ВОГНИК
Максиму Рильському
До тих країв щоденно поїзди
Відходять від столичного перону,
Бери тютюн і вірші для їзди,
Хліб-сіль, тарань прив’ялено-солону,
Гачки й сачок, і вудочки складні
Та ще й нехитро зварену наживку –
І гайда в путь, бо літо в переджнивку
На плесо вод веде погожі дні.
Біліє там будиночок між трав,
Шумний, привітний, не якась обитель,
В ній друг мій любий здавна проживав,
Мудрець – у слові, у піснях – учитель.
Ну, словом кажучи, до тих країв
Свою я душу із піснями вів,
Свої гарячі радості й надії
І несповиті думи молодії.
Чи день, чи ніч, чи посвисти зав’юг,
А він мене чекав, великий друг.
Бувало, поле обів’є сльота,
І вже не літа гілка золота,
А ночі підосінньої година
Тебе зустріне з поїзда в ліску,
І ти бредеш по мокрому піску
На вогник той, немов мала дитина,
На вогник той, що жевріє в вікні,
І, тіні розганяючи лячні,
Тебе зове, як зірка понад світом,
Теплом людським і затишком-привітом.
А в хаті тій, лиш ставши на поріг,
Що написав чи тільки бачить міг, –
Клади дарунком друзям на помості,
В безжурний сміх Герасименка Кості
Чи в щиру мову, повну, як ріка,
Завзятого Олекси Десняка.
А вже в пізніші літа, по війні,
Тут коло друзів ширшало вдвійні,
Рибалки і співці прості, не пишні,
Вслухалися в слова Остапа Вишні,
В Довженкові роздум’я вогняні,
І сміх, і пісня, й дума не затаєна
Жила, цвіла, як червіньковий діл,
І Катерина рідна Миколаївна
Садила нас, як голубів, за стіл,
Немов журила, й ставила вишнівку
Чи й ще чогось рибалкам у мандрівку.
Неначе вчора, все отак було,
Привіти й жарти мов дзвеніли вчора,
На дворик той весни пливе тепло,
І тихий вечір, і ясінь прозора,
Тут інші люди за вікном живуть,
Та й інші друзі теж, напевне, в колі,
Бо вогник той крізь ночі каламуть
Усе горить, все блимає поволі,
Як я приходжу. Ніби із кімнати
Господар вийде гостя привітати,
Ласкаво-сивий стане на порозі
І руку дасть мандрівнику, мені.
Хай вам, Максиме, світить у дорозі,
У темний вечір, в хвищі чи в морозі,
Той щедрий вогник з ночі в Ірпені!