Горить свіча - Володимир Малик (сторінка 27)

— Ах ти, сучий сину, чого захотів! Мало-мало відчиняй! — перекривив татарина старий. — А стріли в пельку не хочеш?

Він схопив лука і висмикнув із шкіряного тула стрілу. Та Добриня притримав його руку.

— Чекай, батьку, не стріляй! Посол же! Я хочу порозмовляти з ним, може, дещо вивідаю.

Всеслав трохи охолов, відклав лука, але буркнув спересердя:

— Посол! До нігтя б його — і край! Як вошу!

Добриня перехилився через дерев'яне забороло.

— Гей, ти, мунгале, як тебе звати? І хто ти? Той здивувався, почувши рідну мову, вище задер голову, виставивши наперед худу хрящувату шию і прижмуривши і без того вузькі очі.

— Я десятник Товрул. А тебе як звати?

— Мене звати Добринею.

Товрул на якусь мить завмер, потім раптом ляснув себе долонями по стегнах і вигукнув:

— Ой-бой! Добриня! Авжеж — це ти! Я пам'ятаю тебе! Ти богол Жадігера, брата Жокте, що був послом Мунке-каана до орусутського князя в Киюві! Я пам'ятаю тебе!

Тепер настала черга здивуватися Добрині. Він просто був ошелешений словами кочовика. Як? Його знає цей арат?

Звідки? Хто він такий?

— Чоловіче, ти, напевне, з тумену Мунке-каана, якщо знаєш мене? Та ще, може, із сотні Жокте або й самого Жадігера?

— Ойє, ойє, ти не помилився, орусуте. Я справді із тумена Мунке-каана, хай береже його Вічне Небо!

— А Жадігер? Він тут?

Товлур прицмокнув язиком.

— Жадігер! Дзе-дзе! Жадігер став благородним нойоном! Джагуном! Сотником! Ойє! Ойє!

— Сотником? За які ж такі заслуги?

— За смерть брата Жокте.

— За смерть брата?

Товлур пояснив:

— Жадігер дуже побивався за братом. Щоб утішити його, Мунке-каан віддав під його руку баатурів Жокте. І Жадігер утішився. Тепер він знатний нойон!

— Він тут? І ти в його сотні?

— Ойє, він тут, і я в його сотні десятником, я супроводив посольство Жокте до Киюва і бачив тебе там. Та й сам Жадігер не раз згадував тебе. “Мій покійний брат Жокте та мій богол-орусут Добриня вивели мене в люди! Коли б Жокте не звершив подвигу в Чернігові і цим не звернув на себе увагу Мунке-каана, хай будуть благословенні його дні, та коли б у мене не було розумного богола

Добрині, якого Жокте захотів узяти з собою, коли йшов послом до Киюва, то хіба б каан знав, шо існує на світі такий собі Жадігер, пастух-арат з Керулена, хіба б зробив своїм нойоном-сотником? Ні! Ось чому я кажу, що Жокте і Добриня мають пряму причетність до мого сьогоднішнього возвеличенняо Завдяки їм Мунке-каан приблизив мене до себе!” — так, бувало, напившись кумису та торо-суну[64][64], казав Жадігер. Зараз він тут, і ти зможеш зустрітися з ним... Відчини нам ворота городища — і станеш у Жадігера правою рукою, станеш першим нойоном серед своїх орусутів! Ойє! Ойє! Відчини нам таємно вночі ворота! Ніхто ж орусутів не розуміє, про що ми домовляємося. Відчини нам ворота!

Добриня занімів. Його штовхають на зраду! Пропонують владу і почесті за життя і свободу сотень рідних людей... Гм, а чого ж ти, власне, дивуєшся і обурюєшся, чого хотів від завойовників? Ти ж добре знаєш, що вони чинять так повсюди, де проходять: намагаються пересварити союзників, щоб легше знищити їх поодинці, засилають вивідачів у ті міста і племена, які хочуть підкорити, підмовляють і улещують обложених піддатися, а якщо вони не погоджуються, знаходять зрадників, які допомагають проникнути в городище чи в місто... Так, все це вія знає, та все ж слова посла обурили його, і він гнівно відаазав:

— Якщо Менгу-хан хоче взяти Княжу Гору, то хай візьме її сам — без моєї допомоги! І хай не шукає підлих шляхів, а, як чесний воїн, витягає шаблю і стає до відкритого бою! Воріт я не відчиню! І ніхто з нас не відчинить! Тут зрадників не було і не буде! Так і скажи Менгу-ханові і Жадігерові! А тепер — геть звідси!

Товлур зареготав.

— Ха-ха! Та нам роздушити вас, що оцю козявку! — І притупнув у стремені ногою, ніби справді щось там роздушив.

— Але ми не хочемо проливати крові — ні своєї, ні вашої! Подумай про це, орусуте!

З цими словами він вдарив коня ногами під боки і поскакав до своїх.

— Що він сказав? — спитав воєвода Всеслав. Добриня похмуро відповів:

— Е-е, те, що й тобі, батьку! Умовляв, щоб я відчинив ворота.

— От бачиш! А ти заступався за нього! Та потрібно було пристрілити, як скаженого пса! Я бачу, пощади від них нам не буде...

— Не буде, батьку. Ой, не буде!

— Отже, ждати приступу?

— Так, готуватися до відсічі. Цей вивідач зблизька роздивився наше городище і вже досі про все, що побачив, розповідає своєму тисячникові або сотникові. Може, навіть зараз мунгали підуть на приступ.

Однак на приступ татари не пішли, а, залишивши перед городищем та навколо нього сторожу, відступили на кілька гін у поле і там стали кошем. Коней пустили на луг пастися, а самі розіклали вогнища, підвісили над ними великі закіптюжені казани і заходилися варити м'ясну юшку. Солодкавий запах конини швидко заполонив усю округу.

Після обіду ординці рушили до лісу, і звідти незабаром донеслося глухе постукування сокир. Це ж повторилося і наступного дня.

В городищі наростала тривога. Ворог щось затіває. Але що?

На третій день все вияснилося. Після сніданку з лісу виринули сотні воїнів, що, зігнувшись, несли на собі величезні в'язанки хмизу, якісь незграбні козли, важкі дубові колоди, оковані з одного кінця залізними гостряками, високі драбини, перевіси для метання каміння та великі самостріли — і попростували прямо до воріт Княжої Гори.

Захисники фортеці мовчки стояли на валу. Найбільш нетерплячі наклали стріли на луки — чекали, коли нападники наблизяться ка достатню відстань. Воєвода Всеслав нагнув буйволячу голову, з-під кострубатої брови пронизливим поглядом єдиного ока зирив на поле, запруджене чужинцями, стримував гарячих:

— Не поспішайте, хлопці! Бережіть стріли! Щоб жодна не пропала задарма! Та одягайте броню — у кого яка є! Зараз почнеться! — І натягнув на чорну чуприну гостроверхого шолома.

Його нова кольчуга, виблискуючи проти сонця, туго облягала дебелі плечі, широкий ремінний пояс обвис під вагою важкого меча, а лук і стріли лежали тут же, поряд, ждучи свого часу.

На відстані перестрілу монголи зупинилися. В передню лаву стали ті, хто ніс в'язанки хмизу, — виставили їх перед собою, утворивши невразливу для стріл стіну, і поволі рушили знову. Зразу за ними йшли лучники, пострілюючи з-за такого незвичайного прикриття. Інші залишалися стояти на місці

Підійшовши до рову, якраз насупроти воріт, нападники жбурнули в нього свої в'язанки, заповнивши його майже наполовину, і відразу повернули назад, підставивши захисникам городища свої незахищені спини[65][65]. Ось тут і наздогнала багатьох із них зла доля — співуча орусутська стріла. Тоді їх — поранених чи вбитих — швидко підхоплювали попід руки їхні удачливіші співплемінники і бігцем відтягували в безпечне місце.

За першою хвилею ринула до городища друга, потім третя. А коли рів було заповнено вщерть, наперед посунули штурмові загони воїнів-аратів, які, прикриваючись великими хворостяними щитами, несли на собі пороки, перевіси та самостріли. Одягнуті в нагрудні шкіряні панцири та шкіряні шапки-шоломи, що мали захищати їх від орусутських стріл, вони теж часто не уникали злої долі і падали, поранені чи вбиті, на холодну осінню землю, і тепер їх просто відтягували вбік, щоб не заважали, і залишали там напризволяще. На їхнє місце негайно ставали нові воїни.

— Стріляйте їх, хлопці! Стріляйте! — кричав з над-брамної вежі воєвода Всеслав, посилаючи вниз стрілу за стрілою. — Не дозволяйте їм висунути носа з-під прикриття!

Але татари були досвідчені воїни, видно, не в одному бою побували, не одне городище брали приступом, — вони в зручних місцях швидко поставили перевіси та самостріли, і з них відразу на Княжу Гору полетіли важкі камені та горщики, начинені горючим китатським порохом. В городищі спалахнули пожежі. Каміння, що перелітало через вал і падало на голови жінкам та дітям, сіяло страх серед людей. Дехто з воїнів кинувся рятувати своїх. Скориставшись цим замішанням, татари підтягнули до воріт три пороки, миттю підвісили на цепах важкі дубові “барани”, обковані з товщого боку залізом, і, розгойдавши їх, ударили в дерев'яну браму та в земляний вал. Брама застогнала, затріщала, вал здркггіувся і почав осипатися.

— Кху, кху! — заквоктали під щитами нападники і вдарили ще сильніше.

— Давайте казани! Ошпарте песиголовців! — гукнув воєвода. — Бо наші стріли їх не беруть!

На забороло принесли кілька чорних від сажі казанів — линули вниз окропом. Ошпарені дико закричали і, вискочивши з-під своїх хворостяних щитів, що захищали їх від стріл, та не змогли захистити від окропу, кинулися тікати в поле. їм навздогін свиснули з валу стріли і враз поклали кількох. Інші припустили ще дужче.

— Га-га-га! — зареготали на валу. — Припекло?

Добриня суворо обірвав сміхунів.

— Не радійте передчасно! Вони не забаряться повернутися!

Татари справді не забарилися. До покинутих пороків підступили нові загони. Свої щити вони понакривали сирими кінськими шкурами — і тепер ніякий окріп їм був не страшний.

І знову загупали важкі тарани, знову на Княжу Гору полетіло каміння, а горщики з палаючими ґнотами падали на сухі очеретяні дахи, там з гуркотом лопалися і підпалювали їх.

Тим часом зі всіх боків, де тільки можна було підійти до городища, навіть від Дніпра та Росі, поволі наближалися мовчазні ворожі загони на чолі з десятниками. Кожен десяток ніс довгу штурмову драбину.

На валах запанувала тиша.

— От і починається справжнє діло! — сказав Добриня. — Здається, вони задумали прикінчити нас одним ударом!

Всеслав повернув у поле своє єдине око.

— Схоже на це! Сміливо йдуть! Але ж ми теж, хлопці, не ликом шиті! Будемо триматися! Головне — не дати їм здертися на валі Ідіть на свої місця і — з Богом!..

 

5

Добриня залишився біля воріт. Вибравши з купи дерев'яних вил-дворіжок найдебеліші, поставив їх біля себе і виглянув із-за потемнілого від часу заборола в поле. Татари сунули до городища. Вже добре видно їхні жовто-бронзові худі обличчя, жилаві руки, що обвисли під вагою драбин, блискучі шкіряні шапки-шоломи на круглих головах. Позаду кожного десятка йшов десятник з міцною довгою жердиною, призначеною для того, щоб підняти драбину на вал. Він криком понукав своїх воїнів іти швидше:

— Гурракх! Гурракх!

Добриня прикинув відстань і взяв лука. Вибрав стрілу, подивився, чи рівна, і прицілився. Тятива бренькнула голосно, мов струна, і тонка білопера стріла, лунко просвистівши в холодному осінньому повітрі, вп'ялася в горло десятникові. Той змахнув руками, випустив жердину і впав навзнак без єдиного скрику.

Влучний постріл Добрині став сигналом: з Княжої Гори посипався град стріл. Татари закрилися щитами і прискорили ходу, але все ж то тут, то там хтось із них падав під ноги своїм співплемінникам.

Тоді із глибини монгольського війська, що кількома лавами йшло услід за своїми штурмовими загонами, почувся чийсь різкий владний окрик:

— Лучники — вперед!

Сотні воїнів другої лави враз побігли вперед, підняли луки — і хмара стріл затьмила небо. Тепер уже на валу хтось упав, хтось закричав від болю.

— Обережно! Не висовуйте носа без потреби! — гукнув воєвода в один бік, а потім у другий — до синів, до своїх родичів та співплемінників.

І тут же сам скрикнув голосно:

— Ой лихо!

Добриня кинувся до нього. На батьків скрик прибігли сини.

Воєвода схопився рукою за своє єдине око, і у нього з-під пальців по щоці зазміїлася кривава стрічка.

— Батьку! Ти поранений?

Воєвода відняв руку від лиця — і всі, хто був поблизу, вжахнулися: замість ока у старого зяяла рана. Стріла пішла поковзом — вусиком вістря чи оперенням зачепила по ньому і вирвала з орбіти.

— Я нічого не бачу! — гукнув він. — Боже! Я нічого не бачу! Я осліп! Як же я воюватиму?!

Йому ніхто не відповів. Усі з жахом дивилися на червону вирву, з якої поволі стікала кров, змішана з сукровицею.

Сини шматиною м'якого відбіленого полотна перев'язали старого.

— Батьку, ходімо додому! Там тобі буде спокійніше! Ляжеш...

Та воєвода заперечно похитав головою.

— Нікуди я звідси не піду! Хочу тут померти як воїн!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_horyt_svicha.docx)Volodymyr_malyk_horyt_svicha.docx605 Кб4354
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_horyt_svicha.fb2)Volodymyr_malyk_horyt_svicha.fb21604 Кб7396

Пошук на сайті: