Горить свіча - Володимир Малик (сторінка 20)

І раптом все потускніло, померкло. Життя розділилося навпіл: те, що було до зустрічі з Добринею, і те, що настало тепер. Цей незвичайний смерд, половецький пастух, татарський невільник чомусь, як вихор, ввірвався в її життя і в її юне серце. Чи вона знайшла в ньому щось особливе? Так, він був не такий, як інші, кого вона бачила в Києві, в боярських хоромах. Він прийшов із чужого їй світу, незнаного степу, від смердючих половецьких багать та залитих руською і татарською кров'ю сплюндрованих міст, від нього віяло напівдикою силою степового коня і разом з тим досвідом і розумом людини, набагато старшої за неї, людини, що не тільки бачила смерть довкола себе, а ніби, як здалося їй, і сама вирвалася з її чіпких пазурів.

На ньому не було вишуканого одягу з дорогих тканин, що виробляли київські чи заморські умільці, не було і позолоченої зброї, як у київських молодих боярчуків; у першу зустріч, коли вона побачила його у батьківській горниці за трапезним столом, він їй здався просто дикуном — зарослим, бородатим, розпатланим, в одязі з чужого плеча, в чому він сам зразу ж признався, з почервонілим від морозних вітрів обличчям і міцними, потрісканими до крові кулаками. Але які в нього були очі! їй здалося, що він поглянув на неї так, як вона дивилася, бувало, на перший весняний ряст — зачудовано і ніжно. Так на неї не дивився ніхто — і від того серце її здригнулося і завмерло від солодкого щему.

Хіба можна забути ту мить?

Звичайно, вона знала, що він не князь, не боярин, не купець і навіть не ремісник, а простий смерд. Правда — вільний! Не раб, не закуп, а вільний! І все ж — смерд! Та коли поглянула в його чисті і чесні очі, а особливо коли побачила його постриженим, поголеним, на багато років помолоділим, то геть відігнала думки про те, що він смерд, та сповна віддалася своєму першому дівочому поривові, своєму блискавично розквітлому почуттю.

Як це з нею трапилося, вона не розуміла. Та й не дуже дошукувалася причини. Знала одне — вона раптово стала іншою. Була дитиною — стала дорослою. Була безтурботною, а тут відчула, як щось незвичне і незвичайне, таємниче невидимими сітями обплутало її серце і прив'язало до однієї тепер для неї на світі милої людини — Добрині. Як це трапилося, було для неї незбагненною таємницею. Але — трапилося. І чим більше часу минало, тим сильніше розгорялося полум'я в її юному палкому серці, їй хотілося бачити Добриню, розмовляти з ним, а вона не мала такої змоги, і це мучило її, дратувало, так що вона швидко відчула, що кохання — це не тільки радість, а й невгасиме горе. А коли дізналася від Іванка, що Добриня загадково зник, вона втратила спокій і сон, хоча нікому ні словом не обмовилася про це і думала, що жодна душа в світі не здогадується про її почуття болю й розпачу.

Так вона думала, молодесенька і недосвідчена.

Так вона думала.

А насправді батько, боярин Дмитро, давно помітив, що з дочкою щось сталося. Його пильне око відразу, ще по від'їзді Добрині, побачило зажуру в очах Янки, а потім, коли парубок зник, глибокий біль і душевну муку. І він зрозумів усе. І в ту ж ніч поділився своїм здогадом з бояринею Анастасією.

— Цей смерд не повинен бувати в нашій господі! — сказала твердо бояриня. — Янка ще дитина і встигне знайти собі достойну пару! Зник — от і добре! Мине місяць, півроку — і Янка забуде його ім'я!

— А якщо це справжнє кохання?

— Ну, то й що? Хіба ти погодишся мати зятем смерда? Нас увесь Київ засміє! Ти не повинен шукати його!

Дмитро промовчав. Звичайно, Київ буде здивований. Але ж і Янку, свою єдину доньку-пестунку, жалко. І перед тим парубком, Добринею, совісно... У боярина були свої погляди на життя і на порядність — і він таки розшукував Добриню, хоча безуспішно. Хлопець як у воду впав.

Не знала Янка, що тут, за столом, є ще одна людина, хитра й не менш досвідчена, умудрена життям, як її батько, яка ще в покоях хворого князя розгадала душевне сум'яття дівчини. Це був тисяцький Домажир. Зіставивши зникнення смерда, про якого він справді нічого не знав, з заступництвом за нього боярина Дмитра і з незвичайною схвильованістю його дочки, він зразу здогадався, які почуття привели юну бояришню до князя. Правда, великого значення він цьому не надав, бо не міг навіть уявити, щоб Дмитро з Анастасією віддали доньку за смерда. Але, розгадавши цю загадку, і пальцем не ворухнув, щоб розшукати якогось там Добриню, якого, він не сумнівався, хтось із його людей або вже відправив на той світ, або заховав так, що і вдень зі свічкою не знайдеш. Він навіть допускав, що смерд сидить у князівському порубі, бо якщо його схопила княжа сторожа, то запроторила тільки туди. Ну, й що? Хай сидить!

Янка мляво жувала якийсь несмачний кусок, що не ліз їй у горло, і думала про те, як відкараскатися від несподіваної напасті, і не могла дати ради своїм думкам. Все сплуталося в її голові, все здавалося таким складним

і нерозв'язним — зимовий наскок татар, Добриня, його зникнення, тисяцький Домажир, його син... І чому вона така нещасна? Чого всі лиха світу разом упали на її голову?

Перебуваючи в задумі, вона не прислухалася до розмов, що, в міру того, як наїдків та напоїв зменшувалося на столі, все посилювалися. Тому, коли почула своє ім'я, вимовлене гучним Домажировим голосом, здригнулася і підвела очі.

— Що?

— Про тебе тут мова, Янко, — сказав батько, зрозумівши, що дочка так була заглиблена в свої думки, що нічого не чула. — Боярин Домажир хоче женити Івора, свого сина.

— Той хай женить, — байдужим голосом відповіла Янка. Брати Микола та Степан голосно зареготали, а бояриня Анастасія, осудливо глянувши на них, так що вони враз замовкли, твердо промовила:

— Янко, ти не зрозуміла. Боярин Домажир просить для сина Івора твоєї руки!

— Що? — стрепенулася Янка. — Моєї руки? Для Івора?

Вона зблідла.

— Так! — з притиском сказала мати. — І ти повинна погодитися!

— Ніколи! — вигукнула дівчина, схоплюючись на ноги. — Чуєте — ніколи!!! Я ще не хочу йти заміж! Не хочу! Навіщо ж ви мене проганяєте з дому?

— Янко, ну хто ж тебе проганяє? Опам'ятайся! — лагідно промовив боярин Дмитро. — І в думці у нас такого не було! Та й ніхто тебе не змушує зараз, сьогодні, йти заміж. Це ж тільки заручини. А до заміжжя далеко — півроку, рік або й два... Коли ти скажеш...

Янка глянула в вічі батькові і хотіла щось відповісти, але в цю мить двері до боярської горниці швидко розчинилися, і ввійшов двірський, який голосно сповістив:

— Боярине, щойно з Володимирового града прискакав гонець від княгині. Вона просить тисяцького Домажира негайно прибути до неї. Помер князь Володимир Рюрикович!

Вість була оглушлива. Всі схопилися з місць.

— Що? Помер князь? Яке лихо! Домажир перехрестився.

— Упокоївся нарешті, бідолаха. Не князював останні місяці, а тільки мучився. — І повернувся до Дмитра. —

Поїдемо, боярине! Твоя присутність там нині теж потрібна. А наше діло з жениханням відкладемо до ліпших часів...

Він похапцем попрощався і, супроводжуваний розгубленим, сконфуженим Івором, швидко попрямував до виходу.

Дмитро почав збиратися теж.

— І я з тобою, тату, — попросилася Янка.

— І ми, — виступили наперед Микола та Степан.

— Добре, поїдемо. Там зараз збереться все київське боярство. Помер князь! Михайло Всеволодович покинув нас, цей помер... Що буде з Києвом? З нами?

Вони сіли в запряжений парою коней віз і незабаром, поминувши Софійські ворота, зупинилися на Бабиному торжку, перед князівськими хоромами. Тут уже стояло кілька осідланих коней. На подвір'ї — біганина, туди й сюди снували ліпші мужі, молоді гридні, челядники. Поспішали до князівських хоромів стурбовані бояри. Кожного хвилювало: хто ж тепер стане князем у Києві?

Дмитро коротко кинув своїм:

— Гуляйте тут, у дворі, Я скоро вийду, — і теж зник у розчинених дверях князівського терему.

Янка знала, що в глухому закутку двора десь є поруби, страшні глибокі ями, в яких перебувають, конаючи в голоді та холоді, різні злочинці та небажані князю люди. Вибравши хвилину, коли брати завели розмову з прибулими боярами, вона непоміченою шаснула в гурт челяді і попростувала у глибину двору.

Назустріч стара челядниця несла в кошику торбину з борошном.

— Помагайбі, тітонько! — приязно привіталася до неї Янка. — Чи не скажете, де тут поруби? Хочу страдникам нужденним за упокій князевої душеньки милостиню подати.

— Добра ж ти душа, дитино, — відповіла стара. — Йди ось цією стежечкою до стаєнь, а там і побачиш, у кутку... Та до сторожів не підходь, бо проженуть!

— Дякую, тітонько! — І Янка поспішила в далекий .закуток двору.

Поруб вона впізнала по батькових розповідях відразу. Це була присадкувата міцна будівля з товстих соснових колод. Над самою землею — вузенькі віконечка, одні заткнуті якимось ганчір'ям, інші порожні, мов бійниці на вежах. Янка відразу здогадалася: скільки віконець — стільки ям під порубом, темних, запліснявілих. Може, в котрійсь із них і Добриня?

Біля одного віконечка порався старий гридень. Янка спочатку хотіла запитати у нього, чи не відає він в'язня по імені Добриня, але тут же згадала пересторогу челядниці і вирішила діяти інакше.

— Добрине! Добрине-е! — раптом голосно загукала вона. — Озовися, Добрине!

У відповідь — тиша. Гридень заткнув затичкою віконце і, крекчучи, підвівся, приставив долоню до вуха, як це роблять глухуваті люди.

— Ти мене, бояришне? Га? Чи кого гукаєш? Янка зрозуміла, що старий недочуває.

— Дідусю, я шукаю тут одного чоловіка — Добринею зветься. Не знаєте часом? Я заплачу вам!

— Га? Як зветься?

— Добринею.

— А-а!.. Не знаю, не знаю... Є тут — сидять... А як звуться, мені ніхто не каже... Моє діло маленьке — подати хліба та води, щоб, коли помруть, гріха на душі ні в мене, ні в кого іншого не було. А як зовуться... Не моє то діло... Та й ти, дівонько-бояришне, йди звідси, бо побачить старший, то... Йди, йди від гріха!

Янка провела поглядом по сірих колодах, по вузьких душниках і, важко зітхнувши, опустивши плечі, поволі, мов ураз постаріла, поколивала назад, до братів, а там, сказавши, що болить голова, заспішила додому...

 

9

Після похорону Володимира Рюриковича, після урочисто відправлених дев'ятин та сороковин, Київ затих, присмирнів, ждав біди. З Половецького поля доходили глухі, але страшні вісті: татари гасали по степу — виловлювали останніх половців, що ще не здалися їм, і нещадно винищували або перетворювали на своїх рабів. Кілька половецьких племен, яким пощастило вислизнути з татарських облав і сховатися в Криму, були затиснуті в безводному і безплідному закутку Куль-Оби[53][53] і там вимерли від голоду. Весь безконечний степ від Волги до Кавказу і до Дунаю опинився в руках Батия.

Куди направить свого бойового коня кривавий хан тепер?

На Київ?

Якщо правді, що він мріє виконати заповіт свого діда, Чінгісхана, і зівоювати всі народи Європи аж до Останнього) моря, то не минути йому Києва! Після падіння Переяслава та Чернігова на шляху до Галицько-Волинського князівства, а там і до Польщі, Угорщини та ніімецьких князівств — він перший. Його він не обмине!!

А як оборонятися? Князь помер, дружини немає, та й зброї обмаль. І князівські, боярські та купецькі комори майже порожні. На випадок тривалої облоги чим годувати киян?

Потрібен був господар. Князь!

Боярська дума, що зібралася в гридниці, ні до якої одностайної думки не дійшла. Одні пропонували послати послів до Михайла Всеволодовича, щоб повернувся, інші заперечували: “Він утік від нас! У ту саму хвилину, як татари оточували місто... Як його приймати назад? Щоб знову втік і покинув Київ напризволяще?” Треті перебирали всіх князів, близьких і далеких, які не мали зараз волості, але нікого не знаходили такого, кого б хотіли всі. Домажир же і ті, хто його підтримував, взагалі вважали, що жодного князя їм не потрібно.

— Обійдемося без князів! — гукав тисяцький. — Створимо свою, боярську, дружину! Дамо зброю городянам! Боярська дума — вище князя!

В цьому було щось розумне, коли б не випирало Домажирове бажання самому захопити ту владу, яка належала князеві. Це бажання відчували всі і одностайно заперечили тисяцькому.

— Як можна без князя! Хто ж очолить військову силу киян, коли потреба настане? Може, ти, Домажире? Коли галас трохи затих, підвівся Дмитро.

— Доброчесні бояри київські, — промовив він. — Здавна повелося так, щоб у Києві був князь. Та ще й не простий, а великий, самодержець землі нашої! Він був нам батьком і військовим вождем, а ми були його опорою... Тим більше потрібен князь зараз, коли загрожує нам страшна сила — Батиєва орда! І не будь-який князь, а розумний, сильний, князь-воїн, що має добру дружину і не раз зустрічався з ворогом у полі...

— Кого маєш на увазі, Дмитре? Кажи!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_horyt_svicha.docx)Volodymyr_malyk_horyt_svicha.docx605 Кб4354
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_horyt_svicha.fb2)Volodymyr_malyk_horyt_svicha.fb21604 Кб7395

Пошук на сайті: