблі чи сокири обірвати його життя. А це означало б і смерть для Янки.

— Чому мовчиш, собако! — гримнув Жадігер.— Чи язика проковтнув?

Добриня розвів руками.

— А що казати? Ти, джагуне, на моєму місці вчинив би так само, як і я. Коли б потрапив у полон, то шукав би можливості визволитися. А коли б визволився, то знову разом із своїм народом захищався б від нападників. Хіба не так? Навіть заєць, коли потрапляє в капкан, намагається звільнитися від нього, навіть найплохіший кінь, коли на нього нападає вовк, копитами відбивається від нього. А ми ж люди!

Ти вельми розумний, боголе!

Добриня пропустив ці слова мимо ушей.

— Ти мене уб'єш? Тоді вбивай нас з братом обох, бо він без мене все одно пропаде.

— Якщо він захворів і не може далі йти, то мої люди доб'ють його.

— А мене?

— А ти підеш далі! Ти знову станеш моїм рабом — і на цей раз навіки! Аж поки не здохнеш від непосильної праці та голоду! Це я тобі обіцяю!

— Не вбивай брата, Жадігере! Прошу тебе! — заблагав Добриня, жахаючись думки, що Янка може зараз загинути.— Я потягну його сам! Він скоро видужає… Не вбивай!

Жадігер скосив очі вниз, на ялинки, де розпростерлося нерухоме тіло.

— Потягнеш? Ти гадаєш, що витримаєш таку далеку і нелегку дорогу?

— Витримаю.

— Тоді тягни, а я подивлюся. За тобою слідкуватимуть! І не подумай тікати!

— Я не тікатиму.

— Ще б пак! Куди тут втечеш?

— Отже, я можу йти?

— Іди! І тримайся тут неподалік — зразу за мною!

Добриня упрігся в свої ялинки, як в оглоблі, і рушив, полишаючи після себе широко прометений слід.

Йти стало значно легше. Тягнути — не нести. І як йому відразу не спало на думку влаштувати щось подібне? Не вибився б так із сил. І все ж він поволі відставав. Незчувся, як його почали обганяти ті, хто йшов позаду. Він і далі не звертав би на це уваги, та важкий удар гарапникам по плечах, що навіть через кожух дошкулив, змусив його стрепенутися, відігнути думки і оглянутися.

Баатур здибив коня і замахнувся вдруге. Його плоске обвітрене обличчя було темне й похмуре.

— Не відставай, рабе! Хіба забув, що сказав джагун? — кинув погрозливо.

І Добриня зрозумів, що тепер він кожного дня, кожної миті буде під пильним наглядом. Він не має права відставати, Жадігер подбає про те, щоб підігнати його бичем або й пристукнути обушком бойової сокири. Якщо хочеш жити, якщо хочеш урятувати Янку, то знаходь силу і йди, уперто йди вперед услід за своїм хазяїном — аж до Ітилю або й далі.

І, нагнувши голову та міцніше упершись ногами в стоптаний сніг, він прискорив ходу.

2

На щастя, пересілися морози. Йти по рихлому снігу стало важче, зате Янка не так мерзла, як раніше. До того ж Добриня скинув з себе кожуха і, сам залишившись у благенькому каптані, укутав її з голови до ніг, щоб вона могла зігрітися.

Вечорами, коли ставали на нічліг, він приносив їй гарячої юшки і поїв, як малу дитину. А коли вона відмовлялася, посилаючись на те, що не хочеться, гримав:

— Пий! Через силу пий!

Тоді вона покірно відкривала рота і з огидою ковтала гаряче питво, що смерділо димом і старою кониною, довго жувала жилаве солодкувате м'ясо, а він підтримував її за голову і радів, коли дерев'яний тостаган спорожнювався до дна.

— Ну, от — тепер ти молодчина! Тепер ти поправишся! Відчуваєш, як тепло розливається по всьому твоєму тілі?

Одного разу, коли він отак, сидячи біля Янки на ялинці, підносив їй до рота закіптюжений корець і примовляв при цьому, щоб вона не відмовлялася від бридкого маслака з кінської ноги, йому на плече раптом опустилася чиясь рука, а над вухом пролунав хрипкий, простуджений, але знайомий голос:

— Добрине, це ти?

Від несподіванки Добриня мало не випустив посудину: над ним стояв Ілля. Зарослий, схудлий, брудний, з кучмою густого-прегустого чуба, що заміняв йому шапку, та все ж це був він! Це був він — брат Янки, син воєводи Дмитра!

Хвиля радості переповнила Добринині груди. Він обережно поставив у сніг Янчин корець з недопитою юшкою, рвучко підвівся і, скільки дозволяла канта, стиснув Іллю в обіймах.

— Ілля! Ілля! Це ти! Боярине мій! Друже мій! А ми з Янкою думали, що ти загинув… А ти живий! Яка радість!

Ілля був радий цій зустрічі не менше, ніж Добриня. Він по-ведмежому стискував плечі свого друга, широко усміхався, показуючи білизну своїх міцних зубів, і не соромився сліз, що наповнили його чисті ясні очі.

Коли перший подив, перший приплив радості минув, Ілля раптом перемінився в лиці. Все ще тримаючи Добриню за плечі, він рвучко відхилив його від себе на віддаль витягнутих рук.

— Ти згадав про Янку… Коли ти бачив її востаннє? Вона жива?

Добриня глянув униз.

— Вона перед тобою.

— Як? Це… Ти хочеш сказати…

Ілля на якусь мить остовпів, пильно вдивляючись у невеличку постать, що лежала, прикрита кожухом, на зеленому ложі з ялинок, потім кинувся на коліна, відхилив комір кожуха і впізнав сестру. З його очей уже по-справжньому бризнули сльози.

— Яночко! Сестронько! Що з тобою? Я Ілля… Ти пізнаєш мене?

Янка теж заплакала.

— Братику! Ілля! Де ти взявся? Я така рада, що ти живий… Така рада… А я, бачиш, заслабла… Коли б не Добриня, то вже б стала досі поживою для круків та хижої звірини…

Ілля прихилився до неї, обняв, притулився обличчям до її гарячого лоба.

— Бідненька моя!.. Ріднесенька моя!.. А де ж наші? Що з ними? Я нічого ні про кого не знаю… Лише про Миколу…

З Янчиних очей знову бризнули сльози.

— І Степана немає — на очах у Добрині загинув в останній день… І братових наших з маленькими дітками, і матусю нашу — всіх роздавила Десятинна церква…

— О Боже! — простогнав Ілля.— Я чув про те лихо. Кажуть, у неї набилося стільки люду, що стара будівля не витримала тісняви і великої ваги — завалилася.

— Не сама… Її мунгали били пороками.

— Ось як! Святу церкву били порокамиї.. Невіри!

— Це трапилося на моїх очах. З дзвіниці Янчиного монастиря я все бачила… Лише про батька нічого не знаю. Добриня каже, що ще на Бабиному торжку він бився з нападниками… Там, мабуть, і загинув.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: