Жива легенда – Андрій Малишко

АНДРIЙ МАЛИШКО

ЖИВА ЛЕГЕНДА

ПІСНЯ ПЕРША

Ходили ми світами немалими,

Гвинтівки ремінь терся на плечі,

В твоєму серці лінами ясними

Доріг і вод дзвенять важкі ключі.

За бронзовим гарячим небокраєм

Нові світанки руки підвели,

В них досить є і слави, і хвали,

А сліз і крові їм не треба, знаєм, –

Лиш неба цвіт і посміх немовляти,

І хліб, і труд, і золото ріллі,

І привіти синів старенька мати

На цій землі.

– Ну, повернись, який ти є?

Не диха ніч, вогонь не б'є,

Бліндаж заріс, затихнув бій.

Молодший мій, найменший мій!

Тебе носив подій потік.

Либонь згадаю, – шостий рік,

Як ти пішов. Радянський дім…

Який котився згар і грім,

А він горів, але не впав,

Земля ушосте зелень трав

Змінила, вийшла з лихоліть,

А він вас жде, а він стоїть.

І син, дві краплі із лиця –

В усьому схожий на отця,

Обнявся з батьком, на плече

Лягли долоні гаряче.

– Привіз ти щастя? – Я привіз,

Я кривді йшов напереріз

І заслужив його. – То так.

Це хто ж з тобою? – Це хлоп'як

Із Кам'янця, нехай в сім'ї

У нас живе… – Були бої,

І все минуло. Поїзди

Впряглись до іншої їзди,

Шумні і світлі, як Дунай,

Пішли із фронту в рідний край

Через віслянські два мости,

Через Перемишль, де пости

Погранзастав пильнують вніч

З вітрами в полі віч-на-віч,

На Львів, Тернопіль, Кам'янець,

І не один зітхнув боєць,

Що скоро вгледить двір, і дім,

І те, що в серці звав своїм

Коханням щирим. Всі шляхи

Вели додому. Дітлахи

Із школи вийшли в ранній час.

– Зайдіть, ми просимо, до нас

Та розкажіть нам хоч одну

Історійку, – чи про війну,

Чи про героя, чи про бій,

Про нічку на передовій,

І взагалі, про все, про все!-

Що скажеш їм? Любов несе

Солдата в школу. Ось поріг.

Його забути я не зміг

З дитячих літ. В метіль важку

Бувало прийдеш на сніжку,

А в школі тиша. Сторож-дід

Змете з порога сніг і слід

Твоїх чобіт: – Така ще рань,

А ти вже встав? Ну, йди, поглянь,

Як грубка топиться. Іди, –

А по снігу нові сліди,

Десятків два хлоп'ячих ніг

Вже стугонить об той поріг.

Далеке юності крило,

Тебе війною не змело.

І не зломило! В Кам'янці

Я вперше був, і три бійці,

Герої нашого полка,

Ввійшли у клас. Чиясь рука

Дала сигнал об тій порі,

І дружно встали школярі,

Вітали нас. Про ніч одну

Я розповів, як на Дону

Мене присипало в землі,

Які криваві мозолі

І рани й радощі живі

Несли ми в ночі грозові.

Хлоп'ята сіли за буквар,

Читали віршика, як з хмар

Веселка сяє після злив,

А колоски колгоспних нив

На сонці спіють. Лиш одне

Білявочубе, мовчазне

Хлоп'я сиділо. Не в очах,

Не в молодих в'юнких плечах

Осмута тліла. В мить яку

Загледів я скупу й гірку

Дитячу усмішку. Від зла

Вона сковзнула й проповзла,

Чи від гіркоти? Зрозумій.

– Чому мовчиш, маленький мій?

А він буквар перегорта,

А вчитель каже: – Сирота.

Був час, у нього батько був,

Пішов на фронт і не вернув.

Прийшли два слова горьові,

Що носять пошти польові.

Була у нього мати, він

Ходив у піонерзагін,

Вона йому пісні плела,

Вона його в загін вела,

Сорочка свіжа, мовби льон,

На ліжко клала в тихий сон,

А ранком кликала:- Синок,

Вставай, у школі вже дзвінок

Ударить скоро. – І рука

Її ласкава і легка,

Його підводила: – Вставай,

Мій кучерявий синій май,

Вставай, пора! – її, вночі

Ввалившись, німці-гримачі

І людолови, повели

І серед міста, де гули

Вітри осінні, як бої,

Вночі повісили її.

А він буквар перегорта.

А вчитель каже: – Сирота

Ходив по місту цілі дні.

Рідні нема, так ми ж зрідні,

Ховали хлопця двоє літ

Із ночі в ніч, а ледве світ

Забризка зорями в вікно

І ранку сиве полотно

Застеле небо, вже й нема

Його на місці, чи зима,

Чи сніг, чи осені пітьма.

Збере він хліба – тих кришок,

Малий і сірий, мов пташок,

І сяде, з'їсть, а чи не з'їсть,

А все чекає добру вість.

Він, може, сам усе повість?

Олексо, чуєш? – Ні, кажіть,

Ви краще вмієте.

– А жить

Збирався хлопець, аж яснів.

Було прокинеться від снів:

"Наснились наші! Я піду".

І в сотий раз по тім сліду,

Що обходив, що обдивив,

Біжить за місто й серед нив,

Де їх снаряд обмолотив,

Де їх зорали тягачі,

Гарячі кулі-сівачі

Важким посіяли свинцем –

Стоїть з просвітленим лицем,

Як сірий стовпчик. Вигляда.

Чекать – біда, двійна біда.

Листівку знайде – принесе

І прочитає; над усе

Любив те слово: – Це літак

Над полем бою чи атак,

Від наших кинув! – Захова

І закарбує ті слова

В своєму серці, де жива

Тремтить надія. І за ним,

В'юнким, неспійманим, малим,

Катів табуння, мов сліпе,

Ходило. Він значок ЮП,

Червоний галстук приберіг,

Як давнє щастя, все, що міг.

В сорок четвертім день при дні

Гриміли залпи, і в огні

Горіли обрії, з моста

Завіса куряви густа

Щодень сивіла, з-над дубів

Немов сто тисяч голубів

Обсіли площу. Гомін, гук,

Фашисти падають на брук,

Гранати рвуться з-попід рук.

Мов кораблі, серед полів

Хитались танки, ген лелів

Потік піхоти, з-попід хмар

Червоний стяг, наш перший дар,

Не стяг – стяжок, ясний, мов жар,

З'явивсь над школою. Була

В нім перша дяка і хвала,

І крапля щастя й волі грім,

І кров розстріляних на нім

Горіла трепетно-ясна.

І люди встали, наче сна

Збулись тяжкого в ночі злій.

Поглянь, боєць, і зрозумій!

Той прапорець поклав межу

Між днем і ніччю, не скажу,

Хто в ніч тривожну від безсонь

Підняв його, немов огонь,

Ви здогадалися либонь.

– Палай, сказав, і гнівом сій! –

То наш, малий наш Олексій…

А в нього посмішка із віч,

Неначе не про нього й річ;

Сидить, буквар перегорта,

А вчитель шепче: сирота.

На п'ятий чи на шостий день

Світанком синім, як ясень,

Приїхав батько. Сталінград

І переправ букринських чад,

І даль підкиївська крута,

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар