Андрій Малишко - Жива легенда (сторінка 2)

Її жагучих рук теплінь,
І вже вона легка, як тінь,
Стоїть: - Я ждатиму... Іди.

Минуло літо. Від біди
Ми світ закрили назавжди,
Війна скінчилась. Їдь, солдат,
До рідних міст, до піль і хат.
І я поїхав. Я вертав
Крізь тишу давніх переправ,
Через окопчики, де ми
Лежали в них серед зими,
Через порослі бліндажі,
Де гільзи тліли на межі,
Через літа, де бився гнів
Забутих гроз, забутих снів.

Здавалось, небо осяйне
Хотіло зупинить мене,
І кожен стовпчик переправ,
Немов чіплявся за рукав,
Траншея у траві густій
Шептала вслід: "Боєць, постій,
Любов пожде, а я ж одна,
Самітна в полі, мовчазна".
І я з любов'ю рядом ніс
І гук доріг, і шум беріз,
Мостів розбитих тихий дзвін,
Полків моїх крилатий гін,
І незабутні дружби дні,
І в чужині й не в чужині.

У ночі темні й голубі
Я мрію вигадав собі,
Що я приїхав, я зустрів
Ласкавий зір з-під темних брів
І крик сердечний: "Любий мій!"
На дальній станції малій.

А вийшло все простіш. В дворі
Під жовтим виблиском зорі
Скрипів колодязь в тишині,
Попить схотілося мені.
Ну, що ж, як так, то й підійти.
- Водички можна? - Ой, це ти?
Далекий мій! - І кіс кільце
Мені на груди, і лице
В сльозах раптових щастя й мук,
І світлий трепет рідних рук.
У ту хвилину цілий світ
Зі всіх садів і росних віт
В цвітінні колисав мене,
Стожарів сяйво огняне
На мене сипалось, трава
Всії землі, немов жива,
Мені шуміла, так бува...

Оце і все, не більш повім.
Веди нас, батьку, в рідний дім,
Приймай нас, батьку, на поріг,
Постав на стіл, що приберіг.
Вшануєм рани у бою,
Жону мою - любов мою,
Ясні шляхи й трудні шляхи!

...У двір куряться порохи
З дороги третьої.

ПІСНЯ ТРЕТЯ

I третій день бреде поза туманом,
Землі горбатій світить береги,
І сад зроста, як туча над лиманом,
Із наших рук, із поту і снаги.

Бджола, як промінь, буде в нім бриніти,
І завихрить цвітіння синій дим,
І яблуні крислаті темні віти
Засиплють землю плодом наливним.

Поклін тому, хто вносить чесну зладу
В людські серця одверті і незлі,
Приходьте, пийте радість мого саду
На цій землі.

- І третій мій прибув з фронтів,
Давай чоломкатись. Хотів
Тебе спитати, як жилось,
Чи ріки там, як наша Рось,
Клекочуть-плинуть, чи земля
Під сонцем колос нахиля?
Та вже спочинь, а потім. Ти
Зумів те щастя зберегти,
Що в серці мав? Не розгубив
Його між битв і чорних злив?

- Ні, батьку. Крізь смертельний бій
Доробок свій, набуток свій
Я вніс до нього, щоб колись
Воно розквітло, подивись.

І син, - хай батько поміча, -
Здійма повагом із плеча
Мішок солдатський. - Поміж пліч
Його я ніс не день, не ніч,
У сорок першім день при дні
Збирав заграви огняні,
І пил доріг, і шум беріз,
І ручаї пекучих сліз,
Пшениці силу наливну,
І площ померхлу сивину
В мішок я клав. І важчав він.
У сорок третім Краснодін,
В пожарі київські вали
Йому ваги ще додали.
Руїн хрещатицьких зотлінь
Освєнціма похмура тінь,
І все, що гірко на війні, -
В моїм мішку лягло на дні.

Щоб не розв'язувать повік, -
Його в'язав стрічками рік,
А пилюгою ста доріг
Припорошив його, як міг,
Карпатським дубом закрутив,
Щоб він плеча не ваготив.
Здолали ворога - і це
Мішок зробило, мов пірце,
Його вже інші дні трясуть,
Але це відступ - а не суть.

І син руками обома
На стіл мішок свій підійма
І сипле з нього все, що є:
- Дивіться, - каже, - це моє
Багатство кревне. Дві малі
Лежать троянди на столі,
Прив'ялі, зсохлі, в пилюзі,
Калини кетяг, як в грозі,
Обламаний, і липи цвіт, -
Йому б жовтіть біля воріт, -
Ховає сім'я. Чорний дуб,
З огню врятований і згуб,
Тугого жолудя кладе,
Сосни пагіння молоде.
Дві шишки бронзові з Карпат
Знайшов солдат, приніс солдат.

А підібрав ще на путі
Кленові зерна золоті,
А обірвав із переправ
Колісьми збиті стебла трав.

І на столі тому за мить,
Здається, білий сад шумить,
Карпатські б'ються ручаї,
І на столі - чужі краї,
Мов на землі лежать тісній.
- Цей жолудь з дуба - свідок мій.

В малій Моравії вночі
Фашиста гнали, зір ключі
Пливли над нами, батальйон
Розбиту роту взяв в полон.

Де дуб у небо свій намет
Підняв, під дубом кулемет
Стояв холодний, а за ним
Видінням згорбленим, німим,
Без крихти хліба, без снаги,
На два прикутий ланцюги
До кулемета, наче мрець,
Лежав знесилений стрілець.

- Ти хто? - питаю. - Я словак.
- Чому прикутий? - Для атак,
Як ви проб'єтесь перший раз,
Стрілять до згину був наказ.
А щоб не втік я - ланцюги
До рук, як бачиш, до ноги...

І оповив серця нам жаль,
Добро, що я старий коваль.
- Давай-но ношу, брат, свою,
Я діло знаю, розкую.

І він підвівся із землі,
І дві сльози, як два жалі,
Текли по щоках, бив поклін,
Неначе ми святі, а він
Невольник чорний, без рідні.
Він, правда, й був таким в ті дні.

- Додому йди з біди та лих,
Стрічай жону, дітей малих.
- Мене затримають? - Ніде.
І знай, що слово в нас тверде,
Як з дуба різьблене. Іди! -
І він пішов, легкі сліди
Завіяв вітер. Наш комбат,
Що це сказав йому, як брат,
Підняв і нас, бо й нам іти,
Бо треба славу берегти, -
Червоний стяг.
Сосна оця
Також посвідчить за бійця.

За Тарнобжегом на горбі,
Де в очеретах голубі
Од Вісли заводі ясні
Колишуть сон старій сосні,
Мені зустрівся сивий дід,
Чи - дзяд, як вимовити слід
По-польському. Він розповів,
Що мав і внуків, і синів.
І двох синів, і трьох внучат
Майданека поглинув чад.

І він самітний, без надій,
На нивці - смужці пісковій,
Коню підклавши сіпа жмут,
Сам на підпряжку ліз в хомут.
Ту нивку плугом колупав,
Пісок із потом налипав
На руки, до очей, до брів,
Як сіре шмаття сірих днів.
Ми коней підпрягли своїх:
- Давай поможемо, не гріх! -
І закурів тісний опруг,
І затремтів благенький плуг...
- Ми, брат, не з цеї сторони,
В нас у колгоспі всі лани,
Там не піском, зерном-разком,
Пшениця шепче колоском!

І вже нам снився рідний лан,
Крізь хмар гряду, крізь даль-туман,
І житнє зерно у руці,
Неначе сонця промінці,
Лягало в борозну суху.
Ще довго видивсь на шляху
Горбатий плуг і сонний кінь,
І дід, як довга сива тінь.
За Тарнобжегом даль тісна,
І нивка та, і та сосна...

- А ця троянда... - Син замовк.
Та я вже бачу: ніч, як вовк,
Бреде до нього вдалині
У прикарпатській стороні,
А він лежить, отак, як біг,
Упав на кам'яний поріг.
І смерть холодна і німа
Сіда на груди, і пітьма
Із вороном-вороначем
Кружляє тихо над плечем.
На чорній Тисі гомін хвиль,
У головах - сухий ковиль,
Троянди дикої кущрк
Багрянцем тліє біля щок.
Її лелітки осяйні
Червоно-чорними в ці дні
За мить зробилися. Чорній
З його останніх смертних мрій,
Мала трояндо! Зацвітеш
Новим цвітком, як знак пожеж,
І в голубому громі пущ
Стоятимеш - огненний кущ,
Як вічний пам'ятник, і дім
Бійцю, що ліг в краю твоїм.

Та він не вмер іще, бо дух
Надії жив. Гуцул-пастух
Його знайшов, і муці край, -
До турм своїх, на тихий плай
Приніс бійця. - О, братку мій,
То що то є, то жах, не бій,
Смертоубивство! - Ложка й ніж
Лягли до хліба: - Пий та їж,
Та оживай, мій братку, в нас. -
І він ожив. А в ранній час, -
Коли прощався, пастухи
Йому вказали з гір шляхи,
І на прощання сто трембіт
Ревнули лунами у світ.
Пробився в роту з полонин,
А був боєць той третій син.
Він знов підвівся над столом,
І знову прояснів чолом,
І посміхнувся, й витер піт:
- А це, мій батьку, липи цвіт. -
Зернят бурштинові тільця,
Мов грілись у руці бійця, -
Це Югославії дари.
Ми йшли згори і догори,
І темний шума й білий сад,
Майдани бронзові Белград
Прослав для нас:- Спочинь, боєць,
Боям - кінець, та не кінець
Братанню нашому повік! -

Дівчат схвильований потік
Пшеничним зерном обсипав
Знамена наші, від заграв
Вони сивіли. Зерна ж ті
Зірчасті, в складках золоті,
Стікали вниз... Які жнива
Знайшла їх туга вікова!
Плескало, билося, пливло
Людських надій ясне крило
Радянські живіо! - гуло
На площах людних із трибун,
Оркестри били в сотні лун,
І у натхненні про бої
Поет читав пісні свої.

Мене ж обсипало дівча
Жовтавим цвітом, з-за плеча
Всміхнулось щиро. - Це на здрав,
Щоб ти наш край не забував.
Запам'ятай-но цвіт із лип:
В осінній день, мов смолоскип,
Багріє липа, а ввесні
Пагіння теплі і ясні
Пускає в небо, в сніжну ж ніч
Скрипіння в неї - бурі клич.
На цвіт поглянеш в гожі дні,
Згадаєш край наш - ми зрідні
І в час цвітіння, і в жнива,
Й тоді, як буря завива.
А це край дальнього села
Русинка-мати подала
В дарунок яблуко: із'їж.
Крислата, в тьмі многодоріж,
Шуміла яблуня, її
Палили блиски-літаї,
Віки снували воєн дим
Під темним стовбуром старим.

- Ми люди бідні, лиш оту
Крислату яблуню в цвіту,
Опруг землі та жах тюрми -
То все, що маєм, бідні ми.
А ти візьми, боєць, поїж,
А ти ще людям розповіж,
Що ми не скупимось, коб нам,
Чи вже не нам, то хоч синам,
Землі вділили. І нехай
Яблбня наша в цілий край
Гілля нахилить, крізь туман,
На чеський ліс, на польський лан,
На руську землю. Щоб вночі
Її не краяли мечі
Вельмож мадьярських. їж синок!
А сонця промінь, мов клинок,
Уже згасав, і з темноти
Заграви бронзові щити
Горіли в горах. До сих пір
Все сниться та обора-двір
І материнський синій зір,
Що палить ночі темноту,
Що гріє яблуню в цвіту.

Оце і всі мої скарби.
Що хочеш, батьку, те й роби,
А я з мішка свого до дна
Зберу до дного сімена,
Не в пустирі, не на межу,
В колгоспнім полі посаджу
Могутній сад. Нехай зів'є
Любов мою, життя моє.

Ніхто під дубом до ноги
Кувать не буде ланцюги,
Троянди дикої кущок
Не оросить змертвілих щок,
Ніхто над цвітом в довгі дні
Ридать не буде при мені.
Приймай нас, батьку, як зумій,
Людського братства - саду мій,
Цвіти, скрашай земні шляхи!

...У двір куряться порохи
Путі четвертої.

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

Несемо бурю й тучі понавислі
У гудзуватих яросних руках,
І сяє світоч ленінської мислі
По голубих, земних материках.

Серця налиті сонцем і жагою,
Уста припали до глибин ключа,
Легендою в століттях дорогою
Веде полки правиця Ілліча.

І смертні люди - у безсмерті чисті,
Кують життя, як добрі ковалі.
І комунізму золоті горністи
Віщують щастя матері-землі.

- Тепер найстарший мій, сідай,
Оповідай, який то край,
Тебе приймав, з яких долин
Ти пив, де літ гарячий плин
Поклав на чуба сивину,
А в очі - іскру огняну?
- Я, батьку, вам привіз добра.
Не золота, не серебра,
Не слави гук, не цвіт полів,
А найдорожчих троє слів
Привіз у серці.
У бою
Свій полк, як батьківську сім'ю,
Я згуртував у довгі дні
При тім гвардійськім знамені.

І троє слів мій полк вели.
Було журби, було й хвали,
І ран, і радощів яса,
І піт з чола, немов роса.

Було нам трудно в шостий день.
На фланзі бій точивсь, лишень
Земля в жару, огонь і пил,
І небо сиве, мов ковил,
Вкривало нас. Тримайсь, боєць,
Невже впадем? Невже кінець?
Світанком темним на межі
Бійці в розбитім бліндажі
Вели розмову:

...От і йдуть,
А в полі - ночі каламуть,
Вітри осінні за плечем, -
Всі командири з Іллічем.
Ідуть, а темінь, тишина,
І стрівсь їм, братці, старшина.
Ілліч питає: - Все як слід?
Який бійцям даєш обід?
Який приварок на бійця?
Чи не жалієш їм винця?
- Є хліб і одіж, і табак? -
Питає ще раз. - Дай лиш знак,
Щоб не терпів солдат в бою! -
І руку подає свою.

І старшина відповіла:
- Є тютюнець і єсть їда,
Та щось ніхто не п'є, не їсть,
Бо із полка надходить вість,
Бо шостий день вогнем січе,
Бо кров спливає гаряче.
Стоїть солдат, немов стіна,
Не лічить ран, бо не одна, -
Сказав товариш старшина.

Замовк оповідач. В імлі
Світало світло край землі,
І полк пішов у бій, у січ,
І очі мружив нам Ілліч,
Живі, ласкаві, у вогні
На тім гвардійськім знамені.

І троє слів мій полк вело,
Як змаху дужого крило,
Я їх скажу, - ти зрозумій:
В Москві, на площі дорогій,
У сопок першім з темних піль
Вихрила сніжна заметіль.
І вітер б'є, і сніг несе,
І на Можайському шосе
Стоять за танками в імлі
Фашистські чорні патрулі.
Мене бажання привело
Уздріти ленінське чоло,
І серце опалив, повір,
Заплющений могутній зір.
- Товариш Ленін, скоро злам?
Товариш Ленін, трудно нам!
Чи скоро наш удар, чи ні?
Бо дні пливуть, жорстокі дні,
З Дінця й Орла до фінських хат
Не спить солдат і жде солдат,
Товариш Ленін! -
І тоді
Розверзлись сутінки бліді,
Із чорних ночі берегів,
У морі сивому снігів,
На площі Красній, між алей,
Як броненосець, - Мавзолей
Поплив у бій. І на крилі,
Над центром рідної землі,
У небезпеки на краю,
Піднісши руку вдаль свою,
Стояв живий наш Ленін. Я
Збагнув усе: одна сім'я,
Народів братство вікове
За ним, як мур, стоїть, живе.
І крикнув я через фронти:
- Товариш Ленін, де пройти
Полку моєму в пломені,
Якими бути нам в ці дні? -
І чую на передовій:
- Солдате вірний, зрозумій:
Будь, як народ. - І троє слів
З тих пір у серці я лелів,
Як мрії золоту ріку,
Ношу й нестиму на віку
До крайніх днів.
- Брати мої,
Я знаю, ви пройшли бої,
Цих троє слів і вас вели
Крізь ночі й огненні вали,
Цих троє слів і в вас живуть,
Найвищим щастям стелять путь.

Чи так?
- То так! - і з-за стола
Синів ця думка підвела,
Як світле сонце. Сироту
Один привіз, другий - святу
Любов велику, третій - плід
І зерна дружби в дні побід.
А всі разом у дні круті
Найвище щастя у житті.
Так, як народ наш - принесли,
Бо з ним і мріяли й росли.
Четвертий вів:
- У хвилю злу,
Смертельно ранений, в пилу,
Я умирав не раз вночі,
Надії згублені ключі
Всихали в серці. Троє ж слів
З огню ночей і з тьми полів
Скресали іскрами в жару:
Будь, як народ. І не помру...

Стрічав людей я в чужині,
В лихій, сумній самотині,
На роздоріжжях вікових,
У безнадії, ледь живих.
Шкуринка хліба їм крута
І день над ними - сирота,
Чому ж ти дивишся, кажи?
Будь, як народі Допоможи...

Я помічав їх звідусіль,
Ділив по-братськи хліб і сіль,
І троє слів у їхній дім
Летіли, як весняний грім.
Я повертався в ранню рань
У рідний край. Куди не глянь,
Руїни тліють, димовій.
О, рідна земле, краю мій!
Коли зів'єш ти саду цвіт?
А троє слів тих - заповіт -
Шумлять, мов зеленню дуби:
Будь, як народ! Надійсь! Люби!
Люби її в тяжкій порі,
Люби при вранішній зорі,
В паланні домен, в шумі нив,
Неси стремлінь її мотив,
Як вічну віру у світи,
Бо іншої не знайдеш ти
Вітчизни милої. Борись,
Умри, а люди, знай, колись
Тебе згадають, як велів.
І знову в серці юмін слів:
Як Ленін будь! Як Ленін будь!

І син замовк. Вечірня путь
Димками віє, з-понад них
В вечірніх зорях молодих
Ширококрилі журавлі
Летять до матері-землі.

ЕПІЛОГ

За вікном курить легка пороша,
В срібні пальці свищуть дерева,
Білими листами листоноша
Многотрудну землю засіва.

В хаті світло сяє, в хаті тиша,
І в сім'ї, при батьківськім столі,
Сирота-хлопчак сидить і пише
Пісеньку про щастя на землі.

Не виходить слово рівно й гладко,
То нічого, - хлопчик не дитя,
Піонерська багряна краватка
Увібрала кольори життя.

В другій хаті пригасає світло,
І скрипить колиска, й ніч глуха,
Сон кошлаті підіймає мітли,
З матір'ю дитину колиха.

- Люлі, мій маленький, люлі, люлі!
І зникає сніг, як зорепад,
Вже весна синіє, вже зозулі
Білим цвітом обсипають сад.

Він шумить, могутній, попід тучі,
Світлокорий в опаді росин,
Так, як руки підвели робучі,
Як гадав про щастя третій син.

Не страшні хмаровища навислі,
Не страшні йому тумани злі,
Сяє світоч ленінської мислі,
На твоїй і на моїй землі.

1947

Сторінка 2 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andriy_malishko_zhiva_legenda.doc)Andriy_malishko_zhiva_legenda.doc182 Кб808

Пошук на сайті: