Горить свіча - Володимир Малик (сторінка 37)

І Добриня, і Ілля разом повернулися до дівчини. Коли вони на вулиці слухали рабинове базікання, то не зовсім вірили йому, бо якому ж батькові своя дочка не гарна. Навіть у душі підсміювалися з нього. Та, побачивши Маріам, ледве стрималися від вигуку захоплення, такої красуні вони тут не сподівалися побачити. Перед ними стояло юне чарівне створіння, яке можна було порівняти лише з весняною квіткою, що розцвіла рано-вранці і, покроплена чистою росою, заграла під промінням сонця всіма барвами веселки. Густі кучеряві коси дівчини пругкими хвилями спадали їй на округлі плечі, обтягнуті білою сорочкою, з-під чорних брів таємничістю південних ночей зоріли великі прекрасні очі, а крізь напіввідкриті свіжомалинові вуста сяяла снігова білизна її рівних зубів.

Боже, що за чудо з'явилося перед ними! Молодий боярин Ілля, вражений несподіваною з'явою юної красуні, довго стояв мовчазний, остовпілий, не в силі відірвати від неї очей. Добриня теж був вражений красою дівчини, але ще дужче вразив його Ілля, що, здається, втратив дар мови. Він непомітно підштовхнув його під лікоть.

Ілля прийшов до тями і перевів погляд на рабина.

— Ну, знаєш, Ісааку, твої слова, якими ти розхвалював свою дочку, були занадто бліді, безбарвні. Хіба можна було з них уявити, яке божественне чудо розквітло під дахом твоєї хати!

— Не родись красивий, а родись щасливий! Побажай їй, боярине, краще щастя! — сумно промовив рабин.

— Бажаю їй щастя від щирого серця, — сказав Ілля, приклавши руку до грудей.

Маріам поставила підноса на стіл і, кинувши швидкий погляд на Іллю, вклонилася, її щоки зарум'янилися, і, відчуваючи це, вона зніяковіла і зарум'янилася ще сильніше.

— Ну, піду я, — промовила тихо. Та батько притримав її за руку і силоміць посадив на стілець.

— Е ні! Ці молодці — наші добрі друзі. Завдяки їм уся наша громада дістала притулок і шматок хліба. От тільки не знаю, чи надовго цей притулок, чи не доведеться нам змінити його на мунгальську канту... Та цур їх, ці невеселі думки! Ми ж іще живі! Так що посидь з нами, голубонько! Ці хлопці чемні — не кусаються!

Він хотів цим жартом хоч трохи розвіяти смуток, що зачаївся у кожного в очах, але ніхто не усміхнувся, а Ребекка, що порядкувала біля столу, змахнула зі щоки сльозу, бо ні на мить, видно, не могла, як і всі, забути, яке лихо чигає на них за стінами Києва.

— Сідаймо ж! Сідаймо! Може, це остання наша по-людськи пристойна вечеря. Може... — вона схлипнула, але зразу ж проковтнувши сльози, спохватилася і почала припрошувати знову: — їжте, дорогі гості! Усе беріть!

Ось у мисці — холодець із судака, це мендела — суп з грінками, це есі-флейш — кисло-солодке м'ясо, а ото на блюді — куглики, тобто пиріжечки з м'ясом, облиті підливою і запечені в макітрі. Всього покуштуйте! Таке добре — пальці оближете! Та запивайте цимесом — його Маріам варила. Богоподібний цимес! Узвар по-вашому, але приготовлений по-особливому. Маріам так старалася, так старалася!.. Ох, Маріам, наша Маріам! Коли б не вона, нічого б ми не боялися — ні Батия, ні полону, ні смерті. А Маріам, квітонька наша... Що її жде?

Вона знову схлипнула і хвартухом витерла очі. Рабин обняв жону за плечі, посадив поруч з собою.

— Ну, досить тобі, мати, досить! Припрошуй гостей не з слізьми, а з усмішкою, а то, бачиш, сидять, голови опустивши, — такого суму нагнала на них!

Це була напівправда. Гості дійсно сиділи мовчки, але не тому, що дуже сумували, а тому, що голодний Добриня вже встиг послати до рота добрячий шмат вареного судака і не менший шмат пирога, а Ілля тому, що все ще не міг до кінця отямитися від потрясіння, якого зазнав, раптово уздрівши Маріам. Ніби якесь наслання найшло на нього, ніби світ перевернувся перед його очима — і він увидів таке, чого не знав раніш і ніколи не сподівався увидіти і знати. Він зачудовано дивився на дівчину і не міг відірвати від неї очей.

Це помітили всі. Тільки старі — рабин і його дружина — і знаку не подали, як вони ставляться до цього, з похвалою чи осудливо. Маріам же опустила очі і почервоніла ще дужче, не сміючи під тим поглядом ні ложку взяти до рук, ні випити чашку цимесу, хоча від хвилювання у неї пересохли уста. Один Добриня сприйняв це спокійно, хоча і не без деякого подиву. Наминаючи судака з пирогами, він спостерігав за боярином Іллею, за виразом його обличчя, що стало якимось щасливо-одухотвореним, за його смутними сіро-блакитними очима, в яких не гасло захоплення, і думав: “От і прийшло кохання до юного боярина. Раптово, як вогонь! Не в пору прийшло, невчасно загорілося. Та хіба воно питає тебе, коли впору, коли вчасно? А хіба в мене не так? Йому, коханню, що мир, що війна, що літо, що зима — однаково. Стрепенулося серце, забурхала вогнем кров — і оповило тебе якимись солодкими чарами, як маревом, і ніщо вже не стане на перешкоді, не зупинить того шаленого почуття, хіба що само з часом вичахне й загасне або розлука стане на путі... Ох, боярине, боярине, не на радість, не на щастя зустрівся ти з цією отроковицею! А втім — хто відає, що жде нас завтра? Тож зазнай хоч крихітку щастя, боярине, сьогодні, а там — що Бог дасть!”

Бачачи, що Ілля все ще не відводить погляду від Маріам, він непомітно штовхнув його під столом ногою, а вголос сказав:

— Яке все смачне! Язика можна проковтнути! Їж, боярине!

Ребекка розпливлася в радісній усмішці і простягнула Іллі кухоль з цимесом.

— Не погордуй, боярине, нашими стравами. Відпий хоч краплину з цього кухля — і відчуєш себе на сьомому небі! Та їж, їж! Голодний же!

Ілля струснув з себе глибоку задуму, взяв кухоль і випив до дна.

— Дякую, божественний напій! — І знову кинув через стіл погляд на дівчину, яка теж, хоч і несміливо, підвела на нього очі.

“Здається, вони створені одне для одного, — подумав Добриня. — Бач, як Маріам потягнулася до парубка — як квітка до сонця! Тільки на що ж вони сподіваються? Боги, такі різні у них і такі далекі, — проти них, Батий — проти них! Само небо — проти них! Нещасні!”

При цьому він гірко подумав і про себе: “А яка моя доля? Чи зазнав я хоч трохи, хоч краплину людського щастя? Ні, не зазнав! Милану втратив навіки, сам поневірявся п'ять літ і п'ять зим у неволі. Батько, мати, брати, сестриця Ганночка загинули, село спалене, а зараз і над його головою щербата смерть занесла косу... Та хіба тільки над його головою? Над усім народом!.. Не раз, бувало, ченці та старі люди розповідали про Страшний суд, про кінець світу, та сприймалися ті розповіді, як казки. Аж ні! Ось він і наступає, той кінець світу, той Страшний суд! Тільки ніхто не відає того дня, коли він звершиться! Однак — скоро!”

 

9

Наступного дня надвечір найповажніші мужі київські та єпископ зібралися у Володимирів град на боярську раду. У князівській гридниці давно не топилося, було холодно. Бояри сиділи за довгим столом похмурі, насуплені. Ні розмов, ні сміху. Глибока тривога, що межувала з відчаєм, заціпила всім вуста. Мовчки ждали воєводу Дмитра — що він скаже?

Та що він може сказати? Що б не сказав, від того становище Києва не поліпшиться. Татари оточили місто незмірною людською силою. Оточили, обсадили так щільно, що й миша не вишмигне з нього. Мабуть, готуються приступом брати. А чому б і ні? Адже мають десятикратну перевагу в людях!

Чи ж вистоїть Київ? Звичайно, він значно більший за Рязань, Володимир, Переяслав або Чернігів. І вали його вищі. Та очевидці, що пережили там облогу і чудом урятувалися, розповідають про неймовірну силу мунгалів. Вона значно переважає силу русичів. Стріли їхні летять далі, під ударами їхніх пороків падають найміцніші стіни й ворота, китатський вогонь палить усе, що може горіти, а Батиєві багатури, здається, не відають страху і пруть напролом супроти всіх, хто стає на їхньому шляху. Як же вистояти Києву?

Невеселі думки ятрять боярські серця, і страх крижаним холодом заповзає в них. Адже в кожного сім'я — жона, діти, онуки. Що з ними буде? Невже настає судний день? Невже всі погинуть?

Чомусь довго немає воєводи Дмитра. Де він? Для чого їх зібрав?

Пусткою і нежилим духом віє від давно покинутої людьми князівської гридниці, і від того ще важче стає на душі.

Воєвода Дмитро увійшов разом з синами та Добринею, сів на чільне місце, навпроти єпископа, де колись біля столу возсідали князі. Був, як і всі, стурбований. На обличчі залягла втома, а брови зійшлися одна до одної так туго, що між ними утворилася глибока зморшка.

— Бояри, ліпші мужі київськії — вимовив він похмуро, майже суворо. — Зібрав я вас ненадовго, щоб почути вашу думку, як нам бути, як краще захищати Київ від осоружних моаветян, і висловити свою... Але перед тим хочу сповістити, що Батий щойно знову прислав послів, щоб ми по добрій волі піддалися йому. Я й запізнився тому, що ті посли затримали мене. Вони передали мені ханового листа. Ось що пише нам Батий, послухайте! — Дмитро витягнув з-за пазухи згорток білого китатського шовку, розгорнув і почав читати: — “Я, каан, посол Царя Небесного, якому він. Цар Небесний, віддав владу над землею, щоб я підносив тих, хто підкоряється мені, і придушував тих, хто противиться, дивуюся тобі, Дмитре, воєводо киювський. Хоча ти бачиш, якщо не сліпий, яку велику силу привів я під Киюв, хоча я не раз уже пропонував тобі піддатися мені по добрій волі, без спротиву, ти, однак, чомусь не відповідаєш. Харманкібе, або Манкер-нак, як звуть підлеглі мені племена твій Киюв, безперечно, велике місто, і люду в ньому багато. Мабуть, це зробило тебе, воєводо, зарозумілим і чванливим. Але ж даремно ти нахваляєшся неприступністю Киюва! Я візьму його у визначений Вічним Небом час, бо немає на землі такої кріпості, якої я не взяв би зі своїми воїнами! Ось чому я востаннє наказую тобі вийти зі своїми людьми з міста, скласти зброю і підкоритися мені, щоб не проливати ні вашої, ні нашої крові. Якщо ти це зробиш, я подарую всім киянам життя, а тобі дам золоту пайцзу і червону тамгу — ознаки ханської влади над Киювом. Жду два дні — і хай злі духи не скаламутять твого розуму!”[90][90] Воєвода замовк і глянув на бояр.

— Що відповімо на цей підступний, оманливий лист? Важка тиша зависла у гридниці. Бояри пальцями кошлатили бороди, переглядалися через стіл. Хто ж перший наважиться сказати слово?

— Може, й справді подумати та піти у підданство до Батия? — непевно прогув, знизуючи плечима, Домажир і поплямкав губами, мовби хотів виправдатися за свій блюзнірський намір здати місто. — Адже ж всі загинемо! Хіба не видно? Всі загинемо! Може, й справді подумати?..

Гридниця враз наповнилася гамором. Хтось крякнув, хтось зашаргав ногами. Але інші мовчали і погляди звернули на єпископа, що, згорбившись, сидів попереду, неподалік княжого столу. Він був сивий, високий і, здається, дрімав — така кволість відчувалася у всьому його вже неземному тілі. Та раптом несподівано для всіх він сильно стукнув своїм посохом по підлозі. Стукнув — і встав. Суворим поглядом обвів гридницю і принишклих бояр.

— Що я чую, бояри? Про що подумати? Про що подумати, боярине Домажире? Про здачу Києва? Про здачу наших святинь? Одна думка про це — святотатство! Вся Русь два літа мечами різалася до останнього подиху з поганими, а Київ, матір городів руських, виходить, здати без бою? — Голос його загримів, як трубний клич, і дивно було всім, що з такого утлого, немічного тіла раптом вирвалася така сила. — Свята церква християнська закликає вас, бояри, грудьми стати на захист древнього Києва і всієї землі нашої! Військо мунгальське не безмежне, і кожен загиблий Батиїв воїн — то зменшення тієї антихристової сили! І десь колись дійдуть ці гоги та магоги до останньої межі, яку не зможуть через свою слабість переступити, і покотяться назад, аки злі духи перед хресним знаменням! Священний обов'язок кожного, хто може тримати меча в руках, не думати про смерть, не думати про рани та про долю ближніх своїх, а мужньо битися з нехристами — і благодать Божа зійде на вас! Якщо треба буде, то вся братія наша — від причетника до архідиякона — стане на вали з хрестом і мечем, а я один молитимусь у святій Софії за всіх — живих і убієнних! Амінь!

Домажир сопів і совався на лаві, почервонілий, мов варений рак. Іншому не змовчав би, але єпископові...

— Архіпастире! Та я що... Та я нічого... Та я і в думці не мав... — забубонів він, не піднімаючи очей. — Я перший стану на вал і сина візьму з собою. Та щоб я пішов на перемови з Батигою? Та ніколи!

— Ну, й амінь на цьому! — знову стукнув посохом єпископ. — Гадаю, ніхто більше не хоче так думати, як боярин Домажир? То й ще раз — амінь на цьому! Будемо триматися до останнього, як Бог нам велів! А якщо він захоче покарати нас за гріхи наші, то на те його Божа воля!

— Всі чули? — спитав Дмитро.

— Всі! — дружно гукнули бояри.

— Тоді так і порішимо — битися до останнього, скільки сил наших стане! А Батиєві нічого відповідати не будемо!

— Не будемо!

— От і гаразд. Тепер слухайте, бояри. Уже який день живемо ми в облозі, а військового порядку у місті немає. Кожен чинить, як сам знає. Так не годиться! Не думайте, що коли ми без князя, то й влади немає. Я — ваша влада! — він стиснув кулак і підніс перед собою. — Ім'ям князя Данила — я ваша влада! Запам'ятайте це! І не подивлюся я, чи ти смерд, чи закуп, чи купець, чи боярин, — всім буде одна шана й одна кара! В такий час живемо!

— Про що ти, Дмитре? — подав хтось здивований голос.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_horyt_svicha.docx)Volodymyr_malyk_horyt_svicha.docx605 Кб4354
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_horyt_svicha.fb2)Volodymyr_malyk_horyt_svicha.fb21604 Кб7396

Пошук на сайті: