Горить свіча – Володимир Малик

— Ми з Києва,— відповів Добриня.— А ти хто? З темряви до жаровні виступив високий чоловік років сорока. Червонясте світло упало на його по-східному жовтаве, різко окреслене обличчя, на якому чорним вогнем горіли розкосі очі. Одяг його, як і на його товарищах, давно зносився. Але ці лахи своєю потворністю не принижували чоловіка, а, здавалося, відтіняли його вогненно-горду красу. Він чимось скидався на степового беркута.

— Я половецький хан Бачман із племені ольбурлик,— відповів половець і після недовгої мовчанки додав: — Звичайно, колишній хан… А тепер невільник, раб, як і всі інші, що потрапили в мунгальське ярмо… Колись ми, нерозумні, ворогували з вами, а ви — з нами. От і доворогувалися! Стали — і ви, і ми — рабами мерзенного Бату-хана!.. Отже, Київ упав?

Очі його палали, а кулаки стискувалися. І Добрині мимоволі він уявився на коні, з кривою половецькою шаблею в руці — справжній вільний і гордий степовий беркут!

— Упав,— відповів Добриня.— І більше не існує… Немає його… А Батий пішов далі — і зараз по всій нашій землі ллється кров, стоїть стогін і плач, все горить у пекельному вогні!

— А я сподівався, що хоч ви стримаєте Батигу! — похитав скрушно головою Бачман.— А ви теж… Невже він справді дійде до Останнього моря?

Що міг про це знати Добриня? Він стенув плечима і перевів розмову на інше, на те, що зараз їх усіх, голодних і смертельно стомлених далекою дорогою, цікавило найбільше — упасти і заснути.

— Отже, нам тут місця немає? Так багато тут люду? — спитав тихо, безнадійно.

— Багато. Але для вас місце знайдеться — лягайте ось на цьому боці, а ми потіснимося. Чи не так, Ільясе? Невже для цих нещасних не знайдеться тут місця?

Ільяс люто вишкірив зуби, знову затряс кулаками.

— Ти занадто добрий, Бачмане! Не ханське у тебе серце… Але якщо ти такий добрий, якщо жалієш цих жовточубих собак, то поклади їх на своє місце, а сам сиди цілу ніч біля дверей! А я свого місця нікому не уступлю! Гадаю, усі мої співродичі теж такої ж думки. Гей, люди, скажіть ханові!

В хизарі здійнявся галас. Одні підтримали Ільяса, інші — Бачмана. Значна частина боголів мовчала — чи то спали, чи не розуміли, про що мова, бо, як зрозумів Добриня, тут зібралися люди з різних кінців землі.

Бачман не відступив, хоча Ільяс сукав кулаками перед самим його носом.

— Не будь дурнем, Ільясе! — гримнув він.— Ти такий же раб, як і вони! Чого ж розприндився, чого носа тут задираєш?

Він увесь напружився і випнув наперед худе обличчя. Здавалося, ще мить — і ці два половці вчепляться один одному в горло.

Тут до них метнулася ще одна постать. Це був молодий, в'юнкий, бистрий в рухах чоловік з вузьким, не половецьким обличчям, густою чорною бородою і копицею кучерявого чорного волосся на голові.

— Ільясе! Бачмане! Зупиніться! — голосно вигукнув він, розводячи їх руками. В його половецькій мові виразно вчувалося відлуння якоїсь чужої, невідомої Добрині говірки.— Чого сварка! Чого не поділили! Соромно тобі хай буде, Ільясе, що виганяєш цих нещасних на мороз! Хіба забув, які ми були, коли нас пригнали сюди? Та й зараз не кращі!.. І тобі, Бачмане, годі сваритися!

— Не я сварюся, друже Качир-укуле. То Ільяс, як бачиш, зневажає добре ім'я половців, що завжди були гостинними людьми, як і орусути, коли до них ми приходили з добром, а не мечем, як і твій гордий народ — аси[106][106]

— Аси завжди були гостинні,— погодився Качир-укуле.— Хто приходив до нас з відкритим серцем, того ми приймали з відкритими обіймами і пригощали всім, що у нас було найкращого. Але хто приходив з лихим умислом, того ми зустрічали з мечами в руках…

— Як і кожен народ, зрештою. Чуєш, Ільясе? А ти хочеш цих нещасних вигнати в люту ніч, на мороз,— сказав Бачман.— Вони прийшли до нас як до братів по нещастю, а ти…

— Як хочете собі, а я своїм місцем біля жаровні не поступлюся,— кинув сердито Ільяс і відвернувся.

А Бачман рукою показав на темний, заповнений людськими тілами хизар.

— Розташовуйтесь де хто зможе… Не мине й тижня, як стане тут просторіше — люди мруть щодня, як мухи восени. Он бачите — лежать доходяги. Чи й доживуть до ранку…

Добриня глянув у той бік, куди показав половець, і здригнувся: на матах лежало кілька голих, скоцюрблених тіл.

— Так вони ж уже мертві! — вигукнув Добриня.

— Ні, вони ще живі.

— А чому ж голі?

— Їм уже однаково, і хтось здер з них одяг. Тут Добриня помітив, як легкий дрож проходить по голих тілах людей, яких він прийняв у першу мить за мерців. Йому стало ще моторошніше, і він мимоволі пригорнув до себе Янку.

Починалося зовсім нове життя. Що несе воно їм? Невже отаку страшну холодну смерть? О Боже!

Розділ IX

НЕВОЛЯ

1

Добриня випростався, витер шкарубкою долонею спітніле чоло, оперся на держак кайла і з висоти вапнякової скелі, де разом з іншими невільниками ламав камінь, глянув на довколишній степ, що буйно зазеленів, зацвів весняним різнотрав'ям, загомонів тисячоголосим хором дрібної звірини, птаства та комашні. Ген на видноколі гасають табуни лошаків-однолітків, що вилискують проти сонця гладенькою шкірою, під якою вже нагулювався молодий жирок. Ближче понад озерами в ізмарагдових лугах паслися поважні кобилиці, а біля них вихвицували стрункими ніжками ніжнооксамитові лошата. А ззаду, попід горою, пишно зацвів терном, дикосливом та шипшиною кострубато-обрідний гай.

Чужа земля! Але — гей! — яка гарна весною! Чуєш, як видзвонюють у голубому небі на срібних струнах невидимі жайворонки? Як весело висвистують, стоячи над своїми норами, байбаки? Як закохано ячать на спокійних плесах озер білокрилі лебеді?

Весняна воля і краса! Яка розкіш! Рай — та й годі!

Сонце спускається десь у далині за широку, як море, ріку Ітиль. Над гамірливим Бату-сараєм, що з ранньої весни почав швидко будуватися, попливли сизі димки, і звідти дихнуло дражливо-лоскітним запахом бішбар-маку.

Добриня схитнувся. Краса зникла, потьмяніла. Боже, як раптом захотілося їсти! Голод, мов хижий звір, роздер нутрощі, холодною гадиною засмоктав під грудьми. Навіть ненависна канта, яку зняли, як тільки невільників погнали на роботу, не так дошкуляла, як дошкуляє голод.

Він пригадав перші зимові місяці в неволі. Тоді було зовсім погано, просто жахливо: на день давали ложку просяної каші та обгризеного кінського маслака. Люди пухли і вмирали від голоду, деякі вкорочували собі віку.

Навесні стало легше. Частіше почали перепадати монгольські об'їдки — залишки овечого сиру, не до кінця обгризені кістки, недопитий кумис та айран. А головне — багато хто з невільників, а особливо ті, хто працював у беїв, аянів та простих аратів, мали більше волі — проникали в степ, ловили там всіляку дрібну живність — ховрашків, сусликів, польових мишей, черепах, видирали з гнізд пташині яйця. Все йшло в їжу — все, що бігає, повзає, плаває чи літає, все, що можна було знайти чи спіймати. М'ясо — на їжу, шкірки — на одяг та взуття. З них шили штани, сорочки, шапки, рукавиці, навіть кожухи.

Янка дещо заробляла на цьому. Ніхто поки що не підозрював, що вона дівчина. А хто з своїх знав, той мовчав. Вона працювала в кархані, тобто майстерні, там їй було легше, ніж тим, хто ламав камінь чи будував з нього будівлі, там їй за пошиту чи полагоджену сорочку невільники платили м'ясом байбака чи гусячими або лебединими яйцями. Цією їжею вона ділилася з Добринею та братом. Але цих заробітків було не густо, і вони часто голодували.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: