Солодка Даруся – Марія Матіос

– Іванку, прошу тебе дуже: аби ти ніколи не приносив Дарусі конфет. Ніколи! І навіть не показував.

Іван якось дивно подивився на Марію, поправив їй хустку і голосно відповів:

– Не дурний, сам знаю… У нас люде добрі – розказали… – та й вернувся до себе.

***

МАЛО ХТО, а може, й ніхто на білому світі не знав, що Іванові коло Дарусі рот не закривався. Іван собі робить щось коло хати – та й безперестанку говорить. Отак, що видить, про то й говорить – екскурсію проводить Дарусі. Так, що навіть коли б вона була сліпою, то він так ясно розказував, що вона могла собі уявити все, що навколо неї відбувається. Іван розказує-розказує тихим голосом, ніби гладить Дарусю по голові, ще й рукою показує.

А вона під його голос гейби оживає: і ходить пряміше, і в кутику губів складочка, як від потайної усмішки, а найголовніше – голова її перестає боліти.

Але ж Цвичок є Цвичком: він вроджений для дримби і мандрів. І довго сидіти на одному місці не годен. Ото наносить Іван у хату дров мало не під саму стелю, заповнить водою всі відра, баняки і діжки, накаже Дарусі нічого тяжкого не робити і нікого дурного не слухати, а лиш одну Марію, – і поваландається із своїми дримбами автобусами і дорогами, лиш переказують люди, що зустрічали Івана як не в Яремчі, то в Багні, як не під Вашківцями, то біля Снятина.

За тиждень об'їде уздовж-упоперек пів-світа – та й привезеться з торбою заліза і гостинців для Дарусі.

– Марійо, а ви би могли отак, як Цвичок, їхати, куда автобус іде, чи колія біжить? Казав якось то, що їхав до Вижниці, але так йому трафилося, що добіг до Чорновець.

– Не можу, але хотіла би, Варварко срібна. Та й не один хотів би… Іван – чоловік свобідний. Робить те, що совість йому позволяє і що душа хоче. А ми робимо лиш то, що нам треба.

…Поки нема Івана – Даруся розслабається, як розсохла груша на її городі. Усе в хаті більше лежить з уповитою головою, і ватру в печі не кладе, лиш холодний старий дощ сьорбає, та черствий хліб надкушує. А коли голова її відпускає – стає на хвіртці і так по цілому дневі дивиться уздовж вулиці.

Чекає.

Вона чи то голими п'ятами чує, коли він має надійти, чи щось інше їй переказує, що Іван уже близько, але Даруся майже завжди точно перед його приходом пов'язується біленькою хусточкою і відкриває навстіж ворота, прикрашені для такої оказії білими паперовими квітами, так, як прикрашають ворота на весільному подвір'ї.

І, о, чудо: Іван вигулькував з-поза повороту, як травневий гриб – шушерепок – після дощу: несподівано, зненацька, що й не встигнеш розгледіти коли.

Якось ішов Іван від автобуса разом з Миколою Григорківим, що любив, як баба, всіх судити і поради давати. Ото Микола й завівся:

– Іване, скажи мені таке. У селі кажуть, дурний з дурною спить…

– Сам ти, Миколо, дурний, – відрубав Цвичок, не довго думаючи і не чекаючи на продовження.

– Ні, ти мене спершу вислухай до кінця… Ти хоч і дурний, вибач мені на слові, але ти часом і розумний буваєш. Видиш, дримби робиш, продаєш. Трохи ґаздуєш. Значить, не зовсім дурний. То пристав би ти краще до якоїсь розумнішої молодиці, щоби заговорила добрим словом до тебе, та обігріла тебе, а то спиш у повітці, як пес бездомний, та ще сам їсти вариш. Нащо тобі тота Даруся? Толку з неї для чоловіка нема ніякого. Якби умерла на голову, то треба було би вельона шукати, бо її ховати прийдеться, як дівку. Але хто її після смерті перевіряти буде: дівка – не дівка… Е-е-е… що говорити – слабе на голову – воно і є слабе.

– Встидався би таке говорити про сироту, ґаздо! – похитав головою Цвичок. – Сам у хаті своїх трьох дівулиць маєш, то краще за ними пускай очі, а не пасеш чужого… Та й хто тобі, Николаю, сказав, що Даруся слаба на голову? Як болить її голова – то ще не значить, що вона не сповна розуму. А-ну, подивися, деякі молодиці в селі витворяють таке, що зразу видко, що вони слабі на передню свою голову і на голову, що на в'язах, – і ніхто на них пальцем не показує. А вони ж при своєму розумі.

Як Даруся може бути дурною, коли вона все розуміє і все робить, сорочку мені пере?! їсти варить. Тебе твоя годує таким самим чіром4, як пса, а Даруся мені грибочки у борщик кидає. І меду до квашених огірків дає. То яка вона слаба?! А що не говорить – то судьба в неї така. Ще ніхто свою судьбу не перехитрив… Ніж має казати таке дурне, як оці наші люде, то таки краще, що мовчить. Бо нема з ким говорити у цему світі, Николаю…

Та напослідок щось тобі скажу… Ні одна жінка не була така добра до мене… ні одна, а я щось життя видів… а ви всі кажете, що вона нерозумна.

***

…А ОДНОГО РАЗУ, наклепавши торбу дримбів і наточивши ножів, сказав Цвичок Дарусі:

– Будемо збиратися в дорогу. Я тобі світ покажу. А-ну, що в тебе тут є? – і почав перебирати нехитрі її пожитки, залишені іще від мами, а мамі – від її мами. Отож, Дарусиним одежам – років і років. Але Іван струсив порохи, розгладив маґлівницею складки та й почав збирати Дарусю, як тато доньку до шлюбу.

Для подорожі Іван вибрав картату спідницю в густі складки, біленьку – з тричвертковим рукавом -сорочку у жовто-зелені розводи і легкі – парусинові -капці невизначеного віку. Сам пов'язав Дарусину голову двома біленькими хустками, засунув у пазуху зубчик часнику і перев'язав ліву руку червоною ниткою (щоб не зурочили!) -та й пішов з нею попід руку на автостанцію.

Боже праведний!

Билися і паплюжилися одурілі від любові молодиці через одного і того ж чужого чоловіка;

гонорові ґаздівські дівки без вінка і батьківського благословення приносили у подолах нагуляних дітей;

через ревнощі найперший сільський ґазда палив власну хату, розклавши вогнище із дружининого одягу на підлозі посеред спальні;

молода тікала з-під розпису в день шлюбу;

тати виховували чужих дітей, як своїх, –

а такого резонансу в Черемошнім не було, як у той день, коли Цвичок вів попід руку солодку Дарусю на автостанцію!

Жінки полишали причинене тісто витікати через діжі,

чоловіки кидали сокири і вила,

діти тікали з уроків,

коли Іван у вузькому літньому капелюсі із затиканим за крису курячим пір'ям і круглим дзеркальцем, єдиній білій сорочці, штанах-кльош, модних з десять років тому, і довгому, як у оперного диригента, піджакові-фраці, з картатою хустинкою круг шиї ішов з Дарусею попід руку сільською вулицею, насвистуючи чи то «гуцулку», чи вальс. А Даруся якось ніби встидливо дивилася собі під ноги – і таки пливла поруч з Іваном, як княжна, ще й рукою зрідка поправляла волосся під хустками.

… До сьогодні світ для Дарусі закінчувався за сільським млином, що стояв на самому краю Черемошного.

Вона пам'ятає, як вони колись з мамою щодня ходили вранішнім і підвечірковим берегом ріки, в надії позбутися задушливого кашлю, що не давав Дарусі жити. Сусіди сказали лікувати коклюш повітрям від ріки і чаєм з підбілу, змішаним із висушеним волоссям з кукурудзи. Даруся не могла пити гіркі настої – ні світ ні зоря сама тягнула маму до ріки – і вони тихенько дріботіли уздовж берега аж до оцього, старого тепер, млина, а потім вертали назад.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: