Горить свіча – Володимир Малик

Бачман не відступив, хоча Ільяс сукав кулаками перед самим його носом.

— Не будь дурнем, Ільясе! — гримнув він.— Ти такий же раб, як і вони! Чого ж розприндився, чого носа тут задираєш?

Він увесь напружився і випнув наперед худе обличчя. Здавалося, ще мить — і ці два половці вчепляться один одному в горло.

Тут до них метнулася ще одна постать. Це був молодий, в'юнкий, бистрий в рухах чоловік з вузьким, не половецьким обличчям, густою чорною бородою і копицею кучерявого чорного волосся на голові.

— Ільясе! Бачмане! Зупиніться! — голосно вигукнув він, розводячи їх руками. В його половецькій мові виразно вчувалося відлуння якоїсь чужої, невідомої Добрині говірки.— Чого сварка! Чого не поділили! Соромно тобі хай буде, Ільясе, що виганяєш цих нещасних на мороз! Хіба забув, які ми були, коли нас пригнали сюди? Та й зараз не кращі!.. І тобі, Бачмане, годі сваритися!

— Не я сварюся, друже Качир-укуле. То Ільяс, як бачиш, зневажає добре ім'я половців, що завжди були гостинними людьми, як і орусути, коли до них ми приходили з добром, а не мечем, як і твій гордий народ — аси[106][106]

— Аси завжди були гостинні,— погодився Качир-укуле.— Хто приходив до нас з відкритим серцем, того ми приймали з відкритими обіймами і пригощали всім, що у нас було найкращого. Але хто приходив з лихим умислом, того ми зустрічали з мечами в руках…

— Як і кожен народ, зрештою. Чуєш, Ільясе? А ти хочеш цих нещасних вигнати в люту ніч, на мороз,— сказав Бачман.— Вони прийшли до нас як до братів по нещастю, а ти…

— Як хочете собі, а я своїм місцем біля жаровні не поступлюся,— кинув сердито Ільяс і відвернувся.

А Бачман рукою показав на темний, заповнений людськими тілами хизар.

— Розташовуйтесь де хто зможе… Не мине й тижня, як стане тут просторіше — люди мруть щодня, як мухи восени. Он бачите — лежать доходяги. Чи й доживуть до ранку…

Добриня глянув у той бік, куди показав половець, і здригнувся: на матах лежало кілька голих, скоцюрблених тіл.

— Так вони ж уже мертві! — вигукнув Добриня.

— Ні, вони ще живі.

— А чому ж голі?

— Їм уже однаково, і хтось здер з них одяг. Тут Добриня помітив, як легкий дрож проходить по голих тілах людей, яких він прийняв у першу мить за мерців. Йому стало ще моторошніше, і він мимоволі пригорнув до себе Янку.

Починалося зовсім нове життя. Що несе воно їм? Невже отаку страшну холодну смерть? О Боже!

Розділ IX

НЕВОЛЯ

1

Добриня випростався, витер шкарубкою долонею спітніле чоло, оперся на держак кайла і з висоти вапнякової скелі, де разом з іншими невільниками ламав камінь, глянув на довколишній степ, що буйно зазеленів, зацвів весняним різнотрав'ям, загомонів тисячоголосим хором дрібної звірини, птаства та комашні. Ген на видноколі гасають табуни лошаків-однолітків, що вилискують проти сонця гладенькою шкірою, під якою вже нагулювався молодий жирок. Ближче понад озерами в ізмарагдових лугах паслися поважні кобилиці, а біля них вихвицували стрункими ніжками ніжнооксамитові лошата. А ззаду, попід горою, пишно зацвів терном, дикосливом та шипшиною кострубато-обрідний гай.

Чужа земля! Але — гей! — яка гарна весною! Чуєш, як видзвонюють у голубому небі на срібних струнах невидимі жайворонки? Як весело висвистують, стоячи над своїми норами, байбаки? Як закохано ячать на спокійних плесах озер білокрилі лебеді?

Весняна воля і краса! Яка розкіш! Рай — та й годі!

Сонце спускається десь у далині за широку, як море, ріку Ітиль. Над гамірливим Бату-сараєм, що з ранньої весни почав швидко будуватися, попливли сизі димки, і звідти дихнуло дражливо-лоскітним запахом бішбар-маку.

Добриня схитнувся. Краса зникла, потьмяніла. Боже, як раптом захотілося їсти! Голод, мов хижий звір, роздер нутрощі, холодною гадиною засмоктав під грудьми. Навіть ненависна канта, яку зняли, як тільки невільників погнали на роботу, не так дошкуляла, як дошкуляє голод.

Він пригадав перші зимові місяці в неволі. Тоді було зовсім погано, просто жахливо: на день давали ложку просяної каші та обгризеного кінського маслака. Люди пухли і вмирали від голоду, деякі вкорочували собі віку.

Навесні стало легше. Частіше почали перепадати монгольські об'їдки — залишки овечого сиру, не до кінця обгризені кістки, недопитий кумис та айран. А головне — багато хто з невільників, а особливо ті, хто працював у беїв, аянів та простих аратів, мали більше волі — проникали в степ, ловили там всіляку дрібну живність — ховрашків, сусликів, польових мишей, черепах, видирали з гнізд пташині яйця. Все йшло в їжу — все, що бігає, повзає, плаває чи літає, все, що можна було знайти чи спіймати. М'ясо — на їжу, шкірки — на одяг та взуття. З них шили штани, сорочки, шапки, рукавиці, навіть кожухи.

Янка дещо заробляла на цьому. Ніхто поки що не підозрював, що вона дівчина. А хто з своїх знав, той мовчав. Вона працювала в кархані, тобто майстерні, там їй було легше, ніж тим, хто ламав камінь чи будував з нього будівлі, там їй за пошиту чи полагоджену сорочку невільники платили м'ясом байбака чи гусячими або лебединими яйцями. Цією їжею вона ділилася з Добринею та братом. Але цих заробітків було не густо, і вони часто голодували.

Янка!

Одна згадка про неї змусила Добриню здригнутися. Серце стиснулося від болю та жалю. Йому, сильному, витривалому, бувалому в бувальцях, звиклому до всього, важко. А як же їй, молодесенькій слабосилій дівчині? Як їй, тендітній бояришні, що звикла до розкошів, до затишних, теплих боярських хоромів, ситої їжи та материнської і батьківської ласки? Як їй переносити татарську неволю, з якої вирватися — ніякої надії? Що її жде далі? Довічне нидіння в напівтемному холодному хизарі чи, якщо виявиться, що вона дівчина, у юрті кочовика, де стане рабинею-наложницею?

З цих гірких думок його вивів дошкульно-пекучий удар нагайкою, що неждано-негадано впав на голову. Одночасно ззаду пролунав гнівний голос:

— Оце ти так працюєш, клятий боголе? Я давно слідкую за тобою! Уже сонце спустилося на ширину свого круга, а ти все стоїш та стоїш! Я провчу тебе, тварюко!

Другий удар прийшовся по плечах.

Добриня обернувся. Перед ним стояв сам сотник Жадігер, старший наглядач над усіма рабами, що будували місто. Він не кожного дня навідувався до каменоломні, але кожні відвідини закінчувалися для багатьох батогами. Видно було, що Добриню, обдертого, зарослого, схудлого, він не впізнав. Гнів спотворив його обличчя — вузькі очі палахкотілі чорним вогнем, засмаглий лоб збрижився поздовжніми зморшками, а великий рот ошкірився недоброю усмішкою.

Він знову підняв нагая.

Добриня не відхилився, не втік. Лише міцніше затиснув у руці кайло та весь напружився так, що було чути, як скрипнули його зуби, а на лобі та на шиї батогами здулися жили.

Коли б його потім запитали, чи кинувся б він з кайлом на свого кривдника, він не зумів би відповісти. В таку мить чоловіком керує не розум, а якесь підсвідоме, глибинне, може, навіть тваринне почуття самозахисту, коли всяка з його боку дія непередбачена, невгадна.

Отож в ту мить Добриня був внутрішньо готовий на непоправне. Та непоправного не трапилося, бо несподівано між ним і Жадігером виросла кремезна постать Бачмана.

— Стійте! Опам'ятайтеся! Сотнику! Добрине! Він розкинув між ними руки і звертався то до Жадігера, то до Добрині. Він усе бачив і зрозумів, що зараз станеться оте непоправне — напад на джагуна, після чого Добриня поплатиться життям, а інші невільники скуштують нещадних батогів.

— Зупиніться!.. Джагуне Жадігере, Добриня ні в чому не винен! Він зробив сьогодні більше, ніж будь-хто з нас! Не бий його! Він трохи відпочив і надолужить прогаяне!

Жадігер налився кров'ю, аж задихнувся. Чи то він не розумів, що був на волосинку від смерті, чи висока посада наглядача за всіма рабами Бату-хана і Менгу-хана закрутила йому голову і переповнила серце зарозумілістю і пихою, невідомо, але було ясно, що його вкрай обурив цей брудний, мерзенний кипчак, що посмів втрутитися не в своє діло.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: