Горить свіча - Володимир Малик (сторінка 22)

Того ж дня, ввечері, боярин Дмитро сидів у своїй кімнаті за столом. Перед ним лежав невеликий аркуш пергаменту, стояв каламар з чорнилом, а в руках він тримав біле гусяче перо.

Ввійшла бояриня Анастасія і сіла насупроти — на ліжку. Була вона, незважаючи на літа, моложава, гарна і горда жінка, з пишними чорними косами, в яких ще не зацвіла сивина, і темними глибокими очима. Знаючи, що боярин кохає її, як і в молодості, і любить, як дбайливу матір його дітей, користувалася іноді своїми чарами і своїм впливом, щоб домогтися свого.

З цим і прийшла.

— Дмитрику, — почала лагідно, — невже ти хочеш занапастити нашу єдину доньку?

Дмитро поклав перо і здивовано підняв на неї очі.

— Не говори загадками, люба. Що ти маєш на увазі? Кажи!

Анастасія нахмурила брови.

— Хіба ти не бачиш, що Янка загубила голову через цього зайду-смерда, якого ти не знати з якої причини пригрів біля серця?

— Через Добриню?

— Так.

— Ну, вже й загубила! Вона ще дитина! Може, й закохалася. То й що? Через півроку чи рік це кохання розвіється, як дим!

— А якщо не розвіється? Янка, сам знаєш, дівчина незвичайна — гаряча, як вогонь, що візьме собі в голову, того й клином не виб'єш. Та й довірлива дуже. А він може скористатися з цього і... Ой, боюся я! Нерівня він їй — смерд! Та й старший на цілих десять літ!

— Я теж старший за тебе на десять літ, та й нічого, живемо, слава Богу! — усміхнувся Дмитро.

— Ти боярин, а він смерд! Чому ти не хочеш зрозуміти цього? До Янки сватається молодий Домажирич — ось хто їй до пари! Боярин, єдиний син, усі статки-маєтки залишаться йому! А Янка, як остання дурепа, гарбуза йому піднесла! І через кого? Через половецького конюха, татарського раба, простого смерда! Ганьба яка!

Дмитро підійшов до жони, сів поряд, обняв за плечі.

— Настуню, про що ти мовиш? Коли б ти тільки знала, в який час ми живемо, яка розпука і тривога кожного дня холодить моє серце! Які грозові хмари збираються над нами! Коли б ти тільки знала це, то не затівала б цієї розмови!

Анастасія підвела на нього очі. Злякано кинулася.

— Що ж трапилося? Що з тобою?

— Зі мною нічого. А з нами всіма, з Києвом, з народом усім як не сьогодні, то завтра скоїться біда! Хіба ти не відчуваєш, що ми стоїмо на краю прірви, страшної прірви? Якщо ми в неї впадемо, то вже не виберемося! Хіба у тебе немає відчуття, що кожної миті наше життя може обірватися.

— Боже! Про що ти говориш! — сплеснула руками бояриня.

— Степ заворушився, мила, гуде, двиготить! Щось там робиться таке, що нагонить на мене жах. Чорні клобуки з Росі і наші люди з Княжої Гори[56][56] та Дівиці[57][57] повідомляють, що вже майже всіх половців татари перебили або взяли в полон. Тепер між Батиєм і нами ніхто не стоїть! Отже, надходить наша черга! А ти сушиш голову примарними страхами! Доччиним коханням!.. Та, може, і ми, і вона приймемо завтра мученицьку смерть! Може, Янці судилося стати рабою чи наложницею поганина-степовика! Ось про що я думаю щодня і щогодини! І в таку хвилину ти примушуєш мене власною рукою вирвати з Янчиних грудей святий вогонь кохання і затоптати його!.. Я теж не сліпий і бачу все. Спочатку хотів було вчинити так, як ти радиш. Та, подумавши і уявивши, що нас чекає, зупинився. Жаль мені стало дівчинки нашої — ще й життя не бачила, тільки почала розквітати, а вже над її головою збираються грозові хмари. Навіщо ж іще і я завдаватиму їй горя? Тож хай буде те, що має бути! Хай наше любе зернятко-доцюнятко не зазнає від нас лиха, а живе своїм життям і своїми почуттями, бо інших радощів їй, може, не судилося зазнати.

— Дмитре! Мені страшно! Що ти мовиш?

— Я вже подумую про те, щоб відіслати тебе з Янкою, невістками та онуками з Києва. Десь у тихе далеке місце, куди б не дісталися татари. Але — куди? У Новгород, Полоцьк чи Галич?

Анастасія з жахом дивилася на чоловіка.

— Ми нікуди не поїдемо з Києва! І Янки не пущу, і внуків! Якщо помирати, то разом! Ні, ні, не поїдемо ми нікуди! І — що Бог дасть! Хоч і смерть!.. Ні, ні — з Києва ні кроку! Де ще є вищі і міцніші вали та більше людей? Якщо Київ не вистоїть, то яке ж місто вистоїть? Дмитро поцілував її в голову.

— Будемо сподіватися на це, люба. От тільки наш новий князь — не та людина, що потрібна зараз Києву. Я знаю його — не зуміє він захистити нас. Як тільки запахне смаленим — накиває він п'ятами з Києва і залишить нас напризволяще, як і князь Михайло Всеволодович.

— Що ж нам робити?

— Пишу в Галич князеві Данилу Романовичу — хай візьме Київський стіл. Він єдиний, хто має силу військову і військове уміння. Більше нікого не бачу... Ти йди — спи, а я трохи ще посиджу, бо час не жде — треба поспішати.

Анастасія прихилила голову до Дмитрових грудей — тихо заплакала, а потім, поцілувавши боярина в голову, мовчки вийшла з покою.

...Другого дня, вранці, коли сім'я поснідала, Дмитро вийняв з-за пазухи невеличкий аркушик пергамену і поклав перед собою.

Всі мовчали. Давній звичай не велів вставати із-за столу раніше господаря. Та й відчувалося, що він хоче сказати щось важливе.

Боярин розгладив рукою пергамен, глянув на синів.

— Тут ось лист до князя Данила. Я пишу: “Наш благодійнику, княже Даниле Романовичу! Аще одержиш це послання, то знай: князь Великий київський Володимир Рюрикович помер, а його стіл посів князь смоленський Ростислав Мстиславич, онук Давидів, четвероюрідний брат твій. Але ти, княже, старший за нього в роді княжому — і стіл київський по праву належить тобі. Прийди і сядь на ньому! І захисти нас від богопротивних мунгалів, нарекомих татарами, від царя їхнього Батия! А писав це в літо 6749 Дмитро, боярин київський”. Ось так... Цього листа треба відвезти в Галич — і якомога швидшеї — Він знову глянув на синів, що сиділи по другий бік столу. — Доведеться їхати комусь одному з вас, бо лист дуже важливий. Якщо його перехоплять люди князя Ростислава, то не зносити мені голови. Та й гінцеві теж. Отож вибирайте з-поміж себе — хто поїде? Ти, Степане? Чи ти, Миколо?

Сини, переглянувшись, мовчали. Видно, нікому з них їхати в таку несподівану і небезпечну дорогу не хотілося. Бояриня Анастасія, збліднувши, скрикнула:

— Дмитрику, а може, якось обійдеться без листа? Може, хай уже залишається в Києві князь Ростислав? Дмитро сумно усміхнувся.

— Ні, мати, не обійдеться! Листа треба допровадити в Галич і передати у власні руки князеві Данилу! Отже, їхати хтось мусить!

— Тоді дозволь мені, боярине, — тихо промовив Добриня, який упродовж усього сніданку жодним словом не встрявав у розмову і навіть намагався не зустрітися поглядом ні з Янкою, ні з бояринею Анастасією.

— Тобі? — здивувався Дмитро. — Та чи ти розумієш, що береш на себе?

— А чому ж не розумію? — Добриня сумно усміхнувся. — Шлях далекий, небезпечний і важкий. Але не сумнівайся в мені, боярине, я звик до всього. Доберуся і до Галича! Дозволь!

Анастасія стрепенулася, очі її блиснули радістю.

— А чому б і ні, Дмитре? Хлопець звик до незгод! Хай іде! Йому навіть безпечніше, бо його ніхто не знає, а Миколу та Степана знає увесь Київ...

— Воно-то так, — вагався Дмитро. — Але...

Тут втрутилася Янка.

— Тату, дозволь Добрині поїхати — він добереться до Галича і щасливо повернеться назад. Чує моє серце! Дмитро переглянувся з бояринею і засміявся.

— Ну, якщо чує твоє серце, тоді я згоден. Хай їде Добриня! Зараз я накажу приготувати все потрібне для дороги — і в путь!

— Дякую, боярине, — підвівся Добриня. — Я радий, що можу прислужитися тобі. А ще радий тому, що сьогодні надвечір доберуся додому, в Калиновий Кут. Там, мабуть, мене вже і не ждуть...

 

12

Минув місяць. Одного літнього дня, в післяобідню пору, по битому шляху з Білгорода до Києва поспішала кінна дружина галичан.

Довкола шляху стояв ліс. Пахло суницями. Попереду їхало двоє — князь Данило та Добриня. Хоча їх ніхто не міг підслухати, розмова велася впівголоса, бо була серйозна і важила багато.

— Вже скоро Київ. Як же безперешкодно в'їхати в нього? — спитав князь. — Якщо дозорці Ростислава здалеку помітять нас, то зачинять ворота. А тоді що? Брати місто приступом?

Добриня заперечив:

— Приступом не візьмемо, князю. У Ростислава Мстиславича дружина невелика, зате міські вали могутні. Як їх узяти? Менгу мав значно більше війська, ніж у тебе, та й то відступив... Ні, треба придумати щось інше!

— Що ж?

— Не знаю... Мабуть, мені варто поїхати попереду до боярина Дмитра, а він уже щось придумає.

— Згоден з тобою. А як же ми?

— Поки дорога йде лісом, дружину з Києва ніхто не побачить, а на підході до міста, біля Кудрявця, заховайтеся в заростях і ждіть мого знаку — я двічі ударю в дзвін. Тоді чимдуж мчіть до воріт...

Князь задоволене оглянув ставну постать свого співрозмовника, похвалив:

— А ти молодець! Розумно намислив! Зробимо так, як ти кажеш, — їдь до боярина Дмитра! Я ждатиму твого знаку.

Добриня приклав руку до грудей, мовчки вклонився і вдарив ногами коня.

Широка дорога незабаром розгалузилася на дві — одна повела вгору, до Білгородських воріт, а друга повернула праворуч — низом, понад Либіддю, до Золотих. Добриня поїхав прямо, піднявся на гору, поминув ремісницький посад, густо забудований і чималими будинками, і халупами, і різними майстернями, і опинився на майдані перед Білгородськими ворітьми. Тут було людно. Одні входили в місто, інші виходили. Немолодий рудобородий страж преспокійно дрімав собі, сидячи проти сонця на лаві під стіною. З вежі звисала йому до колін вірьовка: смикни — і вдарить на сполох дзвін. При боці — меч, а щит і спис лежали просто на землі.

Добриня скочив з коня — наблизився. Чому така безпечність? Чому лише один страж біля воріт? Інші сплять у сторожці чи гайнули кудись?

Він зазирнув у сторожку — ніде нікого. Дивно!

Глянув на Іудейські ворота, до яких вела пряма широка вулиця, — відчинені. І теж жодного стража не видно.

Вийшов знову на майдан — вартовий, як і раніш, посопував носом, вряди-годи, не розплющуючи очей, відмахувався від мух, що роїлися біля заслиненого рота. Ледь помітний подих вітерцю доніс від нього сильний запах пива.

Так от воно що! Мабуть, варта набухалася і розійшлася хто куди, а цей залишився на чатах...

Добриня замислився. Що робити? їхати до боярина Дмитра чи самому впоратися з цим сплюхою? Їхати до боярина — згайнувати дорогий час. І хтозна, що буде потім. А тут така слушна нагодаі

Він сів поряд зі стражем, обняв його попід руки — легенько струснув. Той буркнув спросоння:

— Це ти, Саво? — Але очей не розплющив.

— Я, — глухо відповів Добриня. — Може, подрімаєш у сторожці? А я тим часом посиджу замість тебе.

— Умгу, посидь...

— То тримайся за мене! Вставай От-так! Ходімо! Страж ледве плутав ногами. Добриня перекинув його руку собі через плечі і так дотягнув до дерев'яної сторожки, що приліпилася біля внутрішнього боку міського валу. Там поклав на низький піл для спання, засланий якоюсь кожушиною, зачинив двері і взяв їх зовні на засув.

Ну, от — півділа зроблено. Тепер треба подати сигнал князеві і дочекатися, поки він з дружиною вступить у Київ. Тільки б якась випадковість не стала на перешкоді!

Добриня повернувся на майдан, сів на лаву і, ніби ненароком, двічі сіпнув за вірьовку. Протяжно, басовито загув дзвін.

Люди оглянулися на всі боки, підвели голови вгору, але всюди було спокійно. Страж дрімав собі, повісивши голову, вірьовка лежала на його плечі. Отже, сп'яну, мабуть, — так можна було подумати. І кожен поспішив по своєму ділу.

Та незабаром загула земля — із долини на гору, де кінчалося передмістя, виринув загін вершників. Він мчав щодуху — і перехожі сипонули врозтіч з-поперед кінських копит. А гул наростає, наближається — вже видно, як має червоне корзно князя Данила. Вже чути, як хропуть, як важко дишуть зморені коні.

Тоді Добриня схопився з лави і скочив у сідло. Приєднався до галичан.

— Шлях вільний, князю! Вперед!

Вони без перешкод промчали Білгородські, Іудейські, Софійські ворота і ввірвалися на Бабин торжок — оточили великокнязівський двір. Приголомшені несподіваним нападом, дружинники смоленського князя не вчинили ніякого опору — здалися відразу.

— Де ж князь Ростислав? Знайдіть його! Приведіть сюди! — гукнув Данило.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_horyt_svicha.docx)Volodymyr_malyk_horyt_svicha.docx605 Кб4354
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_horyt_svicha.fb2)Volodymyr_malyk_horyt_svicha.fb21604 Кб7396

Пошук на сайті: