Матіос Марія
Прощай мене
Безконечне мовчання…
* * *
– Ти спиш?
– Ні…
– А ти змерзла?
– Ні…
– Тулися до мене… Буде тепліше… Я вкрию тебе ще…
– Я не змерзла…
– Як тобі?
– Добре…
– Не плач… Мені страшно, як ти плачеш…
– Я не плачу… Я лиш хлипаю…
– …Будеш спати?
– Буду… Лиш недовго, вже зоріє.
– Ні, то так здається, ще ніч… Спи…
* * *
– Ти спиш?
– Думаю…
– Не думай, Бог поможе…
– Уже не думаю… Слухаю… О, ти чуєш?!
– Чую! Чую! Чого він так б`ється?!
– Бо ми не даємо йому спати.
– То спімо?
– Спімо…
* * *
– Він так і вдень б`ється?
– І вдень, і вночі, – коли хоче.
– Я так хочу дочекати його…
– Дочекаємо… Бог поможе…
– Якби я знав, де він, наш Бог, я би поколінкував просити за тебе…
– Просімо в душі. Тепер ні до кого не поколінкуєшся…
– Будемо спати?
– Будемо…
* * *
– Ти спиш?
– Ні ще…
– Дай руку… Погладь його…
– Що це?
– Це його ніжка… А це голова… Чуєш, як він обератється?
– Він якийсь норовистий уже від тепер. Тебе не болить?
– Ні. Лиш стискається серце… так, як би в холодну воду заходила…
– Не бійся.
– Я не боюся… Я боюся за тебе…
– Я не дамся…
– А ми?…
– Вони не зможуть зробити лихе з тяжкою жінкою…
– Чи з одною зробили… Василинка розродилася, але Юрка забрали.
– Не треба було здаватися! Я не здамся.
– … Я не кажу здаватися… Що це?
– Варта. Не бійся… Певно, міняється варта. Тобі треба відіспатися, ти змучена…
– Треба… Висплюся, як вернуся… Хочу надивитися на нас…
– Не дивися так… Я також не залізний… Але я не можу пустити сльозу на волю…
– Гм… Де та воля?
– У Господніх руках і в твоєму череві.
– Ні, волі нема ніде… Аби лиш не застрілили до того, як вчиню дитину… Й аби не вивезли черевату… Може, лишуся таки коло тебе?
– Ні, ми скоро переберемося. Ти мусиш вернутися. Як не вернешся, донесуть… Маму заберуть.
– Але вони знають, що це твоя дитина. Я мушу її на тебе записати… Хіба життя минеться лише по криївках? Дитина байстрюком буде?
– Нащо ти думаєш так далеко?
– Я не годна не думати… Я не сама собою… У мені б`ється нове життя… Може, будемо спати?
– не думай лихе. Думай добре… Ми завтра можемо прокинутися в іншій державі…
* * *
– Ти спиш?
– Ні.
– В суботу ховали Ореста… Людей було мало… Лиш тих було теменно… Труна була закрита… Казали, що голову знайшли порубану… Я не ходила, най Бог простить…
– То не ми!
– А ти знав?
– Знав… Уже всю Товарницю до колгоспу запротоколили… З потрухами й каліками… За Шелемчучку в колгосп написали заяву, а вона три роки паралізована…
– Казали, що діти вмлівали дуже… Лиш Катерина була, як задеревіла… Примовляли й підкурювали її перед тим… Якось так банно, що таке ся творить…
– Тобі банно за Орестом?!
– Ні… Ну й за Орестом… Діти дрібні… може, були би переговорили задля дітей… Але що я кажу? Сама носила вісті до тебе…
– А мені, думаєш, не банно за Манолієм? Ті гаки в ребрах дотепер у сні виджу! Буженину зробили з чоловіка…
– Це не скінчиться ніколи…
– Скінчиться, лиш велика кров буде…
– … Буду спати.
– Добраніч.
* * *
– … Не хочеш?
– Боюся.
– Я не буду дуже… лиш раз…
* * *
– Ти спав?
– Спав.
– Добре?
– Як би меду напився…
– Розповивайся від сну. День робиться…
– Так тихо, як би вже всі вибиті були…
* * *
– Хотіла тебе щось просити…
– Лиш проси дуже… отако…
– Ні… не це…
– І це…
* * *
– …Ще хочеш просити…
– …Випрощай мене перед відходом…
– Ти не завинила… Я не маю що тобі прощати… Випрощаємось перед Великоднем… Перед сповіддю…
– Ми не знаємо, чи дочекаємо сповіді. Та й хто нас може сповідати, крім самих себе?
– Я не буду тебе прощати. Я хочу тебе любувати… Може, завтра мене не стане…
– Не кажи так… У мене кров застигла. Я вже відтепер мертва, як надумаю, що нас чекає…
– Не думай… Хоч тут не думай…
– Думаю – бо думається… І нічого з тим не зробити не вмію…
* * *
– …Або не пиши дитину на мене…
– Як не писати? А на кого писати, як вона твоя?!
– Запиши, як Катерина, – на себе… Буде Михайло Марійович…
– Бійся Бога! Та най я запишу на кого – всі знають…
– Не слухай мене… Я дурне кажу. Я також стратив голову з думання.
– …Може, не варто було це все починати, як воно так обертається? Так якось, як би самі проти себе, а всі проти нас…
– Не кажи так ніколи! Не всі з нами, але й не всі проти нас. Може, не так треба було. Навіть, як згинемо!
– А ми?!
– Я цього не знаю. І ніхто не знає. Але аби ти ніколи не думала, що це пусто… Таке задурно-пусто не починається.
– Я не знаю…
– А нащо питаєш?
– Бо хочу миру.
– Мир буде, як вивмираємо. А тепер є життя. І, може, не лиш ми винні, що воно таке страшне.
* * *
– …Притулися до мене…
– Ближче уже не годен ніхто…
– Прощай мене…
– Най Бог простить – і я прощаю.
– І другий раз.
– Най Бог простить – і я прощаю.
– І третій раз.
– Най Бог простить – і я прощаю.
– А тепер прощай і ти.
– Най Бог простить – і я прощаю.
– І другий раз.
– Най Бог простить – і я прощаю.
– І третій раз.
– Най Бог простить – і я прощаю.
– І дитину прощай.
– Ні… дитину ні…
– Ніхто не знає, як може бути… Прощай…
– Буде так, як написано…
– Ніхто не знає, як написано… Й де тото письмо… я не хочу гріха більшого, аніж уже є… Прощай, прошу тебе… Клади йому руку на голову й прощай. Отак…
– – Най Бог простить – і я прощаю.
– І другий раз.
– Най Бог простить – і я прощаю…
* * *
Безконечне мовчання…
Будь ласка прошийте мого телефона гроші скіну на карту!!!!