Полонянка – Андрій Малишко

З карти Лебідка

Повіяла згаром і вітром сухим,

Дитячим плачем, гіркотою розлуки,

Усім тим, що серця бійця не мине,

І наче жива, підіймаючи руки,

Сини мої, каже, врятуйте мене!

XVIII

В селі фашистам не жилося,

Не спалось тихо, не пилось.

В полях несіяних колосся

Остюччям сірим підвелось.

В Лебідці темно в кожній хаті,

Діди мовчали, як німі,

Дівчата вбрання небагаті

Не одягали в тій зимі.

Вітрами віяло зі сходу,

Залізним клекотом здаля.

Хто брав з Дніпра світанком воду,

Той чув: тріщить, гуде земля,

Як в горобину ніч. За три дні

Знялись фашисти-німчаї,

Зібрали добра не свої

Та й рушили. І тихі злидні

” Поплентались за ними з хат,

З воріт, не з кам’яних палат.

Микита Дудар біля хати

Корову порав, ту, що сам

В артілі викохав з теляти,

З телички, з горем пополам.

Було носив гаряче пійло,

Стелив солому в тепле стійло,

Назвав Красулею її,

Славетну в нашому краї.

Він приховав її в коморі,

Коли прийшли чужі й суворі

Фашисти-німці іздалека.

Сьогодні ж пішки і навскач,

Не взявши хлiба, яйка, млека,

Біжать кудись ти бач, ти бач…

Вони зайшли до нього в двір,

Що не солдат, то лютий звір.

— Давай корову

— Що? Корову?

Беріг, кормив, голодний сам.

— Це не моя, пани. — І знову

Годує тихо: —я не дам.

— Давай корову.

— Що ви, круки?

— Поживи треба? Став до них.

Бліді роти. Помадні руки

На парабелумах німих.

—Лоби похмурі, задубілі,

Данина скровленим годам.

— Бери, дависьі

— Чия?

— 3 артілі.

А будь ви прокляті! Не дам!..

Вішали Дударя серед майдану,

Там, де гуляли собі дітлахи

В «бабки», у «ключика», де спозарану

Зорі цвіли, де вітри з-за лиману

Гривами крили широкі шляхи.

Староста зрізав березу у школі,

Віжки приніс, бо мотузки — ніде.

— Може, поглибте вкопати?

— Доволі.

— Стовп не розчахне, а він не впаде.

Вивели Дударя з школи, з підвалу,

Руки зв’язали, неначе він міг

Шкоду руками вчинити чималу,

Кинуть гранату чи вирвать поріг

З-під коменданта. Білобородий,

В шапці старій, у рудім кожушку,

Ношенім здавна у дні непогоди,

Став він на стежку свою заважку.

Вітер висвистував над головою

В гіллях дубів, на велику біду.

Сивою лапою сніговою

Вечір ступав по м’якому сліду.

— От і життя мого крайня година,

Знать би Маркові загибіль оцю. —

Серце пекло, і пекуча краплина

В грудях повзла, як сльоза по лицю.

— Що це я? Важко. Заплачу ще, годі.

Люди подумають всяке… —

Й тоді,

Саме тоді хтось заплакав в народі,

Жінка чи хлопчик. Два німці в незгоді

Шарпали віжки, самі вже бліді.

Щось із петлею не ладилось. Люди

Тихо шептались в дитячім плачі.

— От я і вмру, без докору й огуди,

Так, як, не спавши, рішив уночі.

Скоро Марко завітає додому,

Хтось оповість, як я ждав недарма,

Хліб помолотять, звезуть, а потому

Син пригадає, що батька нема.

Хлопчик отой, що так ревно ридає,

Виросте, буде, гляди, голова!

Десь і колись у сім’ї пригадає,

Як мені звисла рука нежива.

Стовбур березовий, зрубаний люто,

Свіже пагіння погонить у вись.

Дню мій посивілий, щастя забуте,

Встань, оживи, розцвітися колись! —

Легко зітхнув, подивився вільніше.

Староста віжки вчепив рем’яні.

Дудар сказав:

— Коли вішать, то вішай,

Що ж ти все крутишся? Тоже мені! —

Староста крикнув:

— Не терпиться, може?

Іч, затремтів, не поможе, мовчи.

Дудар сказав:

— Хто боїться, небоже?

Що ти кричиш? На фашиста кричи.

Хтось засміявся, а німці — дивитись.

Так його вішали, чорні вони.

Шапку зняли, не дали поклонитись

Людям у ноги на три сторони.

Брязнули сухо чужі автомати.

Вже як ступив на високий поріг,

Крикнув на люди:

— Нехай живе мати

Наша!..— і слів доказати не зміг.

Може він думав про людську руїну,

Може про матір із дітьми? Не вім.

Може хотів вшанувать Україну

Здушеним, теплим диханням своїм.

Часто любив говорити із нею,

З тою Вітчизною в ночі грізні.

Так він між небом повис і землею,

Взутий, без шапки, в снігу, в сивизні.

Вітер гойдав його дужо і сміло,

Ніччю й світанками без перемін.

Місяць чіпався за голову білу,

А люди падали до колін.

XIX

Не спиться старості з півночі.

Гуде хурделиця в дворі,

І ясени-поводарі

Шумлять, до бурі неохочі.

— Податки? Сплатимо податки,

Щоб Гітлер жер до призволя.

Не обдеруть же все до латки,

Наділ дадуть, своя земля,

Це не артільне-божевільне,

Чи то пак, чортове, — своє…

В ворота хтось з дороги б’є,

У двір, під вікна йде повільно.

— Хазяїн дома?

— Хто там?

— Можна?

З дороги збились, відчиняй,

Нам пана-старосту. —

Обложна

Снігами, хвищею тривожна,

Вітри зметнувши в небокрай,

Гуляє ніч.

— Ви звідки? Хто ви?

— Ми криворівенські.

— Чого ж?

— Записку дайте хоч в півслові,

З дороги збились в бездорож,

Поночувать би.

— Йдіть у хату,

Нечиста носить вас, хоч вий.

Ввійшли: в кожусі, бородатий,

Другий в кереї, — молодий.

Хазяйка спить, в м’яку перину

Пірнувши, килим, стіл, хатину

Приїжджі бачать; все чуже.

Годинник цокає годину,

Затишно, тихо, байдуже.

На стінці фото: йдуть колоною

Мадьяри й німці в два сліда,

А рамку з квіткою червоною

Сам фюрер Гітлер посіда.

А де ж, секретарю сільради,

Твоя клятьба і жар промов,

Що ти, опечений немов,

Кричав: життя віддам заради…

Кого? Пригадуєш, — що кров

Свою проллєш, що серце виймеш,

Що хоч безкрилий — крила здіймеш.

Здійняв. Куди ж ти полетів?

Як на словах того хотів.

Еге, брат…

— Он як ви живете!

— А що, погано? Гірш було.

Спасибі, в німця помело

Як повело та підмело,

Хоч ще не всіх.

— Ну, звісно, де там,

Усіх не виметеш.

— Як? Як?

Дивись ти! А яким прикметам

Ймеш віри? Просто переляк…

Бери записку, йдіть.

Записка

Безсило падає із рук,

Бо молодий очима блиска,

Схиливсь на стіл, шепоче зблизька:

— Впізнав, чи ні? Я — Кармалюк.

— Ти Кармалюк?

— Я Кармалюк.

Впізнав?

— Аякже. — Ледь губами

Хазяїн шепче: — Олексій?

Хіба ж я знав, що ми рабами

фашистів будем?

— Що посій,

То те й пожнеш, як кажуть.

— Ой, посіяли поле ми

Переораним низом.

Руки, ноги скололи ми

Не колоссям — залізом,

Що вродило — не косимо,

Ні снопа обмолоту,

Не хліба свої косимо,

А німецьку сволоту.

— Не скигли переді мною, я тобі не Гiтлер,

Сказав Олексій. — За що ти вбив дядька Микиту?

— Я не вбив, я повісив, — заспішив староста.

— Від чого в тебе руки мліють,

З роботи, може, з пахоти?

Такі, як ти, й любить не вміють,

Вмирать не вміють, як і ти.

Та ви, що вмієте? Огуду,

Злобу носити, як обріз,

Брести струмками людських сліз.

За скільки срібників, Іудо,

Сестру на каторгу завіз,

Мою сестру? Ну? Що?

— Не знаю.

— А я, брат, знаю, я злічив,

Я десять ночей не почив,

Не їв, не спав, по всьому краю

Шукав її, та:

Вже хоч кликни — не одкликнеться,

Вже хоч свисни — не одсвиснеться,

Вже хоч квіткою картатою,

Хоч струмком стелись до дна, —

Не пройде вона за хатою,

Не подивиться одна.

Ніде не оживають мертві,

Живі ж бувають, як мерці.

А ти убивця, в власній жертві,

Чого змінився на лиці?

— Змінився, бо смерть свою чує, — озвався від печі

Мажуга і пригасив сигарету, аж зашкварчало. Тоді й

староста скипів:

— Ти не лякай, бо я не ляканий,

Дурниць при хаті не кажи.

Гуляєш ніччю за байраками,

А ти прийди і послужи,

Щоб коменданту й людям добре,

Щоб не палили хат і сіл,

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: