Прощай мене – Марія Матіос

Матіос Марія

Прощай мене

Безконечне мовчання…

* * *

– Ти спиш?

– Ні…

– А ти змерзла?

– Ні…

– Тулися до мене… Буде тепліше… Я вкрию тебе ще…

– Я не змерзла…

– Як тобі?

– Добре…

– Не плач… Мені страшно, як ти плачеш…

– Я не плачу… Я лиш хлипаю…

– …Будеш спати?

– Буду… Лиш недовго, вже зоріє.

– Ні, то так здається, ще ніч… Спи…

* * *

– Ти спиш?

– Думаю…

– Не думай, Бог поможе…

– Уже не думаю… Слухаю… О, ти чуєш?!

– Чую! Чую! Чого він так б`ється?!

– Бо ми не даємо йому спати.

– То спімо?

– Спімо…

* * *

– Він так і вдень б`ється?

– І вдень, і вночі, – коли хоче.

– Я так хочу дочекати його…

– Дочекаємо… Бог поможе…

– Якби я знав, де він, наш Бог, я би поколінкував просити за тебе…

– Просімо в душі. Тепер ні до кого не поколінкуєшся…

– Будемо спати?

– Будемо…

* * *

– Ти спиш?

– Ні ще…

– Дай руку… Погладь його…

– Що це?

– Це його ніжка… А це голова… Чуєш, як він обератється?

– Він якийсь норовистий уже від тепер. Тебе не болить?

– Ні. Лиш стискається серце… так, як би в холодну воду заходила…

– Не бійся.

– Я не боюся… Я боюся за тебе…

– Я не дамся…

– А ми?…

– Вони не зможуть зробити лихе з тяжкою жінкою…

– Чи з одною зробили… Василинка розродилася, але Юрка забрали.

– Не треба було здаватися! Я не здамся.

– … Я не кажу здаватися… Що це?

– Варта. Не бійся… Певно, міняється варта. Тобі треба відіспатися, ти змучена…

– Треба… Висплюся, як вернуся… Хочу надивитися на нас…

– Не дивися так… Я також не залізний… Але я не можу пустити сльозу на волю…

– Гм… Де та воля?

– У Господніх руках і в твоєму череві.

– Ні, волі нема ніде… Аби лиш не застрілили до того, як вчиню дитину… Й аби не вивезли черевату… Може, лишуся таки коло тебе?

– Ні, ми скоро переберемося. Ти мусиш вернутися. Як не вернешся, донесуть… Маму заберуть.

– Але вони знають, що це твоя дитина. Я мушу її на тебе записати… Хіба життя минеться лише по криївках? Дитина байстрюком буде?

– Нащо ти думаєш так далеко?

– Я не годна не думати… Я не сама собою… У мені б`ється нове життя… Може, будемо спати?

– не думай лихе. Думай добре… Ми завтра можемо прокинутися в іншій державі…

* * *

– Ти спиш?

– Ні.

– В суботу ховали Ореста… Людей було мало… Лиш тих було теменно… Труна була закрита… Казали, що голову знайшли порубану… Я не ходила, най Бог простить…

– То не ми!

– А ти знав?

– Знав… Уже всю Товарницю до колгоспу запротоколили… З потрухами й каліками… За Шелемчучку в колгосп написали заяву, а вона три роки паралізована…

– Казали, що діти вмлівали дуже… Лиш Катерина була, як задеревіла… Примовляли й підкурювали її перед тим… Якось так банно, що таке ся творить…

– Тобі банно за Орестом?!

– Ні… Ну й за Орестом… Діти дрібні… може, були би переговорили задля дітей… Але що я кажу? Сама носила вісті до тебе…

– А мені, думаєш, не банно за Манолієм? Ті гаки в ребрах дотепер у сні виджу! Буженину зробили з чоловіка…

– Це не скінчиться ніколи…

– Скінчиться, лиш велика кров буде…

– … Буду спати.

– Добраніч.

* * *

– … Не хочеш?

– Боюся.

– Я не буду дуже… лиш раз…

* * *

– Ти спав?

– Спав.

– Добре?

– Як би меду напився…

– Розповивайся від сну. День робиться…

– Так тихо, як би вже всі вибиті були…

* * *

– Хотіла тебе щось просити…

– Лиш проси дуже… отако…

– Ні… не це…

– І це…

* * *

– …Ще хочеш просити…

– …Випрощай мене перед відходом…

– Ти не завинила… Я не маю що тобі прощати… Випрощаємось перед Великоднем… Перед сповіддю…

– Ми не знаємо, чи дочекаємо сповіді. Та й хто нас може сповідати, крім самих себе?

– Я не буду тебе прощати. Я хочу тебе любувати… Може, завтра мене не стане…

– Не кажи так… У мене кров застигла. Я вже відтепер мертва, як надумаю, що нас чекає…

– Не думай… Хоч тут не думай…

– Думаю – бо думається… І нічого з тим не зробити не вмію…

* * *

– …Або не пиши дитину на мене…

– Як не писати? А на кого писати, як вона твоя?!

– Запиши, як Катерина, – на себе… Буде Михайло Марійович…

– Бійся Бога! Та най я запишу на кого – всі знають…

– Не слухай мене… Я дурне кажу. Я також стратив голову з думання.

– …Може, не варто було це все починати, як воно так обертається? Так якось, як би самі проти себе, а всі проти нас…

– Не кажи так ніколи! Не всі з нами, але й не всі проти нас. Може, не так треба було. Навіть, як згинемо!

– А ми?!

– Я цього не знаю. І ніхто не знає. Але аби ти ніколи не думала, що це пусто… Таке задурно-пусто не починається.

– Я не знаю…

– А нащо питаєш?

– Бо хочу миру.

– Мир буде, як вивмираємо. А тепер є життя. І, може, не лиш ми винні, що воно таке страшне.

* * *

– …Притулися до мене…

– Ближче уже не годен ніхто…

– Прощай мене…

– Най Бог простить – і я прощаю.

– І другий раз.

– Най Бог простить – і я прощаю.

– І третій раз.

– Най Бог простить – і я прощаю.

– А тепер прощай і ти.

– Най Бог простить – і я прощаю.

– І другий раз.

– Най Бог простить – і я прощаю.

– І третій раз.

– Най Бог простить – і я прощаю.

– І дитину прощай.

– Ні… дитину ні…

– Ніхто не знає, як може бути… Прощай…

– Буде так, як написано…

– Ніхто не знає, як написано… Й де тото письмо… я не хочу гріха більшого, аніж уже є… Прощай, прошу тебе… Клади йому руку на голову й прощай. Отак…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: