Доман розмахнувся і вдарив князя по шиї. Голова відкотилася вбік. Він узяв її за сріблясте волосся, підняв високо перед собою, щоб усім було видно, а потім жбурнув у гурт собак, що віддалеки вовтузилися в дорожній пилюці довкола якогось маслака.
— Готовий! — об'явив Доман.
— А цей — другий, князів боярин? Запитай, чи згоден він поклонитися нашим богам? — спитав Єладеча.— Якщо згоден, стане князем!
— Ні, княжіння вашого я не хочу,— відповів Федір.— І богам вашим не поклонюсь, а хочу постраждати за Христа, як і князь мій!
— Ну, то вмирай! Туди тобі й дорога! — І гукнув Єлдеча воїнам своїм: — Бийте його!
Федора мучили довго, били так само люто, як і князя, в серце, в печінку, в живіт, аж поки він не впав на землю. Тоді відрізали йому голову і викинули геть.
— Трупи хай лежать! — наказав Єлдеча.— Хай зжеруть їх собаки! Щоб усі бачили, що роблять з неслухняними, і жахалися!
3
Як тільки закінчилося це криваво-огидне видовище, Добриня схопив Янку за руку і потягнув з натовпу.
— Швидше!! Боюся, що Доман не забув про нас. Особливо про тебе. Цей мерзенний убивця, щоб вислужитися, ладен на все — особливо на підлість. Поки на волі, ми повинні тікати!
— Тікати? Куди?
— Хоч світ за очі, аби не в лапи Домана! В степи, в ліси — там якось проживемо!
— Але ж я в такому… такому стані.
— Ну й що? Дитина народиться не скоро, а Доман з'явиться в хизар сьогодні або завтра. І хтозна, що тоді буде з нами. Ні, нам треба негайно тікати! В цьому наш порятунок.
— А одяг? Залишимо в хизарі? Скоро ж наступлять холоди… А Милана? А Айджу? Це ж дякуючи їм ми на свободі… Що їм буде?
— Айджу нічого не буде. А з Милани що візьмуть — вона жінка. Та й Айджу її захистить… Не сумнівайся, я все обдумав. Порятунок для нас один — втеча. І якщо ми не зробимо цього сьогодні, завтра може бути пізно.
— Гаразд, любий. Роби як знаєш,— погодилася Янка. Вони довго блукали по запилених вулицях Бату-сарая, щоб діждатися вечора. А коли стемніло, вийшли за його околиці — в степ.
Попростували манівцями, бо не хотіли зустрічатися з припізнілими подорожніми, спочатку на північ, де на безмісячному небі, опустивши вниз зламаного дишля, котився Великий Віз, а десь опівночі повернули на. захід, до Ітилю.
Ніч була по-осінньому свіжа, прохолодна, але швидка хода зігрівала їх. Гірше стало під ранок, коли випали холодні роси,— ноги по коліна змокріли, захололи, і йти стало важко. Янка зовсім пристала, почала мерзнути.
— Ну, ще трохи, люба! Потримайся! Скоро зійде сонце — і ми зігріємось, обсохнемо і спочинемо, бо вдень іти небезпечно. Знайдемо затишне місце і там перебудемо до вечора,— підбадьорював її Добриня.
Зі сходом сонця степ ожив, загомонів тисячами голосів. То степове птаство, що гуртувалося до перельоту в теплі краї, гучним ґелґотом, криком та співом вітало прихід нового дня.
Виднокруг світлішав, ширшав. Вдалині — то в одному кінці, то в іншому — мріли отари овець та косяки коней. Там десь були пастухи і могли помітити ранніх подорожніх.
Добриня звернув до степового озера.
— Переднюємо тута, в заростях.
Опівдні, коли припекло сонце, вони зігрілися та обсохли. Але почав дошкуляти голод. Довкола — і в заростях, і на озері копошилося багато птаства, після літа ситого, обважнілого. Та як його спіймаєш? Голими руками? І як запечеш чи звариш? Ні вогню, ні посуду.
Так вони йшли три доби — вдень спали, а вночі, прокладаючи шлях по зорях, поволі, бо зовсім, знесиліли від голоду, просувалися на північній захід — до Волги, до Чорного лісу, де Добриня сподівався знайти якийсь притулок і захисток.
На третю ніч, під ранок, ледве дошкандибали до якогось великого озера і звернули до води. Попили, пожували солодкавих корінців ситнягу. Янка ледве трималася на ногах. Під очима залягли сині кола, на губи від внутрішнього жару та голоду впала чорна смага.
Добриня знайшов у кущах затишне місце, намостив із сухого очерету та комишу високе тепле ложе, сказав тихо:
— Ляж відпочинь! Бо вечором знову в путь! А я піду на розглядини. Та й, може, щось із їстівного знайду.
Янка жалібно простогнала:
— Не йди! Я боюся, щоб з тобою чогось не трапилося. Як же я залишусь сама? Він поцілував її в змарнілі щоки.
— Я буду обережний. Не бійся! Відпочивай!
Він і сам не знав, на що сподівався, але дивитися на Янчині страждання, на муки голоду, що світився в її очах, більше не міг.
Прохиливши кущі, розглянувся довкола. Ніде нікого. Тоді вийшов на простір і, прилігши в бур'ян, поплазував до недалекого пригірка, звідки відкривався широкий виднокруг. Висунув, мов ховрах, з бур'яну голову, і завмер. Прямо на нього котився табун коней. “На водопій,— зрозумів Добриня.— До озера”.
Він приліг і став чекати. Табун швидко наблизився і, оминувши пригірок, спустився прямо до води. Підстаркуватий пастух і його підпасич-підліток з'їхали вслід за табуном на бережину, напоїли коней, самі напилися і відв'язали від сідел шкіряні торбини. На розстелений килимок виклали їхній вміст — нехитрий пастуший сніданок: шмат засмаженої баранини, сухий ячний корж та бурдюк з кумисом.
Добриня відчув, як засудомило під грудьми. Йому не вперше голодувати, і він знав, що найсильніше почуття голоду приходить на третій і четвертий день. Згадав Янку — як вона там? Заснула чи страждає? І така враз охопила його жадоба заволодіти тим сніданком, що він ледве стримав себе, щоб враз не кинутися голіруч на пастухів.
Що робити? Напасти? Випросити? А може, викрасти, коли пастухи задрімають? Та чи задрімають? А може, гайнуть знову в степ?
Думки плуталися в голові. Четвертий день голодування та страх за життя і здоров'я Янки, що стала йому дорожчою за власне життя, підштовхнули його на відчайдушний крок.
Він весь напружився — як барс перед стрибком. Відчай і безвихідь скаламутили його розум. Але в останню мить стримав себе, поволі підвівся і повільно попростував до пастухів.
Вони сиділи до нього спинами і не помічали його.
Він тихо ступав по м'якій траві, відчуваючи, як лунко б'ється в грудях серце. Був готовий, як звір, кожної миті при спротиві напасти на старого і малого, зім'яти, зв'язати або навіть задушити їх, аби лиш заволодіти їхньою їжею.
Коли наблизився кроків на десять, під ногою хруснула гілка. Пастухи оглянулися і завмерли. Його вид, видно, налякав їх, бо підліток скрикнув по-половецькому:
— Ван-пай! Кулі-баба, хто це? Який страшний чоловік!
Добриня вмить зрозумів, що перед ним половці, монгольські полоненики, конюхи, змушені випасати табуни якогось знатного нойона чи царевича, і полегшено зітхнув. Половці — не монголи. До того ж вони самі раби, з ними легше домовитися по-доброму. Та й бояться вони його. Ще б пак! І він збоку глянув на себе — який чубисько! Як вороняче гніздо! Бородище — на півгрудей, а кулаки — мов довбешки! Іде до них — а очі палають несамовитим голодним вогнем! Є від чого злякатися.
— Мир вам! Не бійтеся мене, я вам нічого поганого не заподію,— сказав тихо.
Оторопілий старий зрештою подав голос:
— Ти хто? Кипчак? Що балакаєш по-нашому.
— Ні, я орусут. Як ви, полоненик мунгальський. Я з товаришем заблудився в степу, вже четвертий день ми нічого не їли. — Він склав на грудях руки, підійшов до них впритул і вдихнув запах смаженого м'яса. — Ради Бога, дайте нам попоїсти! Вмираємо з голоду!
Старий заметушився, заохкав:
— Якші, якші. Сідай до нас — їж, скільки тобі хочеться. А де ж твій товариш? Хай іде — йому теж вистачить!
— Він тут. Я зараз покличу його,— відповів Добриня і, приклавши долоні до рота, загукав: — Янко, Янко, йди-но хутчій сюди!
З кущів боязко визирнула Янка.
— Не бійся! Йди! Тут добрі люди!
Янка підійшла, злегка вклонилася. Старий пильно поглянув на її змарніле обличчя, ковзнув поглядом по її постаті і, показавши на місце поряд з собою, несподівано сказав: