Жива легенда – Андрій Малишко

Підняв, під дубом кулемет

Стояв холодний, а за ним

Видінням згорбленим, німим,

Без крихти хліба, без снаги,

На два прикутий ланцюги

До кулемета, наче мрець,

Лежав знесилений стрілець.

– Ти хто? – питаю. – Я словак.

– Чому прикутий? – Для атак,

Як ви проб'єтесь перший раз,

Стрілять до згину був наказ.

А щоб не втік я – ланцюги

До рук, як бачиш, до ноги…

І оповив серця нам жаль,

Добро, що я старий коваль.

– Давай-но ношу, брат, свою,

Я діло знаю, розкую.

І він підвівся із землі,

І дві сльози, як два жалі,

Текли по щоках, бив поклін,

Неначе ми святі, а він

Невольник чорний, без рідні.

Він, правда, й був таким в ті дні.

– Додому йди з біди та лих,

Стрічай жону, дітей малих.

– Мене затримають? – Ніде.

І знай, що слово в нас тверде,

Як з дуба різьблене. Іди! –

І він пішов, легкі сліди

Завіяв вітер. Наш комбат,

Що це сказав йому, як брат,

Підняв і нас, бо й нам іти,

Бо треба славу берегти, –

Червоний стяг.

Сосна оця

Також посвідчить за бійця.

За Тарнобжегом на горбі,

Де в очеретах голубі

Од Вісли заводі ясні

Колишуть сон старій сосні,

Мені зустрівся сивий дід,

Чи – дзяд, як вимовити слід

По-польському. Він розповів,

Що мав і внуків, і синів.

І двох синів, і трьох внучат

Майданека поглинув чад.

І він самітний, без надій,

На нивці – смужці пісковій,

Коню підклавши сіпа жмут,

Сам на підпряжку ліз в хомут.

Ту нивку плугом колупав,

Пісок із потом налипав

На руки, до очей, до брів,

Як сіре шмаття сірих днів.

Ми коней підпрягли своїх:

– Давай поможемо, не гріх! –

І закурів тісний опруг,

І затремтів благенький плуг…

– Ми, брат, не з цеї сторони,

В нас у колгоспі всі лани,

Там не піском, зерном-разком,

Пшениця шепче колоском!

І вже нам снився рідний лан,

Крізь хмар гряду, крізь даль-туман,

І житнє зерно у руці,

Неначе сонця промінці,

Лягало в борозну суху.

Ще довго видивсь на шляху

Горбатий плуг і сонний кінь,

І дід, як довга сива тінь.

За Тарнобжегом даль тісна,

І нивка та, і та сосна…

– А ця троянда… – Син замовк.

Та я вже бачу: ніч, як вовк,

Бреде до нього вдалині

У прикарпатській стороні,

А він лежить, отак, як біг,

Упав на кам'яний поріг.

І смерть холодна і німа

Сіда на груди, і пітьма

Із вороном-вороначем

Кружляє тихо над плечем.

На чорній Тисі гомін хвиль,

У головах – сухий ковиль,

Троянди дикої кущрк

Багрянцем тліє біля щок.

Її лелітки осяйні

Червоно-чорними в ці дні

За мить зробилися. Чорній

З його останніх смертних мрій,

Мала трояндо! Зацвітеш

Новим цвітком, як знак пожеж,

І в голубому громі пущ

Стоятимеш – огненний кущ,

Як вічний пам'ятник, і дім

Бійцю, що ліг в краю твоїм.

Та він не вмер іще, бо дух

Надії жив. Гуцул-пастух

Його знайшов, і муці край, –

До турм своїх, на тихий плай

Приніс бійця. – О, братку мій,

То що то є, то жах, не бій,

Смертоубивство! – Ложка й ніж

Лягли до хліба: – Пий та їж,

Та оживай, мій братку, в нас. –

І він ожив. А в ранній час, –

Коли прощався, пастухи

Йому вказали з гір шляхи,

І на прощання сто трембіт

Ревнули лунами у світ.

Пробився в роту з полонин,

А був боєць той третій син.

Він знов підвівся над столом,

І знову прояснів чолом,

І посміхнувся, й витер піт:

– А це, мій батьку, липи цвіт. –

Зернят бурштинові тільця,

Мов грілись у руці бійця, –

Це Югославії дари.

Ми йшли згори і догори,

І темний шума й білий сад,

Майдани бронзові Белград

Прослав для нас:- Спочинь, боєць,

Боям – кінець, та не кінець

Братанню нашому повік! –

Дівчат схвильований потік

Пшеничним зерном обсипав

Знамена наші, від заграв

Вони сивіли. Зерна ж ті

Зірчасті, в складках золоті,

Стікали вниз… Які жнива

Знайшла їх туга вікова!

Плескало, билося, пливло

Людських надій ясне крило

Радянські живіо! – гуло

На площах людних із трибун,

Оркестри били в сотні лун,

І у натхненні про бої

Поет читав пісні свої.

Мене ж обсипало дівча

Жовтавим цвітом, з-за плеча

Всміхнулось щиро. – Це на здрав,

Щоб ти наш край не забував.

Запам'ятай-но цвіт із лип:

В осінній день, мов смолоскип,

Багріє липа, а ввесні

Пагіння теплі і ясні

Пускає в небо, в сніжну ж ніч

Скрипіння в неї – бурі клич.

На цвіт поглянеш в гожі дні,

Згадаєш край наш – ми зрідні

І в час цвітіння, і в жнива,

Й тоді, як буря завива.

А це край дальнього села

Русинка-мати подала

В дарунок яблуко: із'їж.

Крислата, в тьмі многодоріж,

Шуміла яблуня, її

Палили блиски-літаї,

Віки снували воєн дим

Під темним стовбуром старим.

– Ми люди бідні, лиш оту

Крислату яблуню в цвіту,

Опруг землі та жах тюрми –

То все, що маєм, бідні ми.

А ти візьми, боєць, поїж,

А ти ще людям розповіж,

Що ми не скупимось, коб нам,

Чи вже не нам, то хоч синам,

Землі вділили. І нехай

Яблбня наша в цілий край

Гілля нахилить, крізь туман,

На чеський ліс, на польський лан,

На руську землю. Щоб вночі

Її не краяли мечі

Вельмож мадьярських. їж синок!

А сонця промінь, мов клинок,

Уже згасав, і з темноти

Заграви бронзові щити

Горіли в горах. До сих пір

Все сниться та обора-двір

І материнський синій зір,

Що палить ночі темноту,

Що гріє яблуню в цвіту.

Оце і всі мої скарби.

Що хочеш, батьку, те й роби,

А я з мішка свого до дна

Зберу до дного сімена,

Не в пустирі, не на межу,

В колгоспнім полі посаджу

Могутній сад. Нехай зів'є

Любов мою, життя моє.

Ніхто під дубом до ноги

Кувать не буде ланцюги,

Троянди дикої кущок

Не оросить змертвілих щок,

Ніхто над цвітом в довгі дні

Ридать не буде при мені.

Приймай нас, батьку, як зумій,

Людського братства – саду мій,

Цвіти, скрашай земні шляхи!

…У двір куряться порохи

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: