Горить свіча – Володимир Малик

— Ну, а в неволю ж як потрапив?

— Розповім… Ішов мені вісімнадцятий рік, і я був найстарший у нашій сім'ї Сичів — так прозивався наш рід, бо ще були роди Возків, Зайців, Орлів, Перепелів, Синиць. За мною йшли брати Василь та Іван, що були погодками, а сестриця Ганночка мала лише одинадцять літ. Нестарими ще були батько Пилип та мати Марія.

— Так, ніби про нашу сім'ю розповідаєш, — замислено промовив Дмитро.

— Жили ми дружно. Як тільки спиналися на ноги, бралися до роботи — допомагали батькам. Село наше монастирське, і ми повинні були сплачувати десятину Лисівському монастиреві: і десятий сніп, і десятого вола, і десяту дуплянку бджіл, і навіть десятий пуд криці. Життя було нелегке, і наша поміч була не зайва. В чотирнадцять літ я вже вмів усе: і орати, і сіяти, і молотити, і крицю варити, і косу та серпа в кузні викувати, і навіть читати та писати, бо кілька зим батько посилав мене у Лисівку прислуговувати ченцям, а ті, гадаючи зробити з мене послушника[34][34], навчали мене книжній премудрості.

Добриня ненароком зиркнув на Янку і побачив, якими розширеними з цікавості і подиву очима дивиться на нього юна бояришня. Де й поділося презирство, що ще зовсім недавно струмувало з них. Що ж її так вразило?

Однак ця думка не завадила його подальшій розповіді.

— За мною підростали брати, — вів він далі, — і з нас батькові була добра поміч. А мати сумувала: Ганночка ще мала, допомоги від неї майже ніякої, отож і почала мені казати: оженися, Добрине, та оженися! Приведи мені роботящу невісточку!.. Спочатку я сміявся, віджартовувався, але тихцем почав приглядатися до дівчат, аж поки наглядів одну — Милану. Була вона на рік чи на два молодша за мене і лицем красна — русява, зеленоока, як русалка, а норовом лагідна, мов домашня киця. Чи покохав я її, не знаю, але мені вечорами хотілося йти на її куток, дивитися на неї і слухати, як вона виспівує з дівчатами на колодках та насміхається з хлопців, які зачіпали її. Лише з мене не насміхалася, а ніби ненароком зиркала в мій бік і червоніла, коли ловила мій погляд. Так минуло півроку чи й рік, і я сказав їй, що хочу побратися з нею.

Він знову глянув на Янку. Вона, здається, й не дихала — вся напружилася, перетворилася на увагу, оченята горіли, але в них причаївся страх. Чому б то?

Уважно слухали й інші — боярин та бояриня, їхні сини та невістки. Тепер, як йому здалося, його розповідь зацікавила і їх. Ніхто не зводив з нього очей.

— Ми домовилися повінчатися. Вже й день був визначений, вже й у монастирській церкві домовлено було, та, на лихо, за два чи три дні до весілля я поїхав до Києва ще дещо купити. Накупив — і радий, повертаюся додому. Шлях битий — з Києва до Білгорода, з Білгорода до Лисівки, а там через річку — і вдома. Лежу на возі, дивлюся на небо — думаю. Притомлені коні тюпають помалу, віз поскрипує, а думки пливуть і пливуть, як хмарки над головою… Та раптом почув я кінський тупіт. Підвівся, глянув — половці! Сотня, а може, й дві. То був, як я дізнався пізніше, навороп[35][35] хана Котяна, що рискав по наших селах у пошуках здобичі. Я ударив коней. Та хіба втечеш возом від верхівця? Наздогнали, коней, воза і все, що було на возі, забрали, а мене потягли в неволю… Так я став полонеником половецьким.

Важко було: худобу пас і коней доглядав, повсть валяв, кобилиць доїв та кумис робив, паливо заготовляв, а коли господарі дізналися, що руду вмію знаходити та крицю з неї варити, то й зовсім зле стало. Хан Котян наказав стерегти мене пильно, щоб не втік, — і кував я шаблі, наконечники стріл та списів, кличі[36][36], вісі для кибиток, стремена, броню для шоломів та панцирів…

Та неждано нахлинули на Половецьку землю орди Батиєві. Що там робилося! Спочатку татарове напали на диких половців, що кочували по Сіверському Дінцю, Осколу та Сосні, і пройшли карнами по всій половецькій землі.

— Карнами? — перепитав Дмитро.

— Щоб ніхто не втік, вони, мов гузирем, охоплювали яку-небудь місцевість зі всіх боків, стягували туго цю петлю і всіх, хто потрапляв у неї, нещадно вирубували. Особливу ненависть мали до половецької знаті — до ханів, беїв, баянів, їх висікали впень — чоловіків, жінок, дітей. Всі степи були сполощені половецькою кров'ю. Трупів ніхто не ховав — нікому було. Так і лежали в траві, аж поки звірі та птахи не обгризали м'ясо, не розносили кості.

— Боже! Боже! — прошептала, сплеснувши руками, бояриня Анастасія. — Який жах! Це ж і нам таке буде!

— Помовч! Не накликай біду! — промовив Дмитро. — Розповідай далі, хлопче!

— Потім узялися за донських половців. Налетіли, мов буря, вирубали ханів з роду Кончака та простих кочовиків, які не здавалися, а інших погнали в полон, за ріку Волгу.

— Як же ти врятувався?

— Половецьких невільників мунгали зробили своїми рабами. Мене теж. Коли вони з Дінця накинулися на придніпровських половців хана Котяна, ті рішуче оборонялися, але були розбиті. Тоді Котян, покидавши стада й отари, табуни і полонеників, забрав жон своїх, дітей та онуків і пішов з тридцятитисячною ордою в Угорську землю шукати захисту і притулку у короля Бели[37][37], свого племінника… Отак я став, як і багато інших, рабом ще лютіших завойовників, ніж половці. Тепер я зазнав ще гіршого лиха! Не раз бував битий, а голодував щодня, не раз дивився смерті в вічі, а про те, що потраплю в Київ і сидітиму в господі самого боярина Дмитра, і в гадці не мав… А от пощастило!

Добриня замовк. Усі теж похмуро мовчали. Бояриня Анастасія плакала і, не ховаючись, витирала сльози рушником, а Янка відвернулася і тихцем витирала сльози рукою.

Боярин сидів насуплений, і Добриня, дещо розгублений, подумав, що сказав щось не так, і вже пригадував, що ж саме в його розповіді могло так вразити всіх і довести до плачу.

Його стан помітив боярин і, важко зітхнувши, сказав:

— Бачиш, парубче, розтривожив ти нас, роз'ятрив рану нашу незагойну… Болючу, бо пече в саме серце! Добриня потерп. Яку рану? Чому в саме серце?

— Я не хотів цього, боярине. Пробач, якщо сказав щось не так…

— Ні, ні, ти не винен… Сам того не відаючи, ти нагадав нам про сина нашого — Іллю…

— У вас був ще один син?

— Отож-бо що був… Та нема… Спіткала його така ж, мабуть, доля, як і тебе, якщо не гірша… Ще три роки тому великий князь Володимир Рюрикович, — ти його знаєш, бо він довго князював у Києві, — послав його у Володимир до князя Юрія Всеволодовича з посланням. Поїхав Ілля з гриднями — та мов у воду впав… Ні слуху ні духу!.. Потім ми дізналися, що якраз потрапив під Батиїв погром… Чи загинув, чи в неволі — хто теє знає… Одно ясно: якби був живий і не в полоні, то досі б заявився… Отже, або згинув, або в полоні у нечестивців…

Так ось воно що! Тепер Добриня зрозумів, що то його останні слова про нестерпний татарський полон нагадали всій боярській сім'ї про нещасного сина і брата і завдали глибокого суму всім. Таж хіба він знав?

— Все могло бути, — сказав тихо. — Однак будемо сподіватися, що він живий — у полоні. А з полону, як відомо, рано чи пізно повертаються… Якщо пощастить, звичайно… Я ж ось повернувся, як бачите.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: