Солодка Даруся – Марія Матіос

Та скрізь трапляються добрі люди. Навіть у райвідділах міліції.

Сержант, що всі п'ятнадцять діб був наглядачем для арештованого, дав Іванові свій – майже новий – армійський одяг: темно-зелені штани-галіфе із зав'язками круг кісточок, широкий ремінь і таку ж зелену сорочку з блискучими ґудзиками. Бракувало хіба що чобіт і картуза. Але Іван був радий несказанно і за таке багатство.

Отож, як тільки перед ним відкрилися двері камери, він, нашвидкуруч переодягнувшись і добре вичистивши свого коричневого капелюха і латані-перелатані шльопанці, сів у автобус на Черемошне і вперше за багато днів узяв до губів дримбу.

Від автостанції і до самого Дарусиного дому він так і йшов – граючи в дримбу.

…Коли бідна Даруся побачила Івана у хвіртці, у неї якось дивно закотилися очі – і вона тихо сповзла на землю, просто у порохи.

Поки Іван відливав Дарусю водою і заносив її в хату, прибігла Марія. Вона, схлипуючи, ломила собі руки, а потім, приказуючи, билася кулаками у голову:

– Йой, Іване… Іване… не треба було тобі це робити… йой… не треба було.

Іван, мов одурілий, трусив на подвір'ї Марію за груди, і ревів, як бугай, якого не пустили до корови:

– Що мені не треба було робити, Марійо?! Що? Кажіть!

Марія плакала і хитала головою, а далі потекла собі до хати.

***

…НАПАД головного болю тривав на цей раз у Дарусі від другої Богородиці, а це з 21 вересня, аж до Покрови. За цей час вона змарніла і почорніла, вкрилася якимись дрібними ранами.

Коли могла сісти – билася головою у стіну, так що Іван мусив сидіти коло неї не відходячи і тримати руки.

Вона не їла, лиш пила воду із сухарями, на Йвана не подивилася й разу, а вгортати голову давала лиш Марії. Лежала відвернена до стіни, з перев'язаними поверх хусток очима, лиш безперестанно м'яла ріжок покривала.

Іван носив Дарусю на руках, як дитину, до теплички. Тримав попід пахви у воді – але їй не ставало легше.

Він підкурював і відгашував їй вогню.

Обливав постіль свяченою водою.

Приводив священика і сільського фельдшера.

А Даруся лежала, не реагуючи ані на світло, ані на звук – лиш тілько що не була мертва.

– Чує моє серце, Іване, що тобі треба йти звідси… – сумно сказала якось Марія. – Жаль мені тебе, але ти не винен…

– Сам вижу… Але хто винен, Марійо? – плакав, не встидаючись, Цвичок і висякався у край своєї старої сорочки, в якій колись колов у Марії дрова і в якій прийшов до Дарусі.

– Судьба, Іване, і люди. А більше ніхто.

…Даруся встала на другий день після Покрови. Роздивилася по хаті. Склала в мішок нехитрі Іванові пожитки. Загорнула в біленьку хусточку принесений Марією хліб, дала йому в руки і відкрила перед Іваном на ґанок двері.

Вона довго силкувалася, так довго, що навіть первородки вчиняють дитину швидше, але вона таки склала у горлі букви докупи, бо ледь чутно, так, що міг почути тільки Цвичок і не почув навіть Маріїн кіт біля Дарусиних ніг, сказала:

– …І-д-и-І-в-а-н-е…

Показала рукою на дорогу і вернулася в хату.

МИХАЙЛОВЕ ЧУДО

ДРАМА НАЙГОЛОВНІША

– МИХАЙЛЮНЮ, ішли би ви вечеряти… Нібито питає, а може, й просить Матронка голосом, схожим на шелест ласиці в сіні, ставши на ґанку із закачаними до ліктів рукавами біленької мережаної сорочки.

У призахідних вересневих променях її маленька голівка з короною туго заплетеної коси схожа на друге сонечко, що сходить з-поміж запашних груш, якими всипаний весь ґанок, аж до підвіконь хати. Матронка сміється самими лише кругленькими ямками, надкушуючи медову грушу, чим збурює навколо себе цілий рій ос.

– А що'сте, бідашко-солодашко, доброго зварили? – підводить голову від дровітня, не випускаючи сокири із рук, чоловік у кептарі, вивернутому до верху цегейкою.

Гора свіжо наколених дров біліє і пахне так само чисто, як мережана сорочка на жінці в призахідному сонці.

Якусь мить обоє мовчать, незрушними очима дивлячись одне на одного, – так, наче ось-ось мають і собі надкусити одне одного, як оту жовтобоку перестиглу грушу, що раптово падає із жіночої руки і котиться до чоловіка з сокирою.

Маленька жінка знічується, ніби встидається якоїсь потаємної думки, червоніє, а тоді береться в боки:

– Закрутила кулачок кулешки, та такої – як сонце жовтої, сама сміється з круга. Аби'х так до завтра до-чекала, як кажу неправду! Не вірите, йдіть самі подивіться! – весело відповідає та й зникає у проймі дверей.

І довготелесий, мов жердина, Михайло, якому ні про що двічі казати не треба, несе сокиру у дроворуб, підмітає дряпаком доріжку від стодоли до хати, обтрушує від стружки і тирси штани – іде вечеряти.

Матронка вже чекає біля широкого дерев'яного цебра за піччю з глеком теплої води і перекинутим почерез плече рушником.

– Михайлюню, чи я вас не просила допізна не колоти тоті дрова? – питає з докором, допомагаючи чоловікові роздягатися.

Михайло мовчки скидає кептар, сорочку, схиляється над цебром до половини голим тілом, підставляючи шию під струмінь води. Голосно фиркаючи і сміючись, ляскає мокрою долонею по жінчиній щоці:

– А що, може пошкодити?

– Але ви, срібний Михайлику, без пояса дрова кололи, а вітер був великий, можете поперек застудити. Кому то треба?!

Ледь торкаючись чоловікової спини долонею, Матронка зупиняє чомусь тремтячу руку на великій родимці під його правою лопаткою і обводить вказівним пальцем. Далі кілька разів швидко цілує, а вже тоді розтирає плечі жмутом мокрої вовни з милом. Після цього Матронка береться за Михайлові груди, шию, руки – і відтирає їх так ретельно, нібито чоловікове тіло роками не мало на собі води.

Михайло із заплющеними очима мовчки дає спритним жіночим рукам себе обернути, обтерти, зодягнути в чисту сорочку, а далі, скуйовдивши густу Матрончину чілку, питає із напускною грізністю:

– То що ви там, ґаздинько, кажете, зварили?

– А ви спробуйте… – хитро мружиться Матронка, відгортаючи лляний рушник із кулеші: жовта – як сонце – мамалиґа парує білим димком.

Ніщо так не любить Михайло після тяжкої роботи, як гарячу кулешу з овечою бринзою. Матронка знімає дерев'яною ложкою верх, кладе у виїмку бринзу, майже таку саму жовту, як кулеша, знов накриває, сідає навпроти чоловіка – і обоє чекають, поки масна бринза пустить масло, аж воно почне протікати крізь жовті пори гарячої мамалички.

Вечеряють Михайло з Матронкою завжди однаково: сидячи одне проти одного і впираючись одне в одного чолами.

Збоку може видатися, що вони не хочуть або не мають сміливости дивитися в очі, через те впродовж вечері не відриваються головами. Проте збоку добре видно і те, як їхні руки дещо соромливо і спішно шукають нагоди діткнутися, а тоді так само спішно, ніби обпечені чи піймані на злодійстві, руки розбігаються по колінах чи по скатертині.

Ніхто чужий дотепер не бачив збоку, як вечеряють Михайло з Матронкою, іще до темряви наглухо заслонивши вікна і замкнувши подвір'їшні ворота, чого не робить ніхто в селі. А не бачив ніхто не через те, що ця молода пара скупа, непривітна чи неохоча до бесіди з іншими. Просто чужі люди поки що не поспішали до них на обійстя: хрестин не було – нікого іще не вродили, нікого не поминали – ніхто в їхній хаті на двох не вмирав, храмувати – не храмували, бо храми не робили. Ото живуть собі, як два гриби-панчуки під буком, – потайки, неначе мохом і глицею вкриті.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: