– Що робить… Солодку Дарусю підмінила. А як ціле село попідміняє?!
– Ой, кумко, відей, нема на світі такої сили, що могла би вас підмінити…
– Гріхи… усе гріхи, куме… неспокутані гріхи і сльози вмерлих… Але чого чужі гріхи мають на нас падати?
– Та але на вас ніяка бола не впала, кумо, то чого ви так печетеся?!
– Бо не знаю, що там діється у тій проклятій хаті, а я жию по сусідству. Так що печуся задля свого спокою і справедливости.
***
…O-O-O… He тільки люди, але й сатана нервує, коли комусь добре трохи довше, ніж собі планує сатана.
Навіть у сатанинські плани вносять корекцію прості люди, що вірять у Бога, говіють і постять, вчать дітей послуху і отченашу, поминають мертвих і дбають про майбутнє своїх дітей.
Ні-ні, жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті і помсти…
…І якогось то дня викликали Івана Цвичка в сільраду.
Набундючений голова вивалювався із-за столу, як із низького чавуна завелика кулеша.
Дільничний міліціонер Степан раз по раз припліскував рукою кобуру на штанах, нібито щоразу пересвідчувався, чи зброя на місці.
А під стіною, низько схиливши голову над паперами, сиділа секретарка сільради Дуся, безперестанно шморгаючи застудженим серед літа носом.
Голова постукав пальцями по столі, підкрутив вус так, ніби хотів з нього скрутити цигарку, і дивлячись попри Цвичка, запитав:
– Так що там у вас, Іване, відбувається ночами?
Іван стояв коло самих дверей і м'яв капелюх. Сказати, що він був переляканий, не скажеш. Але й сказати, що був спокійний – іще твердіше не скажеш. Очевидно, він думав, але думав повільно.
Довге Іванове думання – воно й не дивне для тих, хто його збирався зараз протоколювати: Цвичок у сільраді числився серед дурнуватих, бо окрім того, що пристав до дурної Дарусі, він ще й дримби робить з таким завзяттям, як нормальні люди уліті роблять сіно чи взимку -дітей, завжди говорить голосно – на другий кут села чути, а як скаже – витримати плювок в очі легше, ніж таке чути… Та Боже мій! Він мав так багато ознак придуркуватого, що можна було б і не церемонитися з ним. Але ж радянська влада справедлива: для неї всі рівні. І перед законом всі рівні. Це поміж людьми Цвичок дурний, а довідки із психушки у нього нема. Так що закон застосовний до нього, як і до будь-кого іншого. Отак!
…Іван не знав системи Станіславського, але мовчав довго. Довше, ніж мовчать в останній сцені «Ревізора». Тоді сів навпроти голови, перехилився через стіл – і тихо, не схоже на себе, дуже тихо, заторохтів прирослим язиком:
– Скажіть мені, пане голово, нащо я вам здався у вашій сільраді? Ви думаєте, що я не сповна розуму, а я лиш не сповна щастя. Але я ні на чиїй шиї не сиджу… нікого не пограбував, вікон не побив, у селі не надебоширив, дівку ані одну не звів. Мені скоро п'ятдесятка. У армію мене брати не будете… так що не було чого мене в сільраду кликати. А що своєї хати не маю, то нащо ви такі розумні і ваша влада така розумна забрали мамину хату, коли вона вмерла від побоїв на МГБ, а мене по людях пустили?
– Це не до діла, Іване! – перебив його Степан. -І ми твою маму не били, а хату не забирали.
– Такі, як ви забирали… А людину можна бити не лиш буками! І все це до діла. То чого ви мене сюда викликали?! Видко, у вас більше нема в селі роботи, як чіплятися до каліки. Так що кажіть скоренько, що хочете з мене, бо в мене Господарка стоїть без рук. Вам фірами-підводами усього до хати возять з ферми, а я своїм мозолем заробляю, аби прогодуватися самому і сироту Дарусю прогодувати.
Зварений для борщу буряк має менш багровий колір, ніж у цю мить мало лице голови сільради:
– Що ти тут, дурню, язик розпускаєш? Зараз тебе на п'ятнадцять суток на міліцію заберемо – то там порозказуєш…
– Що вже порозказую – то порозказую… І за тебе, Штефане, порозказую, як ти п'яний за чужими молодицями з револьвером гонишся… і як твоя жінка самогонку варить з колгоспного цукру… можеш не сумліватися… Іван усе розкаже… – Іван скочив з крісла, різко пустивши його під самі двері. – Що вам, бугаї, від нас двох треба? Кажіть, бо я дурний – можу цим кріслом у голову запустити!
Голова з дільничним почухали потилиці, відпровадили секретарку і стали перед Іваном, як на останній рубіж перед наступом. Вони говорили по черзі, сподіваючись, очевидно, на ефективність психологічної атаки:
– Питаємо тебе ще раз: що у вас там відбувається у хаті ночами, що люди нарікають і вимагають розглянути вашу поведінку на сесії сільради?
– Хата при дорозі – люди не глухі.
– Усе, що сталося недоброго в селі, пов'язане з тобою, Іване.
– Поки тебе не було – Даруся була нормальна. Закопувалася собі в землю…
– Груші обв'язувала…
– Із псами ходила по селі…
– А тепер на цвинтар перестала ходити… Тата не провідує.
– Слухає твою дримбу і псів у хату ночами збирає.
– …Ішов би ти, Іване, з нашого села.
А далі Іван пирскав слиною в обличчя обох, але вони чомусь і не втиралися:
– Знаєте що? Я, як захочу, то і вмру у вашому селі, і мусите будете мене тут ховати. І не ваше псяче діло, що робиться в чиїй хаті ночами. Робиться, що треба. Дайте людині сопокійно жити а хоч би у своїх стінах!
– Спокійно, Іване, на тому світі буде. А поки ми влада – ми мусимо знати все.
– Срати я хотів на таку вашу владу, що під ковдру людям зазирає! А як зачепите хоч словом Дарусю – постинаю вам голови, як псам шолудивим, а хоч би потому зогнив у криміналі…
***
…Я БУЛА б несказанно рада закінчити розповідь про солодку Дарусю та Івана Цвичка на оптимістичній ноті, мовляв, нарешті з'явився у бідної сироти захисник, який не дав пальцем зачепити її нікому, і зажили вони тихо-мирно, і біль покинув Дарусю, лиш хіба що не вернувся голос, але то не заважало їм тішити одне одного бодай скупими дрібничками, на які звичайна людина у повсякденному житті й уваги не зверне ніколи, як ніколи не звертає уваги дворукий на руки, а двоногий – на ноги.
Рада би… та ба! Життя, мабуть, як і люди, – мстиве за радість. А особливо – якщо радість для двох – величезна: така, як для Івана – Дарусин стогін під його руками, а для Дарусі – Іванова любов і турбота, якої вона позбулася тоді, коли їй дали конфету недобрі люди.
Сказано: такого щастя не було, нема. І не треба.
Фиркнула, мабуть, і Дарусина судьба перед Іваном… Може, вона також заздрісна?
…Отож забрали Цвичка на п'ятнадцять діб у район. Перше: за вчинення опору владі і її повноважному представникові під час виконання ним службового обов'язку, друге – за намагання заволодіти зброєю дільничного міліціонера, і третє – лихослів'я, приниження честі і гідності присутніх під час конфлікту в приміщенні сільської ради. Число. Підписи. Кінець протоколу.
Гайда, Іване, щоб не був такий мудрий коло розумних.
Обголили в районі Івана на бубон, дали замість дримби дряпак у руки – і пішов Цвичок замітати вулиці райцентру. Ішли дощі – змивали пилюку, а Іван усе одно замітав розбиту, ніколи не асфальтовану дорогу, і йому з автобусів і авто крутили пальцями біля скронь і знизували плечима, бо то було дуренство із дуренств навіть тут, у горах, – замітати вулицю.
А Іван звітував щодня про зроблене і рахував дні до закінчення своїх пекельних мук.
Під дощами розлізлися його худенькі штани і світилася дірками стара-стара сорочка, яку він знайшов у Дарусиній повітці, ще, мабуть, від її тата. І вже перед відходом додому зажурився Цвичок не на жарти: у чому ж він покажеться перед Дарусині очі?
Та скрізь трапляються добрі люди. Навіть у райвідділах міліції.
Сержант, що всі п'ятнадцять діб був наглядачем для арештованого, дав Іванові свій – майже новий – армійський одяг: темно-зелені штани-галіфе із зав'язками круг кісточок, широкий ремінь і таку ж зелену сорочку з блискучими ґудзиками. Бракувало хіба що чобіт і картуза. Але Іван був радий несказанно і за таке багатство.
Отож, як тільки перед ним відкрилися двері камери, він, нашвидкуруч переодягнувшись і добре вичистивши свого коричневого капелюха і латані-перелатані шльопанці, сів у автобус на Черемошне і вперше за багато днів узяв до губів дримбу.