Полонянка – Андрій Малишко

Сухо скрипіли йому у костях.

Йшли партизани додому схудалі,

Йшли мовчазні і змужнілі від ран.

Ген поза обрієм далі та далі

Сонце сушило осінній туман.

…Батько погладив синка по голівці,

Навіть впустив автомата із рук.

— Здрастуйте!

— Здрастуйте, кармалюківці!

— Ось він, товариші, сам Кармалюк!

Кинувся Гриша в обійми до брата.

— Жив, Олексію?

— Та всі ми живі.

Он вона радість яка небагата!

Ні, забагата! — бо вся у крові.

Я тебе, радосте, цвітом посію,

Дикою рожею, тереном мук.

— На, Олексію!

— Візьми, Олексію!

— йди, Олексію! — і тисячі рук

Дотику просять і ласки тривожно,

Все, що минуло, мовчи, не тривож.

— Просим обідати в хату.

— Це можна.

— Може й по чарці?

— По чарці? Чого ж…

Тут і Марко підійшов привітати.

Літо згадалося, сонце між нив.

Став Олексій, поклонився, як брату:

— Друже, прости мені, я завинив.

Я бачив, як вона ізрана

Ходила біла із біла,

Мені сестра, тобі кохана,

Не нажилась, не одцвіла.

Я міг би вирвати із муки

Її за три-чотири дні,

Кликнуть на клич, подати руку,

Але спізнивсь. Прости мені…

Мій кінь від чортового скоку

Упав запінений в яру.

Хорошу, рідну, синьооку

Не здожену, не відберу.

У мотоциклах все горюче

До краплі висохло, як піт.

Лиш серце буйне та болюче

Летіло вслід, кричало вслід.

Словам останнім в сині гони,

Вони розвіялись, як дим,

Теплушкам сірим навздогони,

Пожарам темним і страшним.

І вже ні єна, ані спокою,

Я посивів за тії дні.

З розлуки, з мислі отакої,

Яка судилася мені,

Прости, Марку.

— А що прощати?

Зітхать, пригадувать вночі?

Стоять бійці он біля хати,

Не старости, не родичі.

На подніпровім понизов’ю

Вмирали, падали, як грім,

Братерством здружені і кров’ю

І хлібом чорним, та своїм.

Ці партизанські кожушанки,

В стрічках продимлені ушанки,

Ці гнівом стиснуті уста,

Нам шлях — дорога непроста.

То що своє там горе? Годі.

Сідай, Олексо, як ти жив?

— А ти?

— Та всяко. У поході,

Ти знаєш, хтось заворожив

Мене од смерті, слово честі,

Чи на меду, чи на свинці…

Марко підвівсь: на перехресті

Здіймали батька два бійці:

Зняли тугі ремінні віжки,

Зрубали шибеницю в сніг.

Марко вже знав: на ці доріжки,

На житом всипаний поріг

Ступить не зможе він однині

Поки в батьківській цвіт-долині,

Не ляже купою на купі

Фашистський на фашистськім трупі.

Вставай, моя страдальна ноче,

Годино яросних надій!

І ніч шумить, зове, клекоче

Про вічний бій, великий бій!

XXIV

З листів Катерини

1

Березень дише в чужинському полі,

Може і в нас сяє сонце між віт?

Це б ми в десятому класі у школі

Зранку співали б усі «Заповіт».

Сторож шкільний оповів би до діла

Все про лани, і Дніпро, і гаї,

Як би Наталя Петрівна раділа

З нашої співанки! Знаєм її!

Потім портрета несли б до колбуду

Того, де в шапці Тарас, — сам один.

Потім дівчат назбиралося б, люду

Рівно на дев’ять чи десять годин.

З дворища цього далеко до свята,

Хліб та сухарик не на меду.

Земле чужа, невситима, заклята,

Я тебе думкою перебреду!

Я тебе гнівом спалю по долині,

Що запишу об вечірній годині?

— Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині!

2

Він розвився, наш дуб-себелюбок,

На зеленій далекій землі.

Сивий голуб скликає голубок

Біля хати у сонці, в теплі.

Я забула, як сонце те гріє,

Як вуркочуть мої голуби.

Хто їм проса із жмені посіє?

Не хилися, борись і люби!

Як нам важко в чужинському полі.

Вже нам видно — палають фронти.

Ми радянські дівчата в неволі,

Йдіть же швидше, кохані брати!

Чорні, схудлі, без хати й одежі,

Пишем сни, сподіваємось ми.

Рідний дубе, в зеленій мережі,

Про майбутнє ти нам зашуми!

3

Небо квітневе пливе безкрає,

Хазяйка квокче: ми ж у раю.

Півень ізранку не так співає,

Як у Лебідці, в нашім краю.

Ходить нахохлений, гребінь ізбоку,

Просто як Гітлер, хай йому біс!

Я б його вбила, та мати мороку

З тею хазяйкою, буде сліз,

Буде прокльонів на мої руки,

Вони помарніли й без тих проклять

З їжі чужої, з болю, з розлуки,

З днів одиноких, як чорних розп’ять.

4

Здрастуйте, мамо, пишу вам удруге,

Першу листівку ви мали чи ні?

Її написала я в тяжку недугу,

А зараз поправилась, ліпше мені.

Як мене з дворища в двір гонили,

Знаю від горя найглибшу глиб,

Ви мене сивими б косами крили,

Своїми руками оберегли б.

Ви мені б ложку дали до їжі,

Хоч не їмо ми наварених страв,

Дали б сорочку білу та свіжу,

Ту, що носили прати на став.

Ту, що на вітрі теплім сушили,

Гладили туго на білім столі.

Як ви казали: висмокчуть жили,

Мамо, не жили, — кровинки малі!

Що там від Марка з далекого краю?

Знає він, мамо, хоч де я живу?

В снах його бачу, прокинусь — гукаю,

Правда, і вдень і увечір зову.

* * *

Отак за світанком і день переходив,

За тижнями — тиждень, а там місяці

У даль, як у вирій, пролинули, й подив

І гореч притихли, лиш смуток в лиці

Не стерся, не вицвів, та злоба і сором

Душили на серце, лились через край.

Дивись, Катерино, побратана з горем,

Радянського війська похід виглядай!

Які з Батьківщини вітри задувають,

Якими мотивами снять солов’ї,

І зорі в півнеба не одцвітають,

Життя комсомольського друзі твої.

Підійметься день не співуче, не плавко,

Не рясно, не гінко в жита голубі,

Хазяйка — чорненька і злюча, як п’явка,

Ізнову упнеться у серце тобі.

Що ти не до ладу корів подоїла,

Що хліб перепечено вчора в печі,

Живеш не до діла, і спиш не до діла,

Украйніше швайн! — поїдаєш харчі.

Що треба, те й сталося: ніччю, без слова

Зібралася, гнівно пройшла під замком,

Подвір’я спахнуло, як свічка воскова,

Будинок же тлів черепичним димком,

А потім і він спалахнув, як заклята

Трава-пересушка, і вибухнув дим.

То помста, розплата твоя і відплата,

Над катом твоїм і над горем твоїм.

І так дотлівало подвір’я допізна,

А вже за горою гриміли бої…

Куди ж то поділася месниця грізна?

То де ж Катерина? Чи стріну її?

ЕПІЛОГ

Чорне крякання воронів

Над загравищем диким,

На чотири ті сторони

Небо сповнене криком.

Не джерела дібровині,

А серця горобіди,

Напилися, як з повені,

Із людської обиди.

Минули дні, а що сказати?

Хороші дні, веселі дні? —

Як ще ворожі злі гармати

В гаряче серце б’ють мені…

Хай танки ревищем могучим

Несуть побіди вість ясну,

Віщують людям, землям, тучам

Всесвітню радісну весну.

На Україні спіє літо,

Димлять пожарища, імла.

Безсмертна яблуня розбита

Для цвіту гілля підвела.

То ж у твоїй ясній надії,

Щоб ти розквітла гаряче,

Разом ідуть сини Росії,

Народи всі — плече в плече.

І вже цвіте ромашка в луці,

А за плачем — дитячий сміх…

Земля моя в крові та в муці,

В смертях, в народженнях своїх!

Крізь свист вітрів і повінь туги,

Залізом ранена, в огні,

Ти ще гарнішою з наруги

Встаєш і світишся мені,

І де ти силу воскресила,

Знайшла безсмертник дивний свій?

Кривавих зір пливуть вітрила

І спить в полях бійця могила,

А ти ведеш молодших в бій.

Наш полк ішов, як темна туча, —

Залізний яросний потік,

Десь біля Німана, чи Збруча,

Чи інших, ще незнаних рік.

А нам назустріч — люди в полі,

Хто помарнів, хто посідів,

З Німеччини, з нужди, з неволі

До рідних сіл і городів

Вертались.

Дівчина між ними

Ішла до ближнього села

Очима синіми, ясними,

Віночком кіс, бровами тими

Мене до смутку довела.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: