– Ходи сюда і не бійся. Розбирайся – і йди у воду вся, аж до голови. Будеш видіти – це тобі поможе, – і розвернувся спиною до берега, щоб не встидати бідну Дарусю, яка вже тримала в руках спідничину.
Даруся зайшла у воду в жіночій майці на широких шлейках. Коли вода сягнула колін – зупинилася.
Іван дивився і мовчав.
Постоявши, Даруся пішла далі.
Іван рушив назустріч, аж поки вода не сягнула йому грудей.
Вони так і стояли – обоє по груди у воді, навпроти одне одного, з витягнутими вперед руками, ніби мали намір кинутися одне одному в обійми.
Місяць тремтів на срібній водяній доріжці між ними, вітер тихо бешкетував у траві – а Іван вів за руку Дарусю, аж поки вода не дісталася їхнього підборіддя.
– Видиш, як добре? А тепер трохи побовтайся, так, як я, сюда-туда… І не бійся – я тебе тримаю. Чуєш, як легко? А тепер занурся з головою… отако-о-о… -фиркнув, спльовуючи воду через ніс і рот. – Намочи голову… отак… усю… іще намочи… Боже, яка ти розумна, Дарусю…
А на березі Іван вгорнув їй ноги і плечі, розчесав руками волосся, розтер руки, щось подумав і широкими кроками майже побіг до довбанки з питною водою.
Люди добрі… Як добре, що іноді в житті трапляються миті, про які не знає жодна душа, окрім тої, що своїми руками творить ту мить!..
Іван носив із довбанки жменями здорову, холодну воду і напував Дарусю, як малу дитину, не даючи жодній краплі розлитися, щоб не холодити її груди.
… А вдома сталося те, що мало би статися в такому випадку між здоровим чоловіком і здоровою жінкою.
Проте Іван знав: Даруся розумна, та не зовсім здорова.
І він зробив те, що, на його думку, не могло пошкодити.
Мало не до самого ранку (скільки тої ночі в Петрівку) гола Даруся лежала поверх теплої хустки, розстеленої Іваном на ковдру, а він дивився на неї – і ледве не плакав, нашіптуючи на вухо якийсь такий чудний вінегрет зі слів, схлипів, зітхання і зойку, що той, хто не навчився розуміти тарахкотіння Цвичкового язика між яснами і піднебінням, подумав би, що він співає крізь скрегіт зубів.
– Ти дівка, Дарусю? – питав у очі, а далі, опускаючи погляд, сам собі відповідав. – Дівка, ади, які кортячки на чолі повиставали. Але тобі любитися з чоловіком не можна. Чуєш? Не можна. Треба, але не можна. Дивися, аби ти не купилася на мужеські руки. Вони такі, зарази, – пристануть до… – хотів сказати «до каліки», але прикусив язика, – до чесної дівки, і не подивляться, що бідна сиротина. Ще й дитину зроблять.
Я би й сам зробив тобі дитину. Зробити? Дивися, яке у тебе туге черево. – Обводив долонею живіт. -Добре би носила дитинку, та й на старості водички було би кому принести… Але ні, не буду тобі дитину робити. Як ти її вчити говорити будеш? Мене якийсь шляк трафить, а дитину заберуть в інтернат. Буде сирота. Не треба. Я зроблю дитину другій… Дурній якійсь. Але не тобі… Слухай мене, Дарусю, добре. Ти все розумієш, то слухай: сторонися чоловіків.
Боже-Боже… А як прийде тобі хіть? А я від тебе піду? Я не можу жити вічно, можу вмерти а хоч би завтра, що ти будеш робити? Ні, лишайся дівкою до смерти… це не є встидно.
…А ти здорова. Не слухай нікого. Ти здоровіша від усього села цего дурного. Але я не хочу мати за тебе гріх, бо ти кругла сирота і судьба твоя нещаслива. Ти судьбою покарана… А як від чоловіка прийде охота на тебе, то можуть пустити по руках… ні, ліпше тобі не знати чоловіка…
Видиш, мені жінки не дуже згуста треба. А тобі би чоловіка таки треба, щоби кров не затруїлася. Але я не хочу, аби ти без мене вила, як ранена вовчиця. А другий тебе обідить… точно обідить…
…Хтозна… може, саме так вибрані природою чи Богом люди стають психотерапевтами, ворожбитами, провидцями, священиками, блаженними, богомазами? Саме в такі хвилини, коли щиро бажають людині добра і допомоги, самі вірять у них і таки дають зцілення?!
…Даруся лежала із заплющеними очима, слухала Івана – і враз по тілу її пішла дрож. Дрібна, як бульбашки на гладенькій поверхні літньої ріки, коли зненацька починається дощ – раптівка. У ній тремтіла кожна жилка і кровинка – і тоді Даруся так само раптово сама для себе зрозуміла: вона не дурна – а таки солодка, як і оця солодка дрож-пропасниця, якої вона не знала ніколи. Івановий торохкітливий шепіт проривався крізь постійний туман у її голові, діставався десь так глибоко і далеко, що Даруся і не підозрювала, що у ній є такі місця. Вона не мала в цей момент ані встиду, ані страху -тільки тонка-тонюсінька, як місячна доріжка на воді теплички, ниточка тремтіла між нею і Йваном і кликала її зболілу душу безстрашно іти на той поклик… А коли Іванові шкарубкі руки стиснули гладь Дарусиного занімілого черева – з неї таки вирвався чи то стогін, чи виття, чи торжество радости – та таке; що могло під собою поглинути півсвіта…
Боже-Боже… вона німувала чверть століття, аж поки не вчула в собі зародки живої, забутої мови коло тата, на цвинтарі… але тепер, під Івановими руками вона таки заговорила. Грубим, нелюдським, голосом, схожим на рев пораненого звіра чи зусилля одночасно німого, глухого і невидющого, але заговорила словами, давно запереченими її язиком і горлом словами. Це була якась дика гортанна безвихідь і надія водночас, подяка і прохання, прокльон і сміх…
І тоді Іван заплакав. Встидливі чоловічі сльози котилися по неголеному Цвичковому обличчю і капали на розжарені груди Дарусі – і вона, зібравши всі свої сили, волю і злість, таки відповіла йому: «І-ва-не…».
Задля цього нічного стогону він був би колінкував із край світу до Дарусиного – а тепер і його – дому.
Але після тої ночі знав найголовніше: Дарусю можна вилікувати. Як – Іван не знав, але знав точно, що можна.
Її все рідше і рідше мучили напади болю.
Іноді – хоч і зрідка – вона могла навіть усміхатися.
І якось Іван навіть подумав, що міг би оженитися на Дарусі.
Брав у губи дримбу, сідав на порозі ґанку, грав довго, дивився на Дарусю із складеними під грудьми руками, а сам думав… думав… Це ж які муки треба витримувати, щоби таке життя жити… чоловіка не знати, навіть місячки на собі не мати, від людей лише дурне чути і не мати ласки ні від кого, хіба що окрім Марії?! Не могти заплакати-заридати, викричатися, засміятися, а бути живою мумією і мати в голові велику, як від кулі, рану і не могти про неї говорити, а лиш думати, думати. Другий би давно забув, а вона бідна карається, як та великомучениця Катерина…
І, о, чудо: Цвичок відмовився від звичних своїх мандрів. Клепав дримби і передавав кимсь на базар у Косів чи в Кути, але сам рідко коли відлучався від Дарусі. Тепер боявся, щоб її не сполошили ці злі і недобрі люди, яких судьба нещасного подеколи займала гостріше, ніж своя, власна.
Коли Іван ішов до когось на деньку, брав із собою Дарусю, садовив у тінь, давав лущити квасолю чи кукурудзу, а сам колов дрова чи косив, чи закладав вориння, і руки йому співали без музики.
…Але це таки правда, що нікому так не є погано, як нашим ворогам, коли нам добре.
Тоді ні пристрілу, ні ворожби не треба. Був би один-одніський язик, що вміє в роті обертатися, а решту – люди докладуть…
– Ви чули, Марійо… Чи то пси, оті, що ходять за Дарусею на цвинтар, чи то самі вовки виють ночами з її хати. Ці двоє дурних і вечеряють за столом разом з псами. Волосся дибки стає на голові.
– А ви, злотна Варварко, не ходіть під чужими стінами і вовки вам не будуть причуватися. Тримайтеся своєї господарки. Там є що вчути не менш інтересне. А на калік не наговорюйте. Навіть, як вони із псами вечеряють, то що із того? Вони ж не із вашої миски їжу беруть.
– Та там світла ніколи не видко! Та вони в одній постелі з псами сплять, двоє дурних. Ой, кумо, буду міліцію кликати.
– Але ж до вас пси не навідуються, то нащо вам міліція?
– Для справедливости.
– Чули'сте, кумку, нечиста сила в селі завелася. На цвинтарі і в Дарусиній хаті. Відколи Іван Цвичок пристав жити до неї, то так і нечиста сила вселилася межи люде…
– А що та нечиста сила, робить, Василинко, що вам спокою не дає?