А поки що вижене вдосвіта Матронка весь ремиґаючий товар пастися в луги над Черемошем – та й до вечора має спокій голові. Під вечір занесе колиску в хату, сама скоренько побіжить до ріки, прижене худобу, здоїть приспівуючи, візьме двері на замок, погасить каганець у хаті – стільки її й бачили.
Але якогось то хмарного червневого вечора, ба, навіть вже й доброї ночі, Танасій Максим'юк, що любив зрідка поміж чужими дворами намацувати дорогу до чужих молодиць, додивився, що каганець у Михайловій хаті якось так дивно блимає, ніби вже й сили не має, а дитячий плач не плач, схлип не схлип – а жалісливе скигління проривається надвір навіть через сінешні двері. Танасій довго не думав – лиш різко взявся за дверну ручку і крикнув через поріг хоромів:
– Дома ґазди?
З хати ніхто йому не відповів, лише під вікном надсадно схлипувала і скрипіла в такт розгойдана плачем колиска.
– Матронко! – заглядав у велику – пролюдну – кімнату і в комору Танасій, далі кочергою обшарив хороми і ґанок, знов зазирав за сінешні бочки і під хатні лави: – Агій на тебе, молодице, де ти, в холєри ділася, що дитина з плачу вмліває?!
Обійшов Танасій обійстя, підсвічуване побілілим місяцем: відкрита навстіж стайня зяяла темрявою, незвичним холодом і пусткою, лише свині котомошилися в загорожі, клапаючи вухами і півкаючи голодними рилами.
Розбуджені зі сну сусіди знизували плечима: увесь день Матронка чипіла10 в городі, онде сапу приходила до Марії гострити, казала, що товар із лугів іде гнати, бо через те сапання трохи припізнилася, а осьде дощ намагається, бідна моя голово, а я ще, видите, Марійо, тут, а ви вже й дитину вслонили11, і корову здоїли, та й пішла з тим до себе, а відтоді Марія її не виділа, бо й сама затяглася до хати ззагоді…
Пішли сусіди з Танасієм шукати Матронку лугами. Блунькали до посеред ночі. Знайшли над дамбою збиті до купи вівці, а жінки з коровою не знайшли.
Що було діяти? Замкнули хату, дитину забрала Марія і вклала в колиску коло свого хлопця. Та й далі поснуло село, як до цього.
На ранок переказали в полонину Михайлові.
Так почалася біда.
…Михайло збіг згори ще до полудня. Навіщось узяв у Марії спухлу від плачу дитину – і пішов до primara12. Їлашко був добрим двірником у Черемошнім – Михайла з полонини не чекав, лише зранку послав двох ґаздів до ріки на пошуки. А як тільки Михайло став на поріг, двірник порадив з бесідами не затягатися і не баритися з розпитуваннями по людях, а лиш іти на пост у жандармерію заявити про пропажу жінки. Їлашко туди вже заявив, але треба, щоби це зробив і Михайло. Надії великої нема, та там знають краще, що діється в селі і навіть поза його межами… час такий, що треба кидатися, куда можна, поки є куда і до кого…
Лейтенант Лупул, начальник одночасно Черемошнянської жандармерії і прикордонного поста, по-румунськи постерунку, мовчки вислухав Михайлове повідомлення, довго крутив ріденький вус під носом, далі важко зітхнув і сказав, озираючись на відчинене навстіж вікно, крізь яке снували мухи, ніби перевіряв, чи нема кого під стіною:
– Мігаю, зараз у нас дуже тривожно… скоро багато чого може змінитися… але жінку твою шукати будемо. Примар послав своїх людей, ми дамо своїх. Будемо помагати.
Непевні слова Лупула про його тривогу Михайло пропустив повз вуха – він наче здурів від невідомості. Проте несподівано запитав лейтенанта:
– А може, Матронку вкрали на той бік поляки?! Вона ж попри ріку корову пасе. А тепер хочуть викупу?
Начальник жандармерії зітхнув удруге:
– Мігаю, на тім боці вже скоро рік, як не поляки. Там тепер орудують совіти.
– У мене до того інтересу нема… – мляво перебив.
– Маю свою грижу…
Лейтенант зітхнув утретє:
– Зате в них є інтерес багато до чого… Але, думаю, кого-кого, а Матронку вони не викрадали… не було нащо… Іди, ґаздо, додому, а я дам тобі підмогу на пошуки. Бог добрий – переживемо і це… – закінчив Лупул і чомусь поплескав Михайла по плечу.
***
ДРУГУ ДОБУ ЧИ не третина черемошнянської мужської челяді шукала Матронку – а жінка щезла, як річкова нявка. Ніби запалася жива людина в землю безслідно – аж страшно було думати, що таке могло трафитися в людному місці, і ніхто того й не помітив. Іншим разом курка розгребе грядку в сусідськім городі – а на другому краю села ґаздині вже вадяться13 про цю дурничку. А тут таке… Так, нібито люди в той день одночасно повлягалися спати ззаполудне, і нібито за цілий вечір ніхто ні до кого не йшов лугами чи то потайки, чи на повен зріст; і ніхто в той вечір не збирав берегами овечі бубушки; ні траву не косив, ні дров додому з лугу не тягав. Ну, нібито осліпло враз усе село, чи шнурком посунуло іще до заходу сонця в постелі – і заснуло, як вмерло, і не обходило його ніщо на світі, окрім твердого сну.
Тим часом у лузі над рікою не лишилося жодного кущика чи камінчика, під який не зазирнув би убитий горем Михайло після всіх, хто зазирав туди до нього, допомагаючи шукати Матронку. Він заглядав, як ворона в кістку, зсував з місця каміння і розкидав заготовлене кимось до виносу ріща, подовго цюкав ніколи й ніким не займану прибережну твердь, чи не западеться де, або не зм'якне, – але жодного сліду, що дав би бодай мізерну надію, не знаходив. Хіба що дуже потолочені уздовж самої води трави та важкі, мов ковані, – явно не жіночі – сліди на піску. Але ні, не так, Михайлові відкрилися не просто сліди – а ціла тупотнява слідів біля самої води, мовби на піску гопасувало ціле військо чи товклася, – як у дурному розумі – не знаючи, куди пристати, добра череда худоби, а потім раптово канула у воду. Але ні сліду худоби, ні сліду жіночої ніжки, бодай пальчика від її постільця, Михайло не знайшов, хоч Юрко Огронник дав йому свій старий – ще з австрійської войни бінокль. Та навіть коли й був який слід, то далі ішла ріка…
***
ЩОБ ВАМ ЛЕГШЕ уявити таку – майже неправдоподібну – картину таємничого зникнення не німої, не глухої, до того ж давно тутешньої жінки водномить і безслідно, було б добре детально описати цю місцевість, рельєфи, розташування ріки, довколишніх сіл і навіть… сусідніх держав, оскільки описувані події стосуються червня 1940 року минулого тисячоліття.
Так ось. По два боки мілкого навесні і повноводого влітку, але незалежно від пори року, завжди гомінкого і спішного Черемоша, між горбів і кичер, немов у глибокій жіночій пазусі, гніздилися двоє гірських сіл з однаковою назвою – Черемошне. Коли б можна було дивитися на них з висоти пташиного польоту чи хоча би із середини ріки, то села відбивалися між собою так само однаково, як відбивається людське обличчя у дзеркалі. Споконвіків мешканці обидвох Черемошних говорили майже однаковою материнською мовою, і однаково складали руки до однакового «отченашу», в один і той же день святкували Різдво і Великдень, і навіть одяг у них був схожий, і клятьби, і подяки, лиш віталися люди по два боки ріки трохи інакше, ото майже і вся різниця.
Але час від часу їхня дідівщина переходила від однієї держави до іншої, мовби безвольна жінка в руки більш удатного чоловіка, – і через те час від часу і багато років, так багато, що вони іноді трамбувалися в століття, люди попід горбами-близнюками були розділені кордоном, який проходив якраз по середині не причетної до таких змін ріки.
У той день, коли нагло осиротілий Михайло зазирав чи не під кожен камінь у прибережному лузі, його Черемошне належало Румунії, де Богом і царем для його підданих служив король Мігай, а тут, на саміській окраїні Romania mare14, у забитому в гори селі над Черемошем, царями й Богами були королівські посередники – служиві вояки місцевої жандармерії на чолі з лейтенантом Лупулом та місцеві дідичі.
Коли, хто і скільки правив по той бік ріки, Михайло не дуже знав, але знав точно, що за його пам'яті муштрували там люд польські пани та іще шандарі чи жовніри.
Та від минулої осені, відколи побиті німцем поляки вступилися з тамтого краю, а точніше, від 17 вересня 1939 року, у дзеркально відбитому через ріку Черемошному порядкували совіти. Вони, на Ми-хайлове здивування, у цьому році святкували Різдво і Великдень в один і той же день, що й по цей бік річки.