Жива легенда – Андрій Малишко

Путі четвертої.

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

Несемо бурю й тучі понавислі

У гудзуватих яросних руках,

І сяє світоч ленінської мислі

По голубих, земних материках.

Серця налиті сонцем і жагою,

Уста припали до глибин ключа,

Легендою в століттях дорогою

Веде полки правиця Ілліча.

І смертні люди – у безсмерті чисті,

Кують життя, як добрі ковалі.

І комунізму золоті горністи

Віщують щастя матері-землі.

– Тепер найстарший мій, сідай,

Оповідай, який то край,

Тебе приймав, з яких долин

Ти пив, де літ гарячий плин

Поклав на чуба сивину,

А в очі – іскру огняну?

– Я, батьку, вам привіз добра.

Не золота, не серебра,

Не слави гук, не цвіт полів,

А найдорожчих троє слів

Привіз у серці.

У бою

Свій полк, як батьківську сім'ю,

Я згуртував у довгі дні

При тім гвардійськім знамені.

І троє слів мій полк вели.

Було журби, було й хвали,

І ран, і радощів яса,

І піт з чола, немов роса.

Було нам трудно в шостий день.

На фланзі бій точивсь, лишень

Земля в жару, огонь і пил,

І небо сиве, мов ковил,

Вкривало нас. Тримайсь, боєць,

Невже впадем? Невже кінець?

Світанком темним на межі

Бійці в розбитім бліндажі

Вели розмову:

…От і йдуть,

А в полі – ночі каламуть,

Вітри осінні за плечем, –

Всі командири з Іллічем.

Ідуть, а темінь, тишина,

І стрівсь їм, братці, старшина.

Ілліч питає: – Все як слід?

Який бійцям даєш обід?

Який приварок на бійця?

Чи не жалієш їм винця?

– Є хліб і одіж, і табак? –

Питає ще раз. – Дай лиш знак,

Щоб не терпів солдат в бою! –

І руку подає свою.

І старшина відповіла:

– Є тютюнець і єсть їда,

Та щось ніхто не п'є, не їсть,

Бо із полка надходить вість,

Бо шостий день вогнем січе,

Бо кров спливає гаряче.

Стоїть солдат, немов стіна,

Не лічить ран, бо не одна, –

Сказав товариш старшина.

Замовк оповідач. В імлі

Світало світло край землі,

І полк пішов у бій, у січ,

І очі мружив нам Ілліч,

Живі, ласкаві, у вогні

На тім гвардійськім знамені.

І троє слів мій полк вело,

Як змаху дужого крило,

Я їх скажу, – ти зрозумій:

В Москві, на площі дорогій,

У сопок першім з темних піль

Вихрила сніжна заметіль.

І вітер б'є, і сніг несе,

І на Можайському шосе

Стоять за танками в імлі

Фашистські чорні патрулі.

Мене бажання привело

Уздріти ленінське чоло,

І серце опалив, повір,

Заплющений могутній зір.

– Товариш Ленін, скоро злам?

Товариш Ленін, трудно нам!

Чи скоро наш удар, чи ні?

Бо дні пливуть, жорстокі дні,

З Дінця й Орла до фінських хат

Не спить солдат і жде солдат,

Товариш Ленін! –

І тоді

Розверзлись сутінки бліді,

Із чорних ночі берегів,

У морі сивому снігів,

На площі Красній, між алей,

Як броненосець, – Мавзолей

Поплив у бій. І на крилі,

Над центром рідної землі,

У небезпеки на краю,

Піднісши руку вдаль свою,

Стояв живий наш Ленін. Я

Збагнув усе: одна сім'я,

Народів братство вікове

За ним, як мур, стоїть, живе.

І крикнув я через фронти:

– Товариш Ленін, де пройти

Полку моєму в пломені,

Якими бути нам в ці дні? –

І чую на передовій:

– Солдате вірний, зрозумій:

Будь, як народ. – І троє слів

З тих пір у серці я лелів,

Як мрії золоту ріку,

Ношу й нестиму на віку

До крайніх днів.

– Брати мої,

Я знаю, ви пройшли бої,

Цих троє слів і вас вели

Крізь ночі й огненні вали,

Цих троє слів і в вас живуть,

Найвищим щастям стелять путь.

Чи так?

– То так! – і з-за стола

Синів ця думка підвела,

Як світле сонце. Сироту

Один привіз, другий – святу

Любов велику, третій – плід

І зерна дружби в дні побід.

А всі разом у дні круті

Найвище щастя у житті.

Так, як народ наш – принесли,

Бо з ним і мріяли й росли.

Четвертий вів:

– У хвилю злу,

Смертельно ранений, в пилу,

Я умирав не раз вночі,

Надії згублені ключі

Всихали в серці. Троє ж слів

З огню ночей і з тьми полів

Скресали іскрами в жару:

Будь, як народ. І не помру…

Стрічав людей я в чужині,

В лихій, сумній самотині,

На роздоріжжях вікових,

У безнадії, ледь живих.

Шкуринка хліба їм крута

І день над ними – сирота,

Чому ж ти дивишся, кажи?

Будь, як народі Допоможи…

Я помічав їх звідусіль,

Ділив по-братськи хліб і сіль,

І троє слів у їхній дім

Летіли, як весняний грім.

Я повертався в ранню рань

У рідний край. Куди не глянь,

Руїни тліють, димовій.

О, рідна земле, краю мій!

Коли зів'єш ти саду цвіт?

А троє слів тих – заповіт –

Шумлять, мов зеленню дуби:

Будь, як народ! Надійсь! Люби!

Люби її в тяжкій порі,

Люби при вранішній зорі,

В паланні домен, в шумі нив,

Неси стремлінь її мотив,

Як вічну віру у світи,

Бо іншої не знайдеш ти

Вітчизни милої. Борись,

Умри, а люди, знай, колись

Тебе згадають, як велів.

І знову в серці юмін слів:

Як Ленін будь! Як Ленін будь!

І син замовк. Вечірня путь

Димками віє, з-понад них

В вечірніх зорях молодих

Ширококрилі журавлі

Летять до матері-землі.

ЕПІЛОГ

За вікном курить легка пороша,

В срібні пальці свищуть дерева,

Білими листами листоноша

Многотрудну землю засіва.

В хаті світло сяє, в хаті тиша,

І в сім'ї, при батьківськім столі,

Сирота-хлопчак сидить і пише

Пісеньку про щастя на землі.

Не виходить слово рівно й гладко,

То нічого, – хлопчик не дитя,

Піонерська багряна краватка

Увібрала кольори життя.

В другій хаті пригасає світло,

І скрипить колиска, й ніч глуха,

Сон кошлаті підіймає мітли,

З матір'ю дитину колиха.

– Люлі, мій маленький, люлі, люлі!

І зникає сніг, як зорепад,

Вже весна синіє, вже зозулі

Білим цвітом обсипають сад.

Він шумить, могутній, попід тучі,

Світлокорий в опаді росин,

Так, як руки підвели робучі,

Як гадав про щастя третій син.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: