Солодка Даруся – Марія Матіос

Від ріки тягнуло вогкістю і сіявся туман, десь блеяли овечки і брехали собаки, а Даруся трималася за мамину руку – і кашель відпускав їй горлечко, і вона вдихала різке повітря – аж затинало дух. Та їй було легко, і добре, бо вдома їх чекав тато, він підхоплював Дарусю на руки, підкидав над головою і вона верещала – аж Марія хитала головою з-поза паркану:

– Агій на вас, небого, – хочете дитину перепудити?!

А далі млина в своєму житті Даруся і не ходила ніколи. Хіба колись давно з Марією один раз у сусіднє село на гробки. Більше не схотіла. Люди на гробках напивалися, гаряканили, а від гаркоту Дарусю також болить голова.

…Іван дурний-дурний, а зробив по-своєму: з Черемошного до Кутів віз Дарусю підводами.

Як уже він домовлявся у кожному селі та все з іншим фірманом – Бог його знає. Чи то нові підкови роздавав їздовим задурно, чи його невтихаюча дримба робила свою справу, але Цвичок садовив поруч із собою Дарусю, давав їй у руки розкриту, щоправда, діряву, парасолю від сонця – і коні везли їх у світ, якого зроду не бачила Даруся. Під обід – уже автобусом -дісталися Косова.

І Цвичок, прискоривши крок, повів Дарусю прямісько в районну поліклініку. Івана тут, видно, також знали: медсестри зачіпали його незлостивим «А де твоя, Йване, дримба?» чи «Це твоя, Йване, жінка?» – та й шуськали собі далі коридорами, не особливо вникаючи в те, про що він намагався сказали у відповідь.

Іванові така справа набридла, і він, не випускаючи Дарусиної руки, прямим ходом відчинив двері одного з кабінетів. Молодий доктор у білому халаті, усміхаючись у ріденький вус, довго дивився на чудну пару, а далі сказав:

– Слухаю вас, шановний.

– Вона не німа, – розвернувся Іван до Дарусі і майже силоміць посадив її на стілець навпроти доктора.

– Але вона не говорить. Я хочу, щоби ви так зробили, щоб вона могла говорити. Бо її болить голова від того.

– І поклав на стіл докторові дві дримби і новенький шестигранний напильник.

– Та-а-ак… – доктор устав із-за столу і сів – коліно в коліно – перед Дарусею. – А ти хто? – запитав Івана.

– Як хто? Людина! Іван! – здивувався Цвичок. -Ви дивіться на неї, а не на мене. Я хоч і лихо, бо маю прирослий язик, але говорю, а вона все розуміє, і чує, але мовчить. А ви, розказували люде, маєте тут якийсь гіпноз… або щось виріжте їй, бо мене може не стати, то хто їй поможе?..

Далі можна не розказувати, бо молодий доктор був районним інфекціоністом і дієтологом в одній особі. В Дарусину справу він і не думав вникати, а особливо, коли на його запитання, чи були вони в психлікарні, Цвичок плюнув докторові під ноги «Тобі самому треба у психлікарню». Були ці двоє з іншого району і навіть з іншої області. До того ж документів при собі не мали. Даруся дивилася на доктора великими розумними очима – і йому здавалося, що вона сама його гіпнотизує, а тепер по селах ходить повно циганів і всяких шарлатанів, що дурять людям голови, де лиш можуть, а в кишені доктора була ціла зарплата. Невропатолог на той день був вихідний. Отоларинголог – у відпустці. Ото доктор узяв одну Іванову дримбу, бо й сам умів на ній грати, іншу разом з напильником поклав йому в кишеню фрака, засміявся і сказав:

– Продавай ліпше дримби, Іване… Тут з тебе користі більше. А ця, – показав пальцем на Дарусю, – німа. І не мороч їй голову. – І доктор покрутив пальцем коло скроні: – Вона слаба на голову так само, як і ти, чоловіче. І тут їй ніхто не поможе. І не поможе ніде.

– Курва мама ваша була! – кричав докторові у очі Цвичок. – Як ви її не хочете лічити, то я сам буду лічити, а вас най совість замучить, як остатну нензу… Недарма люде про вас недобре кажуть. Деколи люде про таких, як ви, кажуть правду… Зоставайтеся здорові, але пам'ятайте, що у вас є діти і внуки. І ви не гарантовані, що з ними такого не буде. – Та й хряснув дверима так, що вони знову відкрилися.

…А по Петрі через Івана з Дарусею знову стало село з ніг на голову: Варвара, до якої припечаталось прізвисько Злодійка, мало не від хати до хати носила новину – аж давилася від нетерплячки.

– Свят-свят-свят… вони, кумко злотна, голі-голі-сінькі посеред ночі проти місяця у тепличці купаються і не встидаються, що село спить… а вони село паплюжать… і тирлуються, певно, у воді… мало їм хати… нема на них міліції… люди добрі, хто таке у наш час видів?!

– А вам, Варварко, не встидно ночами до кума Петра ходити, коли під боком чоловік є? Якби ви не шастали куда не треба, а трималися хати, – то й не виділи би того, чого, може, й не було…

***

…А БУЛО ТАК. Додивився Іван, що Дарусю від слабости вода рятує, що не раз мокне вона по коліна в ріці – аж шкіра на ногах морщиться, як сушениця після коптіння на возниці, і задумався. Думав-думав – і надумав.

Удосконалив процес, сказали б сьогоднішні розумнаки.

Якоїсь то ночі, коли село хропіло на повні груди, і навіть пси придрімали в халабудах, узяв Іван Дарусю за руку та й пішов з нею до теплички.

Круглий місяць висів над водою і відбивався в густих верболозах, захлиналися співом трав'яні коники, крякали і лупали очима голубі і зелені жаби – і Цвичок, роздягнувшись наголо, але прикривши свою срамоту долонею, шубовснув у теплу, як молоко з-під корови, воду. Плавав не дуже зграбно, але плавав. Далі, стоячи до пупа у воді, тихо покликав Дарусю:

– Ходи сюда і не бійся. Розбирайся – і йди у воду вся, аж до голови. Будеш видіти – це тобі поможе, – і розвернувся спиною до берега, щоб не встидати бідну Дарусю, яка вже тримала в руках спідничину.

Даруся зайшла у воду в жіночій майці на широких шлейках. Коли вода сягнула колін – зупинилася.

Іван дивився і мовчав.

Постоявши, Даруся пішла далі.

Іван рушив назустріч, аж поки вода не сягнула йому грудей.

Вони так і стояли – обоє по груди у воді, навпроти одне одного, з витягнутими вперед руками, ніби мали намір кинутися одне одному в обійми.

Місяць тремтів на срібній водяній доріжці між ними, вітер тихо бешкетував у траві – а Іван вів за руку Дарусю, аж поки вода не дісталася їхнього підборіддя.

– Видиш, як добре? А тепер трохи побовтайся, так, як я, сюда-туда… І не бійся – я тебе тримаю. Чуєш, як легко? А тепер занурся з головою… отако-о-о… -фиркнув, спльовуючи воду через ніс і рот. – Намочи голову… отак… усю… іще намочи… Боже, яка ти розумна, Дарусю…

А на березі Іван вгорнув їй ноги і плечі, розчесав руками волосся, розтер руки, щось подумав і широкими кроками майже побіг до довбанки з питною водою.

Люди добрі… Як добре, що іноді в житті трапляються миті, про які не знає жодна душа, окрім тої, що своїми руками творить ту мить!..

Іван носив із довбанки жменями здорову, холодну воду і напував Дарусю, як малу дитину, не даючи жодній краплі розлитися, щоб не холодити її груди.

… А вдома сталося те, що мало би статися в такому випадку між здоровим чоловіком і здоровою жінкою.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: