На панську свайбу ткати килими.
Бере панич лісничиху Уляну,
А люди кажуть: не вживе за ним. –
Івась на руки батьківські поглянув
І скрикнув дико з плачем голосним.
Бо коні рушили, і скуті руки
Напружились, до воза потяглись.
– О, горенько, о люта моя муко!
– Вернись, татуню, любий наш, вернись!
В останню мить Устам здаля побачив,
Крізь грім копит, дзвіночків ручаї, –
Столітній дід за возом біг неначе,
А потім впав грудьми до колії.
– То ж батько мій! – Та коні мчали мимо,
Зболілому недолею й часом,
Куди йому угнать за вороними,
Вгодованими сіном та вівсом?
XII
Коваль Микита пив чотири тижні,
Це для солдат була не новина.
Коли б у нього рідні, а чи ближні,
Можливо б відвернули від вина.
Десь на селі жила собі небога,
Старий її не вийде зустрічать.
Колись дарунок принесла к острогу –
Лляну сорочку, вишиту на гладь.
Погостювала два дні в комірчині,
Пішла додому, залишила біль.
Заносить осінь оклики качині,
Заграви теплі потемнілих піль
І ще якусь не викриту по слову
Тривогу мандрів і глухих доріг.
Він постарів, хоч серце раде б знову
Почать весни веселий кругобіг.
Але запив не з того, інше горе
Ввійшло, як гість, не прошений ніким.
Либонь сьогодні, вчора, позавчора
З ним розмовляв закований Устим?
– Чарки мені оці осточортіли,
Хто бавиться наперстям, – то питець?
Жагу на краплі міряти не діло,
Подай коряк, а ліпше – поставець.
Лойова свічка вогником іскриться,
Пече у грудях дивна гіркота.
Цимбали б'ють, жаліблива скрипиця
Дзвенить плачем, як бідна сирота.
– Цимбали б'ють? Ні – молот вибиває,
А то он – жар виблискує з горна.
Не смійсь, Устиме, сил моїх немає,
Я закивав тебе, -моя вина!
– Чою кричить горбата лиховида,
Він офііцер? Ха-ха! Він офіцер?
Устиме, стій! –
Коваль поблід із виду,
Сльозу солону кулаком розтер.
– Вернись назад, ну що тобі, я прошу,
Хіба що много пройдено доріг?
Ти глузував: "Життя ковальське – гроші".
Не говорив? Я знаю, думать міг.
Я розкую кайдан гарячим лезом,
До ніг побитих каменем впаду! –
І він кричить, сумний і нетверезий,
Підвівши голову свою сіду:
– Чого ж мовчиш, Устиме? Мо' солдати
Тобі за друзів стали на шляху?
Ха-ха! Смієшся? Бач, не хочеш знати
Мою печаль, зловісну та глуху. –
Він грюка в стіл, і хлюпає сивуха,
І тріска стіл від сили кулака.
Не знає п'яний: сива завірюха
Бреде в Сибір слідом Кармалюка.
Вона із ним не щиро подружила,
Щоб завести до чорної біди,
Цілунком мертвим схолодила жили,
Снігами важко впала на сліди.
XIII
Ціліську ніч дзвіниця калатала:
Відлиті дзвони жалібно гули.
Огню лункого яросна потала
Котила в далеч золоті вали.
Горів острог, тріщала катівниця,
Дуби зів'яли, наче сивий мох,
Води не стало в десяти криницях,
Було б ще двадцять – мало двадцятьох.
А як сипнуло іскрами ув очі,
Запломеніла хмура цитадель,
Здалось на мить: пливе у безвість ночі
Під парусом високий корабель.
Спливала диму згарного завіса.
На роздоріжжі завивали пси.
– Нехай горить і дотліва до біса,
Не прогнівись єси на небеси.
Діди хрестились, зиркаючи мимо,
їх поріднила доля нелячка:
– Роздмухати б огнище з вуглячка!
Гай-гай, минулося, нема Устима.
Упала кузня, полум'ям підбита,
Котили в далеч золоті вали.
В огні стлівала шапка, постоли,
Старий сіряк, що не зносив Микита.
Зведуть катівню люди неохочі,
Всі збитки лиха вичислить казна.
Куди ж подівсь коваль посеред ночі, –
Того ніхто не скаже, бо не зна.
XIV
Спочинь же, серце, втомлене немало,
Сильніш забийся, зроджене стократ:
З дітьми Кармалюковими ридало,
З Устимом билось на єдиний лад,
З красунею Уляною щоранку
Тремтіло в смутку. Де тепер вона?
Другого літа пан знайшов коханку.
Сказати б, новина? – Не новина.
Рудий паничик грав на добру карту,
Було б вино, коханки та хорти, –
Ласуй, любися, пий глибоку кварту,
А там усе лети під три чорти!
Уляні дні пливуть, немов безкрає,
Далеке марево, – одна, сама…
Жовтіє літо, друге одлітає,
А від Устима звістки все нема.
Вона змарніла, мовчазною стала.
Якось навідавсь батько до двора,
Ввійшов поважно, видобув кресало,
Про се, про те спитав: – А зі вчора
На ярмарці почуто поміж людом –
Устима вбито, із Сибіру біг.
Прости нас, боже, праху не осудим. –
Перехрестивсь, поклав поклін до ніг.
Уляна впала посеред покою,
Три довгих ночі билася в огні,
Три довгих ночі і чотири дні
Шептала щось, ослаблою рукою
Когось манила. Догоряли свічі,
Співали півні в розсвітання час.
Із ліжка встала, вибігла нараз,
Гукали раз її, гукали двічі,
Не відізвалась в що страшну хвилину.
Другого дня в полудень на ставу
Рибалки щук ловили в ятерину,
А витягли Уляну неживу.
XV
І третє літо червенем синіло,
Цвіло дощами на земній путі,
Пшеницю в копи склало, а по ділу
Відлинуло за межі золоті.
Лягла зима глибоким снігопадом,
Затьохкало синицями вві сні,
Шовки блакитні, полотна ясні,
З дубовим листям постеляла рядом.
Спокійний той, хто має час дозвілля!
Скриплять санчата, линуть до двора,
Бучних бенкетів близиться пора,
Рудий панок гуляє знов весілля.
Сідають гості, шана всім однака,
Крізь іскри вин іде п'янка гульба.
Кларнет пискливо тягне краков'яка,
Мазурки плине повідь голуба.
В огні свічок кружляють мрійні пари,
Каблук – чок-чок і вправо і назад,
Жених такі ввертає финдикляри,
Що генерал – і той сміється, рад.
Ще й офіцери прибули з острога,
Верстов за сорок мчалися вночі.
їм руки тисли жваві шляхтичі.
Горбань, нащо святоша й недотрога,
А все ж ковтав пекучу оковиту,
Вклонявся гречно дамам здалека.
Загомоніли. Хтось Кармалюка
Згадав ім'я, мов армію розбиту.
– Панове, бач, як швидко плинуть дні!
Це ж три роки минає, як з острога
Я вів його на каторгу, дорога
Не раз-таки згадається мені.
– На каторгу? Не диво. Все ж солдати.
От я зустрівся, вірте, сам на сам,
Шаблі схрестились, трісли пополам:
– Проси, кажу, прощення! – Що й казати,-
Він попросив…
– Га-га, ну й молодчина!
Митець же ти на брехні! –
Генерал
Аж сльози витер.
– Що б то за причина,
Не брав ані пістоль, ні самопал
Того невіру?
– Лихо з ним, одначе
Землі на гріб дала йому Сибір.
Знайшлася куля, вилита гаряче,
А вас лякають: чари! наговір!
Співають гості, шана всім однака,
Крізь іскри вин іде п'янка гульба.
Кларнет пискливо тягне краков'яка,
Мазурки плине повідь голуба.
Ішло за північ, пари кружеляли,
Іспите вин барильця немалі,
А за вікном гули снігів навали,
Долоньми хмар торкаючись землі.
В дворі гуляла хвища й холоднина,
Зірвала з петель двері у покій.
І раптом в зал ввійшла в снігу людина
В такій грозі, в метілі отакій.
Затихли гості, на смерть охололи,
Під стіл полізла лиса голова.
Тоді горбатий вихопив пістолі –
І раз і два! І постріл – раз і два!
А чоловік стряхнув сніжок з приполу,
Метнув бровою, не віддав уклін.
Горбатий скрикнув, кинув зброю долу.
– Це він! Це він! Я пізнаю, -це він!
У колі смраду, чванства і підлоти
Узяв пістоля до розкутих рук.
"Багато буде завтра в нас роботи,
Сказав і крикнув півнем Кармалюк.
А за вікном його стояли друзі
Повсталі кріпаки – одна рідня
Пожар червоний бивсь на виднокрузі,
Віщуючи прихід нового дня.