Як Даруся може бути дурною, коли вона все розуміє і все робить, сорочку мені пере?! їсти варить. Тебе твоя годує таким самим чіром4, як пса, а Даруся мені грибочки у борщик кидає. І меду до квашених огірків дає. То яка вона слаба?! А що не говорить – то судьба в неї така. Ще ніхто свою судьбу не перехитрив… Ніж має казати таке дурне, як оці наші люде, то таки краще, що мовчить. Бо нема з ким говорити у цему світі, Николаю…
Та напослідок щось тобі скажу… Ні одна жінка не була така добра до мене… ні одна, а я щось життя видів… а ви всі кажете, що вона нерозумна.
***
…А ОДНОГО РАЗУ, наклепавши торбу дримбів і наточивши ножів, сказав Цвичок Дарусі:
– Будемо збиратися в дорогу. Я тобі світ покажу. А-ну, що в тебе тут є? – і почав перебирати нехитрі її пожитки, залишені іще від мами, а мамі – від її мами. Отож, Дарусиним одежам – років і років. Але Іван струсив порохи, розгладив маґлівницею складки та й почав збирати Дарусю, як тато доньку до шлюбу.
Для подорожі Іван вибрав картату спідницю в густі складки, біленьку – з тричвертковим рукавом -сорочку у жовто-зелені розводи і легкі – парусинові -капці невизначеного віку. Сам пов'язав Дарусину голову двома біленькими хустками, засунув у пазуху зубчик часнику і перев'язав ліву руку червоною ниткою (щоб не зурочили!) -та й пішов з нею попід руку на автостанцію.
Боже праведний!
Билися і паплюжилися одурілі від любові молодиці через одного і того ж чужого чоловіка;
гонорові ґаздівські дівки без вінка і батьківського благословення приносили у подолах нагуляних дітей;
через ревнощі найперший сільський ґазда палив власну хату, розклавши вогнище із дружининого одягу на підлозі посеред спальні;
молода тікала з-під розпису в день шлюбу;
тати виховували чужих дітей, як своїх, –
а такого резонансу в Черемошнім не було, як у той день, коли Цвичок вів попід руку солодку Дарусю на автостанцію!
Жінки полишали причинене тісто витікати через діжі,
чоловіки кидали сокири і вила,
діти тікали з уроків,
коли Іван у вузькому літньому капелюсі із затиканим за крису курячим пір'ям і круглим дзеркальцем, єдиній білій сорочці, штанах-кльош, модних з десять років тому, і довгому, як у оперного диригента, піджакові-фраці, з картатою хустинкою круг шиї ішов з Дарусею попід руку сільською вулицею, насвистуючи чи то «гуцулку», чи вальс. А Даруся якось ніби встидливо дивилася собі під ноги – і таки пливла поруч з Іваном, як княжна, ще й рукою зрідка поправляла волосся під хустками.
… До сьогодні світ для Дарусі закінчувався за сільським млином, що стояв на самому краю Черемошного.
Вона пам'ятає, як вони колись з мамою щодня ходили вранішнім і підвечірковим берегом ріки, в надії позбутися задушливого кашлю, що не давав Дарусі жити. Сусіди сказали лікувати коклюш повітрям від ріки і чаєм з підбілу, змішаним із висушеним волоссям з кукурудзи. Даруся не могла пити гіркі настої – ні світ ні зоря сама тягнула маму до ріки – і вони тихенько дріботіли уздовж берега аж до оцього, старого тепер, млина, а потім вертали назад.
Від ріки тягнуло вогкістю і сіявся туман, десь блеяли овечки і брехали собаки, а Даруся трималася за мамину руку – і кашель відпускав їй горлечко, і вона вдихала різке повітря – аж затинало дух. Та їй було легко, і добре, бо вдома їх чекав тато, він підхоплював Дарусю на руки, підкидав над головою і вона верещала – аж Марія хитала головою з-поза паркану:
– Агій на вас, небого, – хочете дитину перепудити?!
А далі млина в своєму житті Даруся і не ходила ніколи. Хіба колись давно з Марією один раз у сусіднє село на гробки. Більше не схотіла. Люди на гробках напивалися, гаряканили, а від гаркоту Дарусю також болить голова.
…Іван дурний-дурний, а зробив по-своєму: з Черемошного до Кутів віз Дарусю підводами.
Як уже він домовлявся у кожному селі та все з іншим фірманом – Бог його знає. Чи то нові підкови роздавав їздовим задурно, чи його невтихаюча дримба робила свою справу, але Цвичок садовив поруч із собою Дарусю, давав їй у руки розкриту, щоправда, діряву, парасолю від сонця – і коні везли їх у світ, якого зроду не бачила Даруся. Під обід – уже автобусом -дісталися Косова.
І Цвичок, прискоривши крок, повів Дарусю прямісько в районну поліклініку. Івана тут, видно, також знали: медсестри зачіпали його незлостивим «А де твоя, Йване, дримба?» чи «Це твоя, Йване, жінка?» – та й шуськали собі далі коридорами, не особливо вникаючи в те, про що він намагався сказали у відповідь.
Іванові така справа набридла, і він, не випускаючи Дарусиної руки, прямим ходом відчинив двері одного з кабінетів. Молодий доктор у білому халаті, усміхаючись у ріденький вус, довго дивився на чудну пару, а далі сказав:
– Слухаю вас, шановний.
– Вона не німа, – розвернувся Іван до Дарусі і майже силоміць посадив її на стілець навпроти доктора.
– Але вона не говорить. Я хочу, щоби ви так зробили, щоб вона могла говорити. Бо її болить голова від того.
– І поклав на стіл докторові дві дримби і новенький шестигранний напильник.
– Та-а-ак… – доктор устав із-за столу і сів – коліно в коліно – перед Дарусею. – А ти хто? – запитав Івана.
– Як хто? Людина! Іван! – здивувався Цвичок. -Ви дивіться на неї, а не на мене. Я хоч і лихо, бо маю прирослий язик, але говорю, а вона все розуміє, і чує, але мовчить. А ви, розказували люде, маєте тут якийсь гіпноз… або щось виріжте їй, бо мене може не стати, то хто їй поможе?..
Далі можна не розказувати, бо молодий доктор був районним інфекціоністом і дієтологом в одній особі. В Дарусину справу він і не думав вникати, а особливо, коли на його запитання, чи були вони в психлікарні, Цвичок плюнув докторові під ноги «Тобі самому треба у психлікарню». Були ці двоє з іншого району і навіть з іншої області. До того ж документів при собі не мали. Даруся дивилася на доктора великими розумними очима – і йому здавалося, що вона сама його гіпнотизує, а тепер по селах ходить повно циганів і всяких шарлатанів, що дурять людям голови, де лиш можуть, а в кишені доктора була ціла зарплата. Невропатолог на той день був вихідний. Отоларинголог – у відпустці. Ото доктор узяв одну Іванову дримбу, бо й сам умів на ній грати, іншу разом з напильником поклав йому в кишеню фрака, засміявся і сказав:
– Продавай ліпше дримби, Іване… Тут з тебе користі більше. А ця, – показав пальцем на Дарусю, – німа. І не мороч їй голову. – І доктор покрутив пальцем коло скроні: – Вона слаба на голову так само, як і ти, чоловіче. І тут їй ніхто не поможе. І не поможе ніде.
– Курва мама ваша була! – кричав докторові у очі Цвичок. – Як ви її не хочете лічити, то я сам буду лічити, а вас най совість замучить, як остатну нензу… Недарма люде про вас недобре кажуть. Деколи люде про таких, як ви, кажуть правду… Зоставайтеся здорові, але пам'ятайте, що у вас є діти і внуки. І ви не гарантовані, що з ними такого не буде. – Та й хряснув дверима так, що вони знову відкрилися.
…А по Петрі через Івана з Дарусею знову стало село з ніг на голову: Варвара, до якої припечаталось прізвисько Злодійка, мало не від хати до хати носила новину – аж давилася від нетерплячки.
– Свят-свят-свят… вони, кумко злотна, голі-голі-сінькі посеред ночі проти місяця у тепличці купаються і не встидаються, що село спить… а вони село паплюжать… і тирлуються, певно, у воді… мало їм хати… нема на них міліції… люди добрі, хто таке у наш час видів?!
– А вам, Варварко, не встидно ночами до кума Петра ходити, коли під боком чоловік є? Якби ви не шастали куда не треба, а трималися хати, – то й не виділи би того, чого, може, й не було…
***
…А БУЛО ТАК. Додивився Іван, що Дарусю від слабости вода рятує, що не раз мокне вона по коліна в ріці – аж шкіра на ногах морщиться, як сушениця після коптіння на возниці, і задумався. Думав-думав – і надумав.
Удосконалив процес, сказали б сьогоднішні розумнаки.
Якоїсь то ночі, коли село хропіло на повні груди, і навіть пси придрімали в халабудах, узяв Іван Дарусю за руку та й пішов з нею до теплички.
Круглий місяць висів над водою і відбивався в густих верболозах, захлиналися співом трав'яні коники, крякали і лупали очима голубі і зелені жаби – і Цвичок, роздягнувшись наголо, але прикривши свою срамоту долонею, шубовснув у теплу, як молоко з-під корови, воду. Плавав не дуже зграбно, але плавав. Далі, стоячи до пупа у воді, тихо покликав Дарусю: