Горить свіча – Володимир Малик

Добриня ринувся вперед. Ілля заступив йому дорогу.

— Ти куди, божевільний? Утопишся!

Добриня вирвався з його чіпких рук, гукнувши на ходу:

— Бережи Янку!

А сам підбіг до найближчого вершника, схопив туго скручений, причеплений до задньої луки сідла аркан і метнувся до ополонки. Там хтось відчайдушне боровся зі стрімкою течією, що затягувала під лід. Видно, сили залишали нещасного, бо він уже не кричав — лише рикав, як поранений звір, витягнувши поперед себе скоцюрблені руки, що ковзали по льоду і не мали за що вхопитися.

— Тримайся! — гукнув Добриня і, лігши на лід, почав поволі підповзати до ополонки.— Я зараз допоможу тобі!

Наблизившись кроків на десять, швидко розв'язав аркан, одну петлю, меншу, натягнув собі на зап'ястя, а другу, більшу, разом з усім арканом метнув потопаючому. Той зразу ж спіймав її і затис у кулаці.

— Тримаєшся? — спитав Добриня. Той мовчки кивнув головою.

— Тягну!

І Добриня почав тягнути аркан до себе. Але тут збентежено помітив, що сам поволі сунеться до ополонки. Він зрозумів: у нього не було ніякої опори, щоб витягти потопаючого, адже ні за що триматися на слизькій поверхні льоду.

Він попустив аркан. Оглянувся, щоб знайти допомогу. Та ніхто не поспішав хоч чим-небудь допомогти йому. До всього заважала канта, що боляче впиралася в шию.

Що ж робити? Кликати на допомогу? Та чи витримає крига? Недарма ж ніхто не зрушив з місця — всі бояться провалитися.

Він знову безпорадно оглянувся. Цю його безпорадність зрозумів потопаючий і, цокаючи від холоду зубами, уперше подав голос:

— Добрине, ч-чекай! Я зараз д-дістану н-ножа!

З несподіванки Добриня стрепенувся. Та це ж сотник Жадігер! Це ж його голос! Він навіки запам'ятав його. Ніколи і ніде не сплутає з ніяким іншим! Як же він його зразу не впізнав? Правда, з-за кромки криги виглядає лише півголови, прикритої шапкою, але тепер він його добре уявляє всього — і плоске, з дьобатим носом обличчя, і широкі вилиці, і вузькі, з важкими повіками очі…

Очі ворога!

Він мимоволі глянув на свою руку, що тримала аркан, і на аркан, що простягнувся до Жадігера, і зціпив зуби. В одну мить, як блискавка, сяйнув спомин: це було років зо два тому, навесні, відразу, як татари погромили донських половців і Жадігер узяв його собі за раба і приставив до кінського табуна конюхом. Одна з маток якраз перед тим, як ожеребитися, потрапила в лисячу нору і зламала ногу. На нещастя, це була якась непростої породи матка, від якої Жадігер ждав приплоду. Як він тоді бив його! Накинув на шию аркан і періщив гарапником по голій спині та по ногах, ганяючи довкола себе, аж поки стомився. Нарешті кілька разів копнув його під бік носком свого цупкого гутула.

— Знатимеш, рабе, як берегти хазяйське добро! Аркан! Тоді і тепер. Але як все помінялося!.. Тут його спогад обірвався. Тримаючись за аркан, Жадігер другою рукою витягнув з-за халяви міцного клича — захалявного ножа і кинув Добрині.

— Лови!

Ніж був міцний, широколезий, з роговою колодкою. Тепер можна попробувати!

Увігнавши його в лід і відчувши тверду опору, Добриня натягнув аркан і гукнув:

— Я триматиму, а ти вилазь!

Жадігер ухопився за аркан двома руками, підважився ліктями і поволі виповз із ополонки на лід. Підвестися вже не міг — закляк від холоду. Тоді Добриня, відштовхуючись ножем, почав задкувати і тягти за собою обважнілого сотника, аж поки відчув, що лід під ним міцний — не провалиться. Там зупинився і підвівся. До нього наближалися перелякані Жадігерові баатури.

— Візьміть його та одягніть у сухе,— сказав знесилено Добриня і, кинувши на лід ножа, повернувся і мовчки пішов назустріч Янці, що, відокремившись від гурту, поволі наближалася до нього.

5

Три довгих зимових місяці — грудень, січень і лютий — Батий лив людську кров, як водицю, у Київській, Володимиро-Волинській та Галицькій землях. Він лютував, бо жоден город чи навіть маленький городок не здався добровільно. їх усі довелося брати приступом. Лише Данилів, Крем'янець та Холм так і не пощастило взяти. Сили монгольські танули. Та незрівнянно більші втрати несло місцеве населення. В городах, які чинили опір, його вирубували до ноги, будинки та храми спалювали, майно грабували. По селах забирали у смердів збіжжя, живність, одяг, багатьох убивали, молодих жінок та чоловіків тягнули в полон.

Дивлячись, як гине люд, Дмитро втрачав віру, що це коли-небудь скінчиться. Зовсім опустилися у нього руки після того, як упав Галич — столиця Галицької землі. Галичани трималися до останнього. Татари пороками пробили в кількох місцях вали і ввірвалися в город, де ще цілий день тривала різанина, що забрала у Батия лише вбитими більше тисячі воїнів. Батий наказав полонених не брати, а сам Галич спалити, зрівняти з землею. Успенський собор, де сховалися жінки і діти, подібно Десятинній церкві в Києві, був зруйнований пороками.

Дмитро дивився, як горять князівські та боярські хороми, церкви, колись неприступні заборола,— і плакав. О Боже, що робиться! Упав Київ, поник Володимир, щез із лиця землі гордий Галич, спустошені Плісненськ, Ясенів, Олесько, Більче Золоте, Болотня, Звенигород, Василів. Половину люду з них вирубано, а друга половина — в неволі… Що ж залишається? Надія? На що? Хіба може народ ожити, підвестися після такої розрухи, після такого ніколи, ніким і ніде не баченого погрому? Боже, Боже, чом не вкоротив ти мені віку ще в Києві? Навіщо залишив живим? Щоб мучився? Щоб страждав? Невже тобі, Господи, втішно дивитися на мої муки і страждання?

Туга точила душу. Він майже нічого не їв — зчорнів на лиці і ледве плентав ногами, хилячись од вітру. Іноді виникала думка — кинутись на охоронців, що день і ніч пантрували його, щоб убили. Але знав, що не вб'ють, бо пам'ятали наказ Батия: стерегти, як зіницю ока!

Та найбільше страждав від безсилля: чим він може допомогти своєму народові? Чим може зарадити його страшному горю? Адже йому ніхто не допоміг — ні король угорський Бела, ні князі польські та моравські. Тепер вони й самі потерпають у страху великому, бо на Польщу та Моравію Батий уже послав свої тумени через Холм та Берестя, а на Белу, що не захотів об'єднатися ні з князем Михайлом Чернігівським, ні з Данилом Галицьким, який теж поїхав було просити допомоги, лише поки що хижо поглядає через Карпати… Ну, чим він може допомогти цьому бідному народові, що кожен день зазнає кривавого розбою, убивств та наруги?

Розоривши Галич, Батий розіслав свої загони по всьому князівству. Галичина палала, сходила кров'ю на пожарищах — і не було краю, не було впину катуванням, знущанням і насиллю над збожеволілим від жаху людом. Здавалося, наступили судні дні, настав кінець світу.

Батий дав повну волю своїм ордам: насилуйте, грабуйте, обжирайтеся м'ясом, якого було по боярських оборах та смердівських дворах вдосталь, хапайте добро і полонеників і відправляйте в далеку дорогу — аж на Ітиль!

Ви — переможці! Все ваше! Відпочивайте перед новими походами — до весни! А там далі — на башкирців, на ромеїв, на франків! Аж до Останнього моря!

Здавалося, цьому розгулу кривавого насильства не буде кінця. А до весни ж іще далеко, і кожен день — то чиєсь обірване життя! Та, може, не одне, а десятки чи сотні!

Що робити?

І тоді Дмитро зважився.

— Я хочу поговорити з Саїн-ханом,— сказав він джагунові туленгітів, які охороняли його.— Передай йому моє бажання!

Наступного дня його привели в кіш, що розташувався над Дністром. Всюди понад рікою на високому березі темніли похідні юрти кочовиків, горіли багаття, пахло вареною бараниною та кониною.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: