Горить свіча – Володимир Малик

— Хто це? — спитав сина стурбований князь, вдивляючись в темні обриси незнайомців.— Татари? Чи розбійники якісь?

Ростислав стенув плечима.

— На татар не схожі. Та й на розбійників теж. Зараз дізнаюся! А ти залишайся тут!

Він приострожив коня — і, не поспішаючи, готовий кожної миті повернути назад, поїхав до гурту людей, які, не зрушуючи з місця, спокійно піджидали його.

Незабаром він прискакав назад.

— Отче,— вигукнув схвильовано,— це князь Данило, мій дядько! І треба ж зустрітися! Ти ж знаєш, що ще до приходу Батия під Київ він, як і ми з тобою, поїхав у Естергом, до короля Бели, просити допомоги, щоб разом стати супроти мунгалів. Дізнавшись, що Батий уже взяв Володимир-Волинський і Галич, він кружним шляхом їде туди ж, куди й ми,— до князя Болеслава в Мазовію[104][104]. Нам нема чого боятися — їдьмо! Князь Данило став на спочин ген за тим ліском…

Михайло перехрестився.

— Слава Богу, що це свояк Данило, а не чужинці-мунгали чи польські здрайці! Почекаємо валку, а тоді вже разом і рушимо.

Він справді щиро зрадів цій зустрічі, хоча, незважаючи на близьке свояцтво, стосунки між князями були дуже нерівні, а часто переростали у справжню ворожнечу, як це не раз бувало і між іншими князями.

Лише прихід Менту під Київ змусив Михайла усмирити гординю і попросити Данила надати, поки він їздитиме в Угорщину, притулок княгині Олені та всій родиш. Однак, отримавши від Бели одкоша, він поїхав до короля Конрада, сподіваючись, що дядько прийме його з розпростертими обіймами. Та не так сталось, як гадалось. Король не тільки не зрадів приїздові племінника, що позбувся спочатку чернігівського, а потім і київського князівства, не тільки не виділив хоч якої-небудь захудалої волості на прокорм, а дав ясно зрозуміти, що приїзд його небажаний, бо може викликати гнів грізного Батиги.

Що було робити? Довелося знову смиряти гординю. І Михайло написав Данилові і його братові Василькові, князеві володимиро-волинському, листа: “Багато разів грішили ми перед вами, братове, багато заподіяли вам шкоди і обіцянок своїх не виконували. А коли й хотіли жити з вами в дружбі, то невірні бояри-галичани не допускали нас до того. Але тепер клянемося, що ніколи не будемо ворогувати з вами!”

Нелегко було гордому Ольговичу[105][105] писати такі покаянні слова, однак написав, бо діватися просто було нікуди: ні притулку, ні прокорму.

Романовичі — Данило та Василько — відгукнулися швидко. Вони зразу ж відпустили до нього свою сестру Олену, а потім його з сім'єю запросили до себе: Ростиславові Василько віддав Луцьк із волостю, а Данило Михайлові — Київ. Так Михайло з усім родом повернувся на Волинь.

Однак у Київ він не поїхав: боявся татар, що могли після розвідки Менгу нагрянути в будь-який день. Залишившись на Волині, він їздив по селах і з дозволу Романовичів збирав данину з поселян — назбирав багато пшениці, меду, биків, овець та іншої всячини, якої вистачило б йому з сім'єю та челяддю аж до нового врожаю. Вистачило б, коли б не довелося знову тікати.

Недарма не поїхав він до Києва. Серце його ніби відчувало, що мирні дні Києва полічені, що Батий уже поставив перед своїм золототканим шатром чорний дев'ятихвостий туг — знак війни.

Спочатку теплилася надія, що Київ вистоїть і Батий не наважиться йти далі, залишаючи у себе в тилу таку велику силу. Втікачі з Київської землі розповідали, як мужньо тримаються кияни. І хоча він не мав до цієї мужності ніякого відношення, серце його сповнювалося і гордістю, і надією.

Та ось у грудні хлинули на Волинь та Галичину цілі натовпи втікачів — з ближніх від Києва городів. Київ упав! За ним упали, б'ючись до останнього воїна, городи по Бугу, Здвижу, Тетереву, Случі і Горині. Страшна навала накочувалася на Галицькі та Волинські землі, змітаючи все перед собою. І вкотре вже Михайло з родом своїм та челяддю рятується втечею. До Конрада тепер не насмів потикатися — повернув у Мазовію, до двоюрідного брата князя Болеслава.

Поки ці спогади та думки роїлися в голові, прибула валка. Михайло наблизився до саней, де сиділа княгиня Олена з онуками, відкинув полог.

Діти спали, княгиня, закутана в теплий кожух і барвисту вовняну хустку, пов'язану поверх горностаєвої шапки, запитально глянула на мужа.

— Що? Приїхали? — А побачивши попереду незнайомих вершників, стривожилась,— Боже! Хто то?

— Не хвилюйся, мати. То гридні князя Данила,— заспокоїв її Михайло.

— Данила? Брата? І він тут?

— Зараз ми його побачимо.

Валка прискорила рух і незабаром, повернувши на роздоріжжя праворуч, опинилася на затишній лісовій галявині. Там палахкотіло веселе багаття, довкола нього грілося кілька десятків вояків-галичан, поодаль стояли сани, і коні біля них смачно хрупали запашне лугове сіно.

Назустріч валці від вогню, попереджений сторожею, вже йшов князь Данило. Міцний, гарний собою, сорокарічний, він міг би зійти за сина князя Михайла, якому звернуло на сьомий десяток, але були вони рівнею — князі чернігівський та галицький. До того ж — свояки.

Михайло спішився. Княгиня Олена вилізла з халабуди.

Данило розкинув руки — швидко підійшов.

— Брате! Сестронько! От і дав Бог знову нам побачитися! Та не вдома, а на чужій землі!

Вони по-родичівському почоломкалися, обнімаючись хрест-навхрест. Княгиня Олена розплакалася.

— Та в який недобрий час! В яку лиху годину! Вся земля наша горить, крівцею людською підпливає… Чи сподобить Господь нас іще раз ступити на неї? Чи ми навіки покинули її, братику?

Данило майже не знав найстаршої сестри, бо ходив під стіл пішки, коли вона вийшла заміж, але вона була так разюче схожа на покійну матір, що при зустрічах з нею він відчував у серці якийсь священний трепет, і йому завжди хотілося цілувати її руки, як цілував колись мамині.

На його очах теж заблискотіли сльози, і він припав губами до сестриних рук.

— Не знаю, рідна! Не знаю! Втікачі, яких я зустрів по дорозі, розповідають, що страшне щось діється на Волині та в Галичині. Ще ніколи народ наш не терпів такого лихоліття, як зараз. Смерть і насильство не розбираються, де чоловік, де жінка, де дитина чи стара людина,— всіх підряд косить мунгальська коса, навіть у яму не кладучи, а залишаючи трупи хижим птахам та звірам на поживу… Чи доведеться нам ще раз побачити рідні місця — одному Господу нашому відомо!

— Що ж сказав тобі король Бела? — спитав Михайло.

— А-а!.. Бела, як і всі угорські королі, спить і бачить себе ще й князем галицьким та волинським. Мало йому своєї землі — поглядає на нашу, щоб загарбати її! Нерозумний! Не відає, що дуже скоро може втратити і свою… І не тільки землю та корону, а й голову!

— Відмовив?

— Я просив допомоги, щоб разом стати супроти Батия. Просив руки доньки його Констанції для сина Лева, щоб скріпити наш союз. Та де там — і слухати не захотів!

— Куди ж нам тепер? До Болеслава? А чи не скаже він нам, як мені Конрад: “Вибачайте та голоблі назад повертайте!” Га?

— Думаю, не скаже: не такий час, щоб не поділитися по-братньому куском хліба… А втім — побачимо. Ходімо до вогню: пополуднуємо та й рушимо гуртом далі. Вже і Варшава недалеко — гадаю, дотемна будемо там.

7

Десь якраз у ті дні місяця лютого 1241 року, коли воєвода Дмитро, відпущений Батиєм, вирушав із розореної Галицької україни на Наддніпрянську україну, а князі Михайло та Данило вступали до столиці Мазовецького князівства — Варшави, валка джагуна Жадігера перебралася по льоду через Ітиль і нарешті дісталася до Бату-сарая, Батиєвої столиці, яку він заклав якраз перед походом на вечірні країни.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: