Полонянка – Андрій Малишко

Глушили пострілом плачі,

Гуртом до хати перлись, де то

Скипає борщик у печі?

Була в них випивка багата,

Скоромна страва, а для втіх

Все голубів із автомата

Стріляли в золоті підстріх.

Щоб ті вночі не вуркотіли

І не будили запіяк,

І в синє небо не летіли,

Бо то ж фашистське, як-не-як.

Пан офіцер лежав у ліжку,

Гарячий доїдав обід.

Дитину вбили на обніжку,

Щоб не кричало, де не слід.

Співало звечора надворі

Щось про зозулю, зелен-гай,

А в офіцера нерви хворі,

Отож під нерви не співай!

Убили дитину. Я знав її в школі.

Сиділо на парті, у першому класі,

Водило у книзі пальчатком поволі,

А вдома просило не каші, а «касі».

І мати вже вишила платтячко красне,.

Старі черевички підбили підбором.

Лежи, над тобою зоря не загасне,

Забите дитя під сосновим забором.

Для матері в світі коханіший хто є?

Погляне на фото у тихій світлиці,

На чесані вдвоє, заплетені вдвоє

Тугі, коротенькі, русяві косиці.

Не кличу мертвих і не плачу,

Бо сліз невистачить мені

За кров загублену дитячу

І за юнацьку в наші дні.

І за дідівську невхололу,

І за дівочу, молоду,

За всіх несхилених додолу,

Але розпнутих у саду.

IX

Ходить староста півнем,

Аж блищить борода.

Матом тихим і рівним

Всіх людей обклада.

В шапці теплій, у свиті,

Оглядає краї.

Коні добрі та ситі

На конюшні, свої.

Дослужився до честі,

В коменданта бува.

І висить на міжхресті

Не одна голова,

Охолола з удару,

Почорніла від жару,

Їй очей не підвести, —

Третій день нежива.

Має староста знака,

Любить слово «капут».

Люди кажуть: собака!

Німці кажуть: зер гут!

— Я, — говорить, — є влада,

Піднімецький король.

Служиш радо не радо,

А скорятися зволь.

— Я, — говорить, — владика,

В матір, в бога, у дим! —

Людська кривда велика

Ходить слідом за ним.

Х

— Може, борщу тобі, хочеш? Подати?

Рано із матір’ю хліба спечем.

Чуєш, Олексо? Заснув, може, брате? —

Катря ввійшла до стодоли й плечем

Сіно торкнула.

— Вставай на часину,

Сам же просив. —

Та Олекса не спав.

Бачив очей її синю росину,

Брови тонкі, наче вперше впізнав.

Рису між брів, непомічену вчора.

— Боже, як виросла! Бач, школярі!..

То ж і Марко так за нею… —

Надворі

Сонце плело золоті ятері;

Когут запіяв. — Не сплю, Катерино,

Буду збиратись.

— Куди?

— А туди,

В ліс, до своїх, до бійців, все єдино

Гірше не буде, як цеї біди;

Буду ходити від хати до хати,

Зайди, ви чуєте? Блиснуть мечі!

Буде земля їм на смерть вибухати,

Буде вода їх топити вночі.

Буде вогонь їх потрошити люто,

Буде не сон їм, а кров звідусіль,

Буде їм в чарку не хміль, а отрута,

Буде їм порох, — не хліб да не сіль.

Я вже за тими гостями догляну,

Будь вони прокляті!

Катре, біжи!

— Брате, візьми мене.

— Що ти, зарано!

Будуть ще болі, печалі та рани,

Я тебе кликну, скажу: пов’яжи!

— Скоро ж то?

— Ждіте. Бувай-но здорова! —

Так і пішов по травиці рудій.

Скільки з останнього братнього слова

Носить вона і тривог і надій?

XI

Чужинці просто стали грудьми,

На розстріл зводилась рука:

Ходила чутка поміж людьми

Про дивного Кармалюка.

Він бродить селами, ярами,

Розбитим шляхом, пожарами,

Сліди він бачить гвалтувань,

Дитячі сльози в ранню рань;

Стежками житніми простими,

Лісами темними, в диму.

І тільки кликне хто: Устиме!

Він одкликається йому.

Та не вертався ще додому,

А по містечках тлів пожар.

Казали, був він член обкому,

А може й перший секретар.

А з ним виходять на майдани

Російські хлопці-партизани,

Ще й з Білорусії брати,

І там фашисту не пройти.

Сам поліцай з Лебідки бачив,

Як він на станції судачив

Із перекупками в ряду.

Купив два пряники морквяні,

Сакви білені полотняні

І зник. Ну, звісно, на біду!

Десь за Дніпром кричали півні,

У Яровім, у Криворівні,

Чотири дні та все підряд.

А найстаріший півень злюче

Як не запіє: Кармалюче!

І він з’явивсь, хоч рад не рад…

Фашистам ніч не дав доспати,

Забрав набої, автомати,

Та й каже: вішайтесь сами.

Зробили німці по петлюрі.

— Мерщій влізайте! — Злі, понурі

Полізли довгі, як соми.

Три дні висіли на майдані,

А він ізник у димній рані

В лісів’я Лебідське старе.

Стріляли в нього в полі, в гаї

Чужинці-зайди, поліцаї,

А що поробиш? Не береї

Чи ще того свинцю немає,

Чи притомились вороги,

Що бідне серце вітром має,

Налите дивної снаги.

Що в людське горе неминуче

Летить, як птиця з висоти,

Ой Кармалюче, Кармалюче,

В яких піснях тебе знайти?

Йшли поїзди, за гулкими мостами

В свисті і скреготі билась земля.

Ранені кидались до нестями,

В полі гнили… Ой поля ви, поля!

Жито сухим золотистим потоком,

Чорними ріками вугіль і сталь.

Сивим коровам, волам крутобоким

В темних теплушках мчатися в даль.

Їх переріжуть на мюнхенській бойні,

Вугіль у круппівських стліє печах,

Жито жуватимуть в заупокойні

Байстри гестапівські по ночах.

— Діду Мажуго, а, діду Мажуго,

Де ви тут, чуєте? де ваш онук?

— Тут ми, кхе-кхе, не турбуйтеся вдруге,

Кличе не хто-небудь, — сам Кармалюк!

Верби похилі, кущі красноталу,

Поїзд промчить, наче вогненний птах.

Діда сніжок обсипає помалу,

Вітер із ніччю квилить у дротах.

Толові шашки не дихають димом,

Спить меленіт до своєї пори.

— Митю, наглянь за шляхом нелюдимим,

Воїнський, людський гуде з-за гори?

Мчить порожняк, пробігає дрезина,

Чахка товарний, — минай, ні к чому,

Діду дрімається; десь там родина…

Митя-онук щось шепоче йому:

— Діду, ви чуєте? Гітлер стукоче! —

Справді: з-за кручі гримить до містка

Кільцями буферів з темної ночі,

Бронеплощадками вдарити хоче,

Вбить тебе, випалить, душе хистка!

В класних вагонах сидять офіцери,

В’ється димок із тугих сигарет.

Звівся Мажуга, як привид:

— Тепера.

Митю, пали! —

Неба чорний намет

Так затрясло, що посипались зорі,

Рейки, мов коні, звились на диби.

Скиглили збиті вагони: ми хворі!

Прискало жаром залізо: губи!

І вітер дме з страшної кручі

Слідом, де їхали брати.

Ой Кармалюче, Кармалюче,

В яких піснях тебе знайти?

XII

Оту доріжку, двір і хату,

Поля, де виростала ти,

Тебе, мовчазну й сивувату,

Я не забув між суєти.

Жила від печі до колиски

У тижні, в літа горьові,

І все ж очей померхлі блиски

Своєю правдою живі.

А що минуло, то й радіти.

Бог з ним, як кажуть, хай мина.

Пішли на щастя діти й діти,

За рік, за другий — новина.

І нагодує, й поколише,

Турбота є сім’ї усій.

В дванадцятім знайшовся Гриша,

В шістнадцятому — Олексій.

І кожна днина і хвилина

Була, як золота казна.

У двадцять третім — Катерина,

Хоч Катерини хто не зна?

Ішли сусіди в теплу хату,

Несли дарунки чи привіт,

Вечерю їли небагату,

Дитині зичили ста літ,

Повеселіли й танцювали

До світанкової зорі.

Дівча Катрусею назвали,

Як у Шевченка в «Кобзарі».

І діти виросли. З війною

Пішли у світ. І за стіною

Не чути сміху у дворі.

А пiзнавала їх щоранку

По свіжовмитих голосах…

Найстарший Гриша, — той на танках,

А Олексій — отут, в лісах.

Вечірній промінь гасне тихо,

Дніпро сивіє аж до дна,

Ти що згадала, Ковалихо,

Об чім помислила, сумна?

І слово знов запломеніло,

То Катря зводиться в тиші:

— Якого болю наболіло,

Як запеклося на душі!

Ви кажете, мамо, коритись не треба,

Чи хто, може, гнувся у нашім роду?

Нехай хоч повісять отам проти неба,

А я не схилюсь, не скорюсь, не піду!

Була я в містечку, побачила вчора

На розі, де сад, в ресторані вони, —

Три німці обідають, дівчина скора

Вино підливає: кушайте, пани! —

До тих, до есесівців. Три в капелюшках,

Кармінові губи, паризькі духи, —

Сидять з тими німцями золото-душки,

Лукавлять, жартують, хі-хі да хи-хи.

Ви, мамо, їх знаєте: Ріта з аптеки,

Маруся — зі мною ходила в загін,

А третя ота, що прибула здалека,

Жона лейтенантова, знав би то він!

Вино собі п’ють, заїдають омлетом,

Печенею свіжою. Серце мені

Згоріло. — Марусю! — й не дивиться, де там!

А потім, все ж вийшла.

— Не ті, каже, дні,

Щоб нам гордувати. Буде голодуха,

Зима, дорожнеча, — вмирати, чи як?

— Чому ж тебе вчили в десятому, слухай,

Щоб ти цілувала оцих запіяк?

Ти совісті, видно, навчилася мало,

То вже й похилила гілля молоде.

Он брата твого яке горе спіткало,

Осліплений німцем, села не знайде.

Невже ти забула?

— Ти, Катю, навіщо

У душу груддя мені кидаєш? Він

Погиб чи осліп, бо душею він вище,

А я не чекаю людям перемін.

Маруся заплакала з болю й печалі,

І жаль мене взяв, що вона, як дитя.

— Із ними, кажу, ти сьогодні, а далі

Буде каяття, та нема вороття,

А сором який? Із чужинцем заклятим

Щоб жити? — то краще умри на шляху.

Де рідна земля? Де подруги? Де мати?

Невже тобі легко чуття ці продати

На ласку чужинців, в годину лиху?

—I Катря аж зблідла од гніву, ув очах

Задумливих, синіх, як небо в маю,

Заблискало жаром в тих очах дiвочих,

Зломилися брови (Маркові по ночах

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: