Горить свіча – Володимир Малик

Янка!

Одна згадка про неї змусила Добриню здригнутися. Серце стиснулося від болю та жалю. Йому, сильному, витривалому, бувалому в бувальцях, звиклому до всього, важко. А як же їй, молодесенькій слабосилій дівчині? Як їй, тендітній бояришні, що звикла до розкошів, до затишних, теплих боярських хоромів, ситої їжи та материнської і батьківської ласки? Як їй переносити татарську неволю, з якої вирватися — ніякої надії? Що її жде далі? Довічне нидіння в напівтемному холодному хизарі чи, якщо виявиться, що вона дівчина, у юрті кочовика, де стане рабинею-наложницею?

З цих гірких думок його вивів дошкульно-пекучий удар нагайкою, що неждано-негадано впав на голову. Одночасно ззаду пролунав гнівний голос:

— Оце ти так працюєш, клятий боголе? Я давно слідкую за тобою! Уже сонце спустилося на ширину свого круга, а ти все стоїш та стоїш! Я провчу тебе, тварюко!

Другий удар прийшовся по плечах.

Добриня обернувся. Перед ним стояв сам сотник Жадігер, старший наглядач над усіма рабами, що будували місто. Він не кожного дня навідувався до каменоломні, але кожні відвідини закінчувалися для багатьох батогами. Видно було, що Добриню, обдертого, зарослого, схудлого, він не впізнав. Гнів спотворив його обличчя — вузькі очі палахкотілі чорним вогнем, засмаглий лоб збрижився поздовжніми зморшками, а великий рот ошкірився недоброю усмішкою.

Він знову підняв нагая.

Добриня не відхилився, не втік. Лише міцніше затиснув у руці кайло та весь напружився так, що було чути, як скрипнули його зуби, а на лобі та на шиї батогами здулися жили.

Коли б його потім запитали, чи кинувся б він з кайлом на свого кривдника, він не зумів би відповісти. В таку мить чоловіком керує не розум, а якесь підсвідоме, глибинне, може, навіть тваринне почуття самозахисту, коли всяка з його боку дія непередбачена, невгадна.

Отож в ту мить Добриня був внутрішньо готовий на непоправне. Та непоправного не трапилося, бо несподівано між ним і Жадігером виросла кремезна постать Бачмана.

— Стійте! Опам'ятайтеся! Сотнику! Добрине! Він розкинув між ними руки і звертався то до Жадігера, то до Добрині. Він усе бачив і зрозумів, що зараз станеться оте непоправне — напад на джагуна, після чого Добриня поплатиться життям, а інші невільники скуштують нещадних батогів.

— Зупиніться!.. Джагуне Жадігере, Добриня ні в чому не винен! Він зробив сьогодні більше, ніж будь-хто з нас! Не бий його! Він трохи відпочив і надолужить прогаяне!

Жадігер налився кров'ю, аж задихнувся. Чи то він не розумів, що був на волосинку від смерті, чи висока посада наглядача за всіма рабами Бату-хана і Менгу-хана закрутила йому голову і переповнила серце зарозумілістю і пихою, невідомо, але було ясно, що його вкрай обурив цей брудний, мерзенний кипчак, що посмів втрутитися не в своє діло.

— Караул! — заверещав він.— Сюди! До мене! Караул і без того вже мчав до свого начальника, що непоміченим появився в каменоломні. Це були переважно підстаркуваті монголи, яких Батий не взяв до війська, але ще досить міцні і прудкі, щоб нести караульну службу по охороні невільників та підтриманні порядку в Орді. Вони вмить оточили Жадігера і наставили списи в груди невільникам, що стояли проти нього.

— Гар-гар! Назад!

Списами вони відтіснили обох під сіру вапнякову скелю і, позираючи на джагуна, ждали його дальших наказів. Жадігер мовчки підійшов до Добрині майже впритул і пильно заглянув в вічі.

— Це ти? Це знову ти стаєш на моєму шляху? Стережись! Терпець мені увірветься — і тоді… А зараз — іди!

Котрийсь із караульних штурхонув Добриню тупим кінцем списа в спину.

— Геть! До роботи!

Уже віддаляючись, Добриня почув, як Жадігер сказав:

— А цього стерегти і вечором кинути в зіндан! Я з ним поговорю окремо. Здається, це кипчацький хан… Занадто він розумний і сміливий, собака! Суне носа куди не слід!

Добриня оглянувся. Караульні, як пси, гуртом накинулись на Бачмана, збили з ніг і почали арканами в'язати руки. Бачман глухо скрикнув, запручався, але його вдарили списом по голові, і він замовк.

2

Цей день був рясний на події. Перед вечором, коли невільники мовчки, поопускавши голови, понуро брели на околицю Бату-сарая, до своїх темних хизарів, Добриня, що йшов крайнім у ряду, помітив жінку чи дівчину в квітчастому балахоні і легкій шовковій хустині, що закривала їй пів-обличчя. Вона йшла по обочині дороги, по столоченому бур'яну, плуталась у ньому, то вириваючись наперед, то відстаючи, і все пильно приглядалася до невільників, які, одначе, не звертали на неї уваги. Разом з тим її, видно, турбувала присутність караульного, бо вона часто зиркала і на нього, ніби боялася, щоб не прогнав.

Нарешті жінка перестала забігати наперед чи відставати, а прилаштувалася поряд з Добринею та Іллею. Тепер вона не зводила з них очей, хоча й трималася на деякій відстані.

“Дивна якась”,— подумав Добриня і штовхнув ліктем Іллю, що, повісивши голову, плентав по дорожній пилюці, заглиблений у свої думи.

— Глянь — що за одна? Шукає когось, чи що? Ілля підвів очі — і раптом здригнувся. З його уст зірвався приглушений скрик:

— Маріамі Маріам! Це ти?

Жіноча постать теж здригнулася. Хустка впала з голови на плечі. Тепер і Добриня впізнав її — це була Маріам.

— Ілля! Коханий мій! — зойкнула дівчина. Вона метнулась до нього, впала йому на груди, забилася в риданні.

Але тут же прибіг караульний — шарпнув за плече, випхав з ряду.

— Геть-но звідси, хатун! Не велено! — і ляснув у повітрі гарапником, даючи зрозуміти, що гарапник може погуляти і по її спині.

— Завтра в обідню пору я прийду в гай біля каменоломні! — гукнула Маріам.— А якщо не завтра, то в наступні дні.

Ілля кинувся до неї, та Добриня притримав.

— Куди, божевільний? Списа в спину захотілося? Чи стріли в живіт? Чув же — завтра в обідню пору… Чи в якийсь інший день…

— Пусти! — Ілля рвонувся.— Я хочу ще раз побачити її!

— Завтра побачиш!

— Звідки така впевненість? Може, вона не прийде. Може, я не зможу відлучитися…

— І вона прийде, і ти зможеш на якийсь час відлучитися,— умовляв його Добриня.— А зараз — будь розумний! Не наражай себе на каліцтво чи й смерть!

Ілля був сам не свій. Несподівана зустріч з коханою дівчиною, з якою він уже не мав ніякої надії зустрітися, бо думав, що її завезли хтозна-куди, розвередила його душу. Він витягав шию, оглядався, сподіваючись хоч здалеку ще раз побачити її, та від десятків невільницьких ніг у повітря піднімалася така пилюка, що дівоча постать швидко щезла у ній.

Лише присмерком добралися невільники до хизару. Зайшли у двір. Тут караульні витягли з гурту зв'язаного Бачмана і кинули в зіндан — глибоку яму, викопану в дальньому закутку, поряд із ямою для нечистот.

До них підбігла Янка. Схудла, почорніла, вона скидалася на хлопчака-підлітка. Одні очі, тепер сумні, скривджені, нагадували колишню Янку. Побачивши, як дозорці швиргонули Бачмана в зіндан, вона зіщулилась:

— Ой лишенько! Завіщо його так?

— За те, що заступився перед Жадігером за Добриню,— похмуро сказав Ілля.

А Добриня стукнув кулаком об кулак.

— Мерзотник Жадігер завтра знущатиметься з нього або й заб'є на смерть… Ми повинні визволити його!

— Як? Удвох? — Ілля здивувався.— Не під силу це нам!

— Ну, візьмемо ще з собою Качира-укуле. Він дружить з Бачманом, то, гадаю, не відмовиться. А більше нам ніхто і не потрібний.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: