Горить свіча – Володимир Малик

Ілля перехрестився.

— Мир душам загиблих… Залишилося з нашого роду лише нас двоє, сестронько. Та й то краще б не лишатися… Що нас чекає?

Вони довго розмовляли, розповідали одне одному про пережите, сумували і плакали, згадуючи своїх, кого вже ніколи не побачать, згадували рідний Київ, знелюднений, розгромлений, спалений, сплюндрований, до якого не було ніякої надії повернутися коли-небудь.

Добриня не заважав їм, сподіваючись, що зустріч з братом підбадьорить Янку, додасть їй сил, допоможе перебороти хворість, що вже триває цілий тиждень. Наносив сухого гілля, приніс палаючу головешку і розвів невелике багаття. Навколо нього намостив з ялинового та соснового гілля м'яке ложе, прикрив його сухим очеретом та осокою, у казанку, що знайшовся у когось з бранців, скип'ятив окропу з шипшиною та зеленою глицею — напоїв Янку.

Уже вся валка, що стягнулася у затишну долину, до вогнищ, спала. Тільки кінна монгольська сторожа проїздила туди та назад, стежачи за порядком. А вони, збуджені зустріччю, не могли заснути, довго гомоніли, аж поки їх перед світлом не зморив сон.

Наступний ранок розпочався, як завжди, різким гортанним криком дозорців та дошкульними ударами гарапника.

— Вставай!

Та на цей раз ні окрики, ні удари не здалися такими огидними і болючими, як раніш. Їх стало троє! Поява Іллі підняла дух, особливо у Янки. Дівчина ще відчувала велику слабість, щось хрипіло у неї в грудях, ще кашель бив і голова боліла, але очі її повеселіли, заблищали, сповіщаючи про скоре одужання.

Побачивши це, Добриня полегшено зітхнув, перехрестився, налаштував свої незвичайні санчата в далеку дорогу і, коли почув голос сторожі, зрушив з місця. Тут же з другого боку взялася за ялинкову гілку рука Іллі — і тягнути відразу стало легше…

3

Місто Крем'янець лежить у глибокій тісній долині, а фортеця, кам'яна, мурована, височить на стрімкому вапняковому шпилі. Уже тиждень Батий підступає до нього зі всіх боків, а взяти не може. День і ніч б'ють пороки — і марно. Від світанку і до темноти лізуть по зв'язаних драбинах на ніздрюваті стіни тумени Субедея, Гуюка та Бурундая, та досягти вершини не зумів жоден з них. Вже не сірими були ті стіни, а стали червоними від крові — і все даремно.

Батий лютував. Скільки баатурів загинуло! А скільки поранених, скалічених! Так можна загубити все військо! З ким же йти далі?

Він стояв на горбі, приметеному снігом, в оточенні темників та нойонів. Серед бронзоволицих безбородих монголів виділялася густа темно-руса борода воєводи Дмитра, якого стерегли бистроокі кешиктени Саїн-хана. А позаду кутався в витерту верблюдячу опанчу, накинуту на кожуха, Доман, що сподобався Батиєві чи то собачою відданістю, чи досить виразною монгольською вимовою, чи тим, що не міг зрадити, бо заложниками залишилися в Бату-сараї його старі батько, мати, жона та діти.

Всі похмуро мовчали. Субедей заплющив очі і, здавалося, дрімав.

Батий помітив це і розсердився.

— Ми не спати сюди прийшли, а вирішувати, що нам далі робити з цією клятою фортецею! — підвищив голос.— Думитре, може, ти порадиш?

Дмитро здивувався. Ось уже більше місяця Батий тримає його біля себе, ніби навмисне показує палаючі села, взяті приступом зруйновані міста, купи трупів ні в чому не винних людей, навіть тих, хто і меча в руках не міг тримати чи то через старечу неміч, чи через малолітство. І, видно, втішається, бачачи, яких душевних мук зазнає гордий полоненик.

А перед зором воєводи в одну мить зринули три події, що потрясли його.

Залишивши напризволяще дотла розорений, вкрай знелюднений Київ, Батий Білгородським шляхом рушив на захід. Ішов широко — спочатку понад Ірпенем, потім — понад Верхньою Россю. І всюди лилася кров, горіли села й городища — від смердючих димів по всій Київській землі почорнів сніг. Народ гинув, але не піддавався… І ось показалися високі вали Колодяжена. Як і всюди, Батий послав послів до колодяженців, щоб здалися без бою, але ті не захотіли їх навіть слухати.

— Взяти — і спалити! А мешканців перебити! — наказав Батий.

Однак легко сказати, та нелегко, виявилося, взяти. Вали Колодяжена високі і міцні. Дванадцять пороків з ранку до вечора і з вечора до ранку кілька днів гупали безперервно і нічого не могли вдіяти. Час минав. Батий міг ждати, але не хотів, а колодяженці не могли ждати, бо з кожним днем все міцніше здушувала їх за горло кістлява рука голоду.

І тоді Батий об'явив їм:

— Я поважаю мужніх. Відчиніть ворота — і зі зброєю, з жінками та дітьми йдіть собі на всі чотири сторони світу! Я вас не зачеплю. Слово великого каана!

Почувши цю брехливу обіцянку, Дмитро сподівався, що колодяженці зрозуміють, що їх обманюють, і дадуть гідну відмову. Як же він здивувався, коли побачив, що ворота города відчиняються і з них виходять попи з кропилами, церковний причет з корогвами, жінки, діти, старики і, нарешті, воїни.

— Божевільні! Кому повірили! — простогнав тоді він, хапаючись за голову.— Кому повірили!

Його болісний стогін мовби став знаком для туменів, що стояли в мовчанні по узгір'ях. В ту ж мить вони з диким ревом — “ур! ур!” — кинулися зі всіх боків на довірливих людей і почали бити, різати, колоти, топтати кіньми, не жаліючи нікого. Болісно-жахливі крики знялися від землі до неба і там поволі гаснули. Ні, то не крики в небі згасали, затихали, то навіки замовкали тисячі обманутих колодяженців, устилаючи своїми трупами і зрошуючи своєю кров'ю рідну землю. Лише кільком сміливцям пощастило мечами прокласти собі дорогу крізь ворожі лави і лісами та байраками пробитися в невеличке сусіднє Болохівське князівство.

Думка — як блискавка. Миттю перенесла Дмитра з-під стін Колодяжена на границю Болохівського князівства.

Коли Батий з військом кількома днями пізніше ступив на Болохівську землю, він не повірив своїм очам: у чистому полі, на снігу стояли на колінах тисячі людей. І жодного — з мечем, луком чи бойовою сокирою!

— Хто це? — спитав Батий.

Терджумани хутко помчали вперед і незабаром привели кількох знатних людей, які піднесли ханові хліб-сіль.

— Ми князі та бояри болохівські,— сказали вони.-— Ми почули про твою силу і вийшли просити пощади, бо не хочемо розділити долю колодяженців… Обійди, великий хане, нашу землю стороною — і ми довіку будемо твоїми слугами. Ось наші дари тобі!

І поклали на простелені рушники золоті та срібні келихи, тарелі, каблучки, сережки та гривні.

Засмагле на морозних вітрах Батиєве обличчя проясніло.

— Моя слава завойовника йде попереду мого бойового коня! — промовив урочисто Саїн-хан, звертаючись до монгольських тайджі-царевичів та нойонів.— Бачите — ось що таке страх! Я провчив колодяженців — і тепер не тільки прості люди, а й самі князі прийшли до мене і готові служити мені.

— Ойє, ойє,— схвально закивали головами царевичі.— Це добрий знак! Ми провчили орусутів у Киюві та Колодяжені, і тепер вони будуть піддаватися нам без спротиву. Прояви до болохівських князів, Саїн-хане, своє милосердя.

Батий наказав, щоб болохівці підійшли ближче. А коли ті стали перед ним, урочисто прорік:

— Я, Бату-каан, посол царя небесного, приймаю вас, князі Болохівської землі, зі всім людом вашим під свою руку. Віднині ви мої піддані. Жоден мій воїн не ступить на землю вашу. Жодна волосина не впаде з голів ваших і з голів підданих ваших. Це кажу вам я, Саїн-каан, тобто Справедливий хан, і всі орусути знають про це. Хто прийде до мене з покорою, той повернеться в землю свою і в житла свої з моєю милістю… А за це ви мусите сіяти для мене і для мого війська на ваших полях просо і жито, пшеницю і ромейський злак — гречку, а також постачати для воїнів моїх коней та овець… Чи згодні ви на це?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: