Ми батьківщину за межу
Уже проходили, в імлі
Ширококрилі журавлі
У гніздах клекотом своїм
Нам поворот віщали в дім.
І синь озер, і темінь пущ,
І на шляху шипшини кущ,
І кожен камінь на шосе
Немов кричав, що день несе
Нам перемогу. Так бува,
Що й мертве в вірі ожива,
А ми живі, і грозова
Заходить ніч, заходить бій,
Як звісно, на передовій.
І задвигтіла з жароти
Земля, ні звестись, ні пройти,
Хіба що руку простягти,
З баклаги випить, – так води
Нема ні краплі, – лиш сліди
Броні жаркої, як в печі,
Карбують танки й тягачі.
З обслуги в нас бійців ще два
Живих лишилось, і слова:
– Огонь! Огонь! – лиш чуть мені,
Ті ж зглухли в скреготі броні.
За хвилю-дві накрив фугас
Обох бійців, я в пізній час
Знайшов одного, поволік,
Підняв, поніс, на цілий вік
Це не забудеться! Приніс
У крайню хату, попід ліс,
Поклав на ліжко, а дівча
Мені рушницю із плеча
Зняло, піднесло каганець.
– Ти жив, боєць? Не вмер, боєць?
– Я ще живу, – шепоче він, –
Я не помру, – лице з одмін
Не взнаєш, – чиста біль-збіла.
Пакети наші два взяла,
З плеча його і до плеча
Давай вгортать, як дитинча.
Схилилась – впали дві коси,
Загледиш їх – і вже неси,
І згадуй очі, рух, лице,
Тих кіс тугих важке кільце.
Вона звелась – і теплий зір
Мене опік; від давніх пір
Я пам'ятаю в шумі нив
Весняне небо після злив
І, наче пошуги жар-птиць,
Останній спалах блискавиць.
Можливо, блискавиць крило
Ці горді коси заплело?
І, може, їхній синій жар
Віддав цим очам цвіт і яр?
Хто знає? Я стояв німий,
Не чув, як просять: – Руки змий, –
Мабуть, вдесяте. – Ось вода.
Він буде жити, не біда.
Ти не журись, ти не хились,
Іще побачитесь колись. –
І вже я знав, її словам
Повірить можна, я ж не сам,
А вдвох ми вірили. Взяла
Рушник гарячий, до чола
Бійцю поклала, а для ніг
Окріп нагріла, щоби міг
Боєць зігрітись. При огні
Зв'язала два бинти лляні,
Немов зв'язала світ мені!
А з слів, нашептаних вночі,
А з того літепла в печі,
Що руки ставили її,
Неначе в серце ручаї
Текли гарячі. Друг-боєць
Шептав, наморений вкінець,
В безпам'яті: "Не пив, не їв,
Дарма, а зараз солов'їв
Послухав би". І вже вона
Над ним, як рідна сторона,
Схилилась кревно, з рук її
Летять, щебечуть солов'ї –
Смоленські, мінські із лісів,
Лади – на сотні голосів,
Співучі курські, з-за Дінця
Криллям ласкавим до крильця,
Полтавські, сиві, наче дим,
Ірпіньські тьохкають над ним,
І тиха посмішка із віч
Йому не сходить в довгу ніч.
А попросив би він, щоб бір
Шумів йому до ранніх зір,
Чи щоб Дніпра широкий біг
Плескав човнами біля ніг, –
Усе було б: з дівочих кіс
Шумів би віковічний ліс,
В очах засяяла б до дна
Дніпра блакитна тишина.
Я полюбив її. Які
Слова безбарвні і легкі
Ми в це вкладаєм почуття!
А треба ж, як мале дитя,
Його нести, глядіть, ростить,
В нещасті – не занапастить,
І жити з ним за кожним днем
Одною кров'ю і вогнем.
Я певно знаю, що любов
Не вимага клятьби й розмов,
А тільки вірності потік
Її живить із віку в вік.
Вона мене в бою вела,
Оберігаючи від зла,
Вона давала барви мрій
Судьбі обстріляній моїй,
З чола втирала стільки літ
Трудний, солдатський, чорний піт,
Любов моя! В ту довгу ніч
Я не просив у неї стріч,
А тільки б згадку в світлі дні,
Якщо вернуся по війні.
Вона сказала: – йди, вертай.
Твоїй дорозі ще не край,
Я ждатиму… – І до воріт
Вела за руку, ще й на світ
Не значилось. Ще димна даль
Бриніла в зорях, мов кришталь.
В солдатську знов попав сім'ю,
Я ще не раз горів в бою,
Не раз, не двічі серед піль
Залізна плакала метіль.
І в тиху погідь, чи в грозу,
Чи йду, чи ранений повзу, –
Далеке чую щоразу:
– Я ждатиму. – У тихім сні
Бува спочину, і мені
Насниться дальній рідний край,
Коханих кіс ясний розмай,
Її жагучих рук теплінь,
І вже вона легка, як тінь,
Стоїть: – Я ждатиму… Іди.
Минуло літо. Від біди
Ми світ закрили назавжди,
Війна скінчилась. Їдь, солдат,
До рідних міст, до піль і хат.
І я поїхав. Я вертав
Крізь тишу давніх переправ,
Через окопчики, де ми
Лежали в них серед зими,
Через порослі бліндажі,
Де гільзи тліли на межі,
Через літа, де бився гнів
Забутих гроз, забутих снів.
Здавалось, небо осяйне
Хотіло зупинить мене,
І кожен стовпчик переправ,
Немов чіплявся за рукав,
Траншея у траві густій
Шептала вслід: "Боєць, постій,
Любов пожде, а я ж одна,
Самітна в полі, мовчазна".
І я з любов'ю рядом ніс
І гук доріг, і шум беріз,
Мостів розбитих тихий дзвін,
Полків моїх крилатий гін,
І незабутні дружби дні,
І в чужині й не в чужині.
У ночі темні й голубі
Я мрію вигадав собі,
Що я приїхав, я зустрів
Ласкавий зір з-під темних брів
І крик сердечний: "Любий мій!"
На дальній станції малій.
А вийшло все простіш. В дворі
Під жовтим виблиском зорі
Скрипів колодязь в тишині,
Попить схотілося мені.
Ну, що ж, як так, то й підійти.
– Водички можна? – Ой, це ти?
Далекий мій! – І кіс кільце
Мені на груди, і лице
В сльозах раптових щастя й мук,
І світлий трепет рідних рук.
У ту хвилину цілий світ
Зі всіх садів і росних віт
В цвітінні колисав мене,
Стожарів сяйво огняне
На мене сипалось, трава
Всії землі, немов жива,
Мені шуміла, так бува…
Оце і все, не більш повім.
Веди нас, батьку, в рідний дім,
Приймай нас, батьку, на поріг,
Постав на стіл, що приберіг.
Вшануєм рани у бою,
Жону мою – любов мою,
Ясні шляхи й трудні шляхи!
…У двір куряться порохи
З дороги третьої.
ПІСНЯ ТРЕТЯ
I третій день бреде поза туманом,
Землі горбатій світить береги,
І сад зроста, як туча над лиманом,
Із наших рук, із поту і снаги.
Бджола, як промінь, буде в нім бриніти,
І завихрить цвітіння синій дим,
І яблуні крислаті темні віти
Засиплють землю плодом наливним.
Поклін тому, хто вносить чесну зладу
В людські серця одверті і незлі,
Приходьте, пийте радість мого саду
На цій землі.
– І третій мій прибув з фронтів,
Давай чоломкатись. Хотів
Тебе спитати, як жилось,
Чи ріки там, як наша Рось,
Клекочуть-плинуть, чи земля
Під сонцем колос нахиля?
Та вже спочинь, а потім. Ти
Зумів те щастя зберегти,
Що в серці мав? Не розгубив
Його між битв і чорних злив?
– Ні, батьку. Крізь смертельний бій
Доробок свій, набуток свій
Я вніс до нього, щоб колись
Воно розквітло, подивись.
І син, – хай батько поміча, –
Здійма повагом із плеча
Мішок солдатський. – Поміж пліч
Його я ніс не день, не ніч,
У сорок першім день при дні
Збирав заграви огняні,
І пил доріг, і шум беріз,
І ручаї пекучих сліз,
Пшениці силу наливну,
І площ померхлу сивину
В мішок я клав. І важчав він.
У сорок третім Краснодін,
В пожарі київські вали
Йому ваги ще додали.
Руїн хрещатицьких зотлінь
Освєнціма похмура тінь,
І все, що гірко на війні, –
В моїм мішку лягло на дні.
Щоб не розв'язувать повік, –
Його в'язав стрічками рік,
А пилюгою ста доріг
Припорошив його, як міг,
Карпатським дубом закрутив,
Щоб він плеча не ваготив.
Здолали ворога – і це
Мішок зробило, мов пірце,
Його вже інші дні трясуть,
Але це відступ – а не суть.
І син руками обома
На стіл мішок свій підійма
І сипле з нього все, що є:
– Дивіться, – каже, – це моє
Багатство кревне. Дві малі
Лежать троянди на столі,
Прив'ялі, зсохлі, в пилюзі,
Калини кетяг, як в грозі,
Обламаний, і липи цвіт, –
Йому б жовтіть біля воріт, –
Ховає сім'я. Чорний дуб,
З огню врятований і згуб,
Тугого жолудя кладе,
Сосни пагіння молоде.
Дві шишки бронзові з Карпат
Знайшов солдат, приніс солдат.
А підібрав ще на путі
Кленові зерна золоті,
А обірвав із переправ
Колісьми збиті стебла трав.
І на столі тому за мить,
Здається, білий сад шумить,
Карпатські б'ються ручаї,
І на столі – чужі краї,
Мов на землі лежать тісній.
– Цей жолудь з дуба – свідок мій.
В малій Моравії вночі
Фашиста гнали, зір ключі
Пливли над нами, батальйон
Розбиту роту взяв в полон.
Де дуб у небо свій намет
Підняв, під дубом кулемет
Стояв холодний, а за ним
Видінням згорбленим, німим,
Без крихти хліба, без снаги,
На два прикутий ланцюги
До кулемета, наче мрець,
Лежав знесилений стрілець.
– Ти хто? – питаю. – Я словак.
– Чому прикутий? – Для атак,
Як ви проб'єтесь перший раз,
Стрілять до згину був наказ.
А щоб не втік я – ланцюги
До рук, як бачиш, до ноги…
І оповив серця нам жаль,
Добро, що я старий коваль.
– Давай-но ношу, брат, свою,
Я діло знаю, розкую.
І він підвівся із землі,
І дві сльози, як два жалі,
Текли по щоках, бив поклін,
Неначе ми святі, а він
Невольник чорний, без рідні.
Він, правда, й був таким в ті дні.
– Додому йди з біди та лих,
Стрічай жону, дітей малих.
– Мене затримають? – Ніде.
І знай, що слово в нас тверде,
Як з дуба різьблене. Іди! –