Горить свіча - Володимир Малик (сторінка 67)

Зсередини почувся стривожений голос:

— Хто там?

— Виходь — це не надовго! Сім'я хай спить, а ми перекинемося кількома словами!

Доман запідозрив шось лихе. Чи то голос видався йому знайомим, чи серце завіщувало небезпеку, але він раптом схопив шаблю, пропоров гострили лезом задню стінку юрти і вискочив у ніч. На його нещастя, на високому пригірку ніде було сховатися: на тлі зоряного неба яскраво вимальовувалася його темна достать.

— Він там! Він тікає! — скрикнули джигіти.

Добриня кинувся услід за ним. Та тут же почув, як над його вухом щось тонко цьвохнуло. Доман враз спіткнувся, замахав руками і вдав лицем у землю.

Добриня підбіг до нього. Доман лежав непорушно — в його спині стирчала довга монгольська стріла, випущена вправною рукою половця-баримтачі.

— Ах, шкода! — забідкався Добриня.— Вбили ви його, хлопці! А я ж так хотів з ним по душах поговорити!

— То, може, увесь виводок прикінчити?

— Ні, ні, не треба! Чим завинили жінки та діти? Ми своє зробили, а тепер — гайда звідси! — І Добриня скочив на коня.— За мною!

Тим часом Бату-сарай закипів, завирував. Раптовий і нежданий напад баримтачів, що з громом мчали вулицями і зносили голови тим, хто зустрічався на шляху, розбудив усе місто. Пролунали розпачливі крики, спалахнули пожежі, розривалися від гавкоту собаки.

Добриня з товаришами щасливо вибрався з розбурканого міста і помчав у темний нічний степ.

 

7

Бачман прибув у кіш з кількома баримтачами останнім. Вид його був стомлений, заклопотаний. Кинувши поводи коня джурі, він підійшов до гурту.

— Ну, що, браття, загиблих немає?

— Немає. Всі живі й здорові.

— Це добре. Але погано те, що за нами женуться.

— Як? Хто женеться? — стривожилися баримтачі.

— Не знаю, хто женеться. Може, сам Менгу, бо ми попатрали його людей, як хотіли, а може, хтось інший. Та не має значення, хто женеться. Важливо, що за нами йде слідом тисяча, якщо не більше, воїнів. Нас вони не помітили, але йдуть сюди.

— Що ж робити? їх тисяча, а нас сотня якась.

— Тікатиі І негайно!

— Куди?

— На той бік Ітилю — в Чорний ліс.

— Отже, все майно кидати?

— Все кидати! Беріть лише коней, зброю, трохи їжі та пузирі для переправи! Ідіть — збирайтеся!

Всі кинулись до юрт та до коней. Добриня підійшов до Бачмана.

— А як же мені? Як переправити на той бік Янку з дитиною?

Бачман на коротку мить задумався. Потім витяг з кишені срібну пластинку — поклав собі на долоню, простягнув Добрині.

— Іншого часу, може, не буде,— візьми тепер. Це — пайцза. Я відібрав її в одного ханського посланця. Мені тепер вона ні до чого, а тобі з Янкою, може, пригодиться. Хто її має, той знаходиться під ханським захистом. Всі зобов'язані допомагати йому а дорозі — давати притулок, їжу, коней.

Добриня взяв. На пайцзі з одного боку ширяв, розпростерши крила, степовий орел-беркут, а з другого чорніли якісь чужі незнайомі письмена.

— Дякую, Бачмане. Але перш ніж я скористаюся нею, ми з Янкою повинні перебратися на той бік. Я перепливу. А Янка?

Бачман похмуро відповів:

— Там побачимо. Іди — збирайся!

Добриня збирався недовго. Посадив на коня Янку з Дмитриком, собі до сідла приторочив сакви з бастармою та кожухами і підійшов до гурту. Всі вже були в зборі. Бачман стрибнув у сідло.

— Вперед! За мною!

Їхали понад берегом до самого вечора. Коли сонце ось-ось мало заховатися за протилежний берег Ітилю, покритий густим лісом, зупинилися.

— Тут будемо переправлятися! Надимайте пузирі — прив'язуйте коням до попрут, а одяг та зброю — до сідел, беріться за хвости — і на той бік! А хто боїться за хвоста — тримайтеся за сідло чи за стремено! — повчав Бачман тих, хто не знав половецьких звичаїв, а потім шдійшов до Янки та Добрині.— Не бійтеся — це не страшно. Для малого зробимо плотик із сухого очерету — прикріпимо до сідла.

Всі почали готуватися до переправи. Для половців це було звичне діло. Вони швидко понадимали висушені кінські та коров'ячі пузирі, поприв'язували їх до попрут, одяг і зброю — до сідел і вступили в воду.

Бачман наламав сухого очерету — зв'язав невеликий, але товстий плотик із заглибиною посередині, прикріпив до сідла. Янка поклала туди Дмитрика, що випинався і пхикав, припнула хусткою, перехрестила.

— Ну, з Богом, Янко,— сказав Добриня.— Ти попереду, а я з Дмитриком за тобою! Не бійся! Янка заплакала.

— Якщо зі мною щось станеться, ти ж, Добрику, не кидай його! — прошепотіла крізь сльози.— Бережи синочка нашого!

Добриня обняв її і подав довгого кінського хвоста.

— Тримайся міцніше! Ну, йди! Я буду поблизу! — і завів коня в воду.

Янка попливла. Добриня, тримаючись за стремено, вступив у воду теж і поплиз услід за нею. Попереду виднілися кінські та людські голови, а також надуті пузирі. Швидка течія підхоплювала і несла їх все навкіс — до протилежного берега, що поволі наближався і наближався, аж поки ноги черкнули раптом по твердому піщаному дну.

На сухе вибралися всі. Люди тремтіли від холоду, швидко одягалися. Янка закуталася в кожуха — годувала Дмитрика, а Добриня дивився на них, і йому раптом стало моторошно від думки, що міг їх утратити. Якої небезпеки уникли вони! Невже доля захищає їх?

Раптом пролунав чийсь крик.

— Дивіться! Дивіться! Мунгали!

Всі глянули на той бік. Там стояло кілька десятків вершників, а до них виїздили з лісу все нові й нові сотні. Скоро вони запрудили весь берег.

— Прокляття! — вигукнув Качир-укуле.— Вони таки наздогнали нас!

— Ні, поки що не наздогнали,— заперечив Бачман.— Уже починає темніти — і вони не посміють сьогодні перепливати Ітиль. Отже, ми маємо в запасі цілу ніч! Збирайтеся — і в путь! Вгору понад Ітилем! Відірвемося від них!

 

8

Два дні і дві ночі тривала втеча. Люди зголодніли, коні вибилися із сил. Потрібен був хоч невеликий перепочинок.

Виїхавши на широку трав'янисту галявину, що полого спускалася до берега, Бачман зупинився. Накази його були короткі.

— Ріжте коня, розкладайте багаття — печіть м'ясо! Відпочиваємо до полудня, а потім — далі в путь! Коней напоїти — і хай пасуться! Качир-укуле і Кутуз, вилізьте на найвище дерево і спостерігайте за ворогом — він ітиме берегом, по наших слідах!

Незважаючи на втому, баримтачі миттю кинулися виконувати наказ. Одні забили охлялого коня, почали білувати, другі назбирали сушняку і розвели вогонь, треті погнали коней на водопій, а потім пустили на пашу. Качир-укуле з молодим спритним Кутузом подерлися на високого дуба. А стара Тайдолла-хатун, буркнувши щось собі під ніс, побрела в ліс шукати цілющого зілля.

Добриня підійшов до Бачмана, що стояв на пригірку і, склавши руки на грудях, задумливо давквся на воду і на продовгуватий, порослий лісом острів, посередині якого вивищувався стрімкий шпиль.

— А може, нам не триматися купи, а розсіятися на якийсь час — на день, два чи тиждень? А потім зберемося у домовленому місці. Як, Бачмане?

— Я думав про це,— Бачман підвів голову.— Але вся біда в тому, що для нас цей лісовий край незнайомий. Розсіємося — і не зберемося. А поодинці загинемо.

— І це правда,— погодився Добриня.

У Бачманових очах спалахнула якась іскорка.

— А ось ти з Янкою можеш тепер відокремитися від нас. Дамо вам шмат м'яса, запасного коня — і рушайте на захід сонця! Думаю, переслідувачі не поженуться за вами, а швидше — за нами.

Добриня заперечив:

— Бачмане, як ти міг подумати таке! Хіба можу я після всього, що ми пережили разом, покинути тебе і товариство в цей скрутний час?

Тут з дуба долинув голос Качира-укуле:

— Бачмане, ти бачиш острів перед собою?

— Бачу.

— А піщану косу, що веде туди, бачиш?

— Hі

— Ну, як же! Нам зверху добре видно її крізь воду. Мені здається, там не глибоко! Май це на увазі!

— Що саме?

— Чи не перейти нам на острів та не пересидіти там, поки мунгали підуть далі вгору? Як ти гадаєш? Бачман замислився, потер лоба. Потім сказав:

— А що — думка розумна! Переховатися там, поки переслідувачі підуть далі, а тоді гайнути в глиб лісу. Як ти, Добрине?

— А в пастку не потрапимо?

Бачман здвигнув плечима.

— Ми й на березі можемо потрапити в пастку. Їхню розмову перервав стривожений голос Качир-укуле.

— Мунгали! Бачмане, мунгали!

Всі завмерли. Страшна вість приголомшила навіть завжди незворушного Бачмана. Ніхто не ждав переслідувачів так швидко.

— Далеко?

— Ні, там, де в Ітиль впадає струмок, який ми нещодавно перебрели.

— Це зовсім близько! Звідти їм острів видно?

— Не видно: вони ще за лісом, у долині.

— Тоді злазьте швидше — і на острів! Не гайтеся! Вмить табір зворушився, заметушився. Баримтачі хапали коней, стрибали в сідла. Про м'ясо, що шипіло, сичало, шкварчало і обуглювалося на дубових рожнах над вогнем, ніхто й не згадав. Бачман здибив коня.

— Качир-укуле, їдь попереду — показуй, де коса! Всі тут? Ніхто не залишився?

— Всі, всі! — гукнув хтось позаду.

— Тоді — вперед! На острів!

Качир-укуле показував дорогу. Піщана коса була тверда, і коні йшли легко, лиш подекуди занурюючись у воду до загривка.

І ніхто з утікачів ні разу не оглянувся назад, туди, де догасало вогнище. А там, якраз тоді, коли вони досягли острова, із лісу з оберемком зілля вийшла Тайдолла-хатун. Зілля випало з її рук.

— О сили небесні! Я залишилася сама! — простогнала стара, опускаючись на землю.— Куди ж тепер мені подітися?

Вона безтямно дивилася, як баримтачі піднімалися на острів і зникли в густих хащах верболозу.

Їй стало страшно: тривожна тиша окутала їі. Що робити? Перебрести протоку? Але ж вона не вміє плавати. Кричати? Та хто її почує на такій відстані?

Тайдолла-хатун припала до землі і по-старечому тихо заплакала. Вона і в думці не допускала, що її залишили навмисне. Сама винна! Сама! Нікому не сказала, нікого не попередила — і гайнула в ліс, мов дурне дівчисько!

Вона довго лежала, не маючи сили підвестися. Навіть дражливий запах смаженого м'яса, що доносився від багаття, не зумів підняти її. І тільки тоді, коли десь поблизу почувся тупіт копит і гул голосів, позадкувала в кущі. Але не встигла сховатися, як на галявину викотився загін вершників.

Татари! Матінко!

Вона схопилася, щоб тікати, але тут же впала: неслухняні ноги заплуталися в бур'яні.

Джигіти наздогнали її.

— Гей, вставай, стара! Вставай! Кланяйся ханові Менгу і його братові ханові Бучеку, стара карга!

На галявину виїхали на баских конях кілька багато одягнутих вершників. Джигіти кинули стару їм до ніг.

— Менгу-каане, це табір баримтачів. Вони щойно були тут, навіть не встигли м'ясо зняти з рожнів — так дременули.

Менгу оглянувся довкіл. Вогнище, м'ясо на обгорілих рожнах, витолочена трава, свіжий кінський кізяк — все свідчило, що недавно баримтачі справді були тут. Аде в який бік вони втекли? Сліди повсюди: і на горбі, і на бережині, де коні паслися, і на вогкому піску, де їх напували.

— Куди втекли ті розбійники, стара? — спитав він Тайдоллу-хатун.

— Не знаю, каане.

— Як не знаєш? Ти ж бачила!

— Я була в лісі — збирала зілля.

— Та бреше вона,— хльоснув нагайкою Бучек.— Нукери, припечіть їй ноги жаром — це одразу розв'яже їй язик!

Вони схопили жінку попід руки — поставили на купу жару.

Пронизливий зойк розлігся на галявині.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_horyt_svicha.docx)Volodymyr_malyk_horyt_svicha.docx605 Кб4354
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_horyt_svicha.fb2)Volodymyr_malyk_horyt_svicha.fb21604 Кб7395

Пошук на сайті: