Полонянка – Андрій Малишко

— Олексій — рідний брат.

А чи мати удома,

Сипле курям зерна?

Он дорога відома

Й невідома, курна,

І чобітьми прибита

Між незжатого жита,

І осколками зрита,

Одинока, одна.

— Здрастуй, Катю, де ж мати,

Ти, сестрице, сама?

Ходить з хати до хати

Не війна, а чума.

— Ти спочинь, Олексію,

Ляж, засни досхочу,

Борошенця підсію,

Пиріжків напечу.

Є півлітра в наборі,

Є ще сало в коморі,

Закопали від німця, —

Принесу, полечу!

І зливала на руки

Із дубової кружки.

— Як живеться, Катрусю,

Як сусіди, подружки?

Сів на лаву скрипучу.

— Чи здорові-живі?

Із ноги зняв онучу

У багнюці, в крові.

Кашлянув якось сухо,

Якось думно затих,

А чи втома-задуха

По дорогах крутих,

Чи атака й бомбьожка,

Хоч і це півбіди.

— Дай води мені трошки

Дай, Катрусю, води.

Все прожите із думою

Попливло між заграв.

— Я приляжу, подумаю. —

Звівсь. Хитнувся. І впав

На гречану солому,

На дубовий поріг.

Повернувся додому, —

З дому вийти не зміг.

Потом виморив душу,

Груди кашлем згнітив,

Щось кричав про Катюшу

На знайомий мотив.

Зморшки пнулись на чолі:

— Де я, в хаті, в бою?

Кликав армій в полі

Тридцять сьому свою.

Стихла хата отецька,

В лузі грім та луна.

Ой, німецька, мертвецька,

Чужедальня війна!

…Борошенця підсію,

Буде свято не в час.

Чуєш-бо, Олексію,

Ворог у нас!

VIII

Четвертий тиждень ув артілі,

У кожній хаті, у дворі

Здирали хліб, кожухи білі,

Сорочки, шиті до зорі,

Свитки овечі і верети,

Глушили пострілом плачі,

Гуртом до хати перлись, де то

Скипає борщик у печі?

Була в них випивка багата,

Скоромна страва, а для втіх

Все голубів із автомата

Стріляли в золоті підстріх.

Щоб ті вночі не вуркотіли

І не будили запіяк,

І в синє небо не летіли,

Бо то ж фашистське, як-не-як.

Пан офіцер лежав у ліжку,

Гарячий доїдав обід.

Дитину вбили на обніжку,

Щоб не кричало, де не слід.

Співало звечора надворі

Щось про зозулю, зелен-гай,

А в офіцера нерви хворі,

Отож під нерви не співай!

Убили дитину. Я знав її в школі.

Сиділо на парті, у першому класі,

Водило у книзі пальчатком поволі,

А вдома просило не каші, а «касі».

І мати вже вишила платтячко красне,.

Старі черевички підбили підбором.

Лежи, над тобою зоря не загасне,

Забите дитя під сосновим забором.

Для матері в світі коханіший хто є?

Погляне на фото у тихій світлиці,

На чесані вдвоє, заплетені вдвоє

Тугі, коротенькі, русяві косиці.

Не кличу мертвих і не плачу,

Бо сліз невистачить мені

За кров загублену дитячу

І за юнацьку в наші дні.

І за дідівську невхололу,

І за дівочу, молоду,

За всіх несхилених додолу,

Але розпнутих у саду.

IX

Ходить староста півнем,

Аж блищить борода.

Матом тихим і рівним

Всіх людей обклада.

В шапці теплій, у свиті,

Оглядає краї.

Коні добрі та ситі

На конюшні, свої.

Дослужився до честі,

В коменданта бува.

І висить на міжхресті

Не одна голова,

Охолола з удару,

Почорніла від жару,

Їй очей не підвести, —

Третій день нежива.

Має староста знака,

Любить слово «капут».

Люди кажуть: собака!

Німці кажуть: зер гут!

— Я, — говорить, — є влада,

Піднімецький король.

Служиш радо не радо,

А скорятися зволь.

— Я, — говорить, — владика,

В матір, в бога, у дим! —

Людська кривда велика

Ходить слідом за ним.

Х

— Може, борщу тобі, хочеш? Подати?

Рано із матір’ю хліба спечем.

Чуєш, Олексо? Заснув, може, брате? —

Катря ввійшла до стодоли й плечем

Сіно торкнула.

— Вставай на часину,

Сам же просив. —

Та Олекса не спав.

Бачив очей її синю росину,

Брови тонкі, наче вперше впізнав.

Рису між брів, непомічену вчора.

— Боже, як виросла! Бач, школярі!..

То ж і Марко так за нею… —

Надворі

Сонце плело золоті ятері;

Когут запіяв. — Не сплю, Катерино,

Буду збиратись.

— Куди?

— А туди,

В ліс, до своїх, до бійців, все єдино

Гірше не буде, як цеї біди;

Буду ходити від хати до хати,

Зайди, ви чуєте? Блиснуть мечі!

Буде земля їм на смерть вибухати,

Буде вода їх топити вночі.

Буде вогонь їх потрошити люто,

Буде не сон їм, а кров звідусіль,

Буде їм в чарку не хміль, а отрута,

Буде їм порох, — не хліб да не сіль.

Я вже за тими гостями догляну,

Будь вони прокляті!

Катре, біжи!

— Брате, візьми мене.

— Що ти, зарано!

Будуть ще болі, печалі та рани,

Я тебе кликну, скажу: пов’яжи!

— Скоро ж то?

— Ждіте. Бувай-но здорова! —

Так і пішов по травиці рудій.

Скільки з останнього братнього слова

Носить вона і тривог і надій?

XI

Чужинці просто стали грудьми,

На розстріл зводилась рука:

Ходила чутка поміж людьми

Про дивного Кармалюка.

Він бродить селами, ярами,

Розбитим шляхом, пожарами,

Сліди він бачить гвалтувань,

Дитячі сльози в ранню рань;

Стежками житніми простими,

Лісами темними, в диму.

І тільки кликне хто: Устиме!

Він одкликається йому.

Та не вертався ще додому,

А по містечках тлів пожар.

Казали, був він член обкому,

А може й перший секретар.

А з ним виходять на майдани

Російські хлопці-партизани,

Ще й з Білорусії брати,

І там фашисту не пройти.

Сам поліцай з Лебідки бачив,

Як він на станції судачив

Із перекупками в ряду.

Купив два пряники морквяні,

Сакви білені полотняні

І зник. Ну, звісно, на біду!

Десь за Дніпром кричали півні,

У Яровім, у Криворівні,

Чотири дні та все підряд.

А найстаріший півень злюче

Як не запіє: Кармалюче!

І він з’явивсь, хоч рад не рад…

Фашистам ніч не дав доспати,

Забрав набої, автомати,

Та й каже: вішайтесь сами.

Зробили німці по петлюрі.

— Мерщій влізайте! — Злі, понурі

Полізли довгі, як соми.

Три дні висіли на майдані,

А він ізник у димній рані

В лісів’я Лебідське старе.

Стріляли в нього в полі, в гаї

Чужинці-зайди, поліцаї,

А що поробиш? Не береї

Чи ще того свинцю немає,

Чи притомились вороги,

Що бідне серце вітром має,

Налите дивної снаги.

Що в людське горе неминуче

Летить, як птиця з висоти,

Ой Кармалюче, Кармалюче,

В яких піснях тебе знайти?

Йшли поїзди, за гулкими мостами

В свисті і скреготі билась земля.

Ранені кидались до нестями,

В полі гнили… Ой поля ви, поля!

Жито сухим золотистим потоком,

Чорними ріками вугіль і сталь.

Сивим коровам, волам крутобоким

В темних теплушках мчатися в даль.

Їх переріжуть на мюнхенській бойні,

Вугіль у круппівських стліє печах,

Жито жуватимуть в заупокойні

Байстри гестапівські по ночах.

— Діду Мажуго, а, діду Мажуго,

Де ви тут, чуєте? де ваш онук?

— Тут ми, кхе-кхе, не турбуйтеся вдруге,

Кличе не хто-небудь, — сам Кармалюк!

Верби похилі, кущі красноталу,

Поїзд промчить, наче вогненний птах.

Діда сніжок обсипає помалу,

Вітер із ніччю квилить у дротах.

Толові шашки не дихають димом,

Спить меленіт до своєї пори.

— Митю, наглянь за шляхом нелюдимим,

Воїнський, людський гуде з-за гори?

Мчить порожняк, пробігає дрезина,

Чахка товарний, — минай, ні к чому,

Діду дрімається; десь там родина…

Митя-онук щось шепоче йому:

— Діду, ви чуєте? Гітлер стукоче! —

Справді: з-за кручі гримить до містка

Кільцями буферів з темної ночі,

Бронеплощадками вдарити хоче,

Вбить тебе, випалить, душе хистка!

В класних вагонах сидять офіцери,

В’ється димок із тугих сигарет.

Звівся Мажуга, як привид:

— Тепера.

Митю, пали! —

Неба чорний намет

Так затрясло, що посипались зорі,

Рейки, мов коні, звились на диби.

Скиглили збиті вагони: ми хворі!

Прискало жаром залізо: губи!

І вітер дме з страшної кручі

Слідом, де їхали брати.

Ой Кармалюче, Кармалюче,

В яких піснях тебе знайти?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: