Часом після всіх денних робіт, спізна увечері, ішли Михайло з Матронкою в луг, спускали ноги з дамби – і слухали чи то самих себе, чи прохолодне дихання гір і шумливий неспокій води. Притуляться головами – і мовчать, лиш тереблять одне одному гарячі пальці, та хіба що на мить покладе Матронка голову в чоловікові коліна – і слухають… слухають.
А там, на тому боці, плутається ногами котрийсь кучерявий19 ґазда з набутку, – та й крикне почерез ріку до такого самого кучерявого, що вертає з Капету-терової корчми, посвистуючи на два Черемошних:
– А що, ґаздику, йдете сьоговечір до кобіти20?
– А чого би не йшов?!
– То пан ґазда має любку?
– Маю, най мені здорова буде.
– Же би вам здорова була і моя мені буде здорова, бо я також маю любку, смачну, як сметана.
– Пане-домнуле, а ви бих поміняли свою любку на мою? Може, моя ще май смачніша?
– Може, на один раз би й поміняв, а на більше ні.
– То поміняймося на сю ніч.
– Іду мінятися. Наздоганяй.
– Піду поражуся з жінкою, ци позволить.
– Моя мені точно скаже: «Не позволям». А ваша що – позволям?
– Моя, може, й позволила би, якби не надовго.
– А чуєте, ґаздо, як ваша кобіта дає вам знак, що свобідна від свого чоловіка?
– Кладе дзеркало у грушу проти сонця.
– А коли сонця нема?
– Вішає опудало від ворони.
І так собі перегукуються почерез ріку два підпилі ґазди – аж на двоє сіл, та де там на двоє сіл – на дві держави чути.
Чухаються по два боки шандарі і жовніри – а охочих до бесіди ґаздів не поспішають розганяти нагайкою. Може, своїх любок-кобіт згадують? А поки згадають, що ґаздам слід розмовляти одному по-польськи, а іншому – по-румунськи, ґазди, дивися, уже розтеклися між хатами, як дим. Чи до жінки, чи до любки… та все одно до жінки…
***
ВІД МИНУЛОЇ ОСЕНІ, відколи на Ґаліцію21 прийшли совіти, на той бік утекло пару люду і з Михайлового села. Чого? Для чого? Що їм вийшло з тої втечі – Бог знає. Але ніхто більше не чув – не видів від них ні привіту, ні одвіту і ніякого іншого знаку, так, ніби людей віднесла вода без сліду; хіба що про Курика брехали, що сидить десь по той бік у тюрмі… Але чи правду казали, чи таки брехали, хто знає? Люди такі – брехати вміють ліпше, ніж правду казати.
Михайло в тому не розуміє, бо то ґаздівства не стосується, а його інтересує лиш робота і господарка, але, Боже прости, Курик у селі такий був каламітний22, що ще трохи – і тут тюрму був би собі заробив. Якісь такі то люди є, що самі на свою голову гризоти шукають. Але то їхня справа. Правда, в Курика громада дітей тут ся лишила… І як то можна було тікати від своєї крові, а все на крішечку23 такої маленької жінки, як Куричка, звалити? Однак, щось тягнуло чоловіка туди, на Ґаліцію, сильніше від дітей і від жінки… Щось тягнуло. Ондечки Михайла верстат і сокира тягнуть так, як не тягне ні корчма, ні набуток. Може, йому також хтось дивує, як дивує тепер Михайло Курикові і тим, що здиміли з Куриком по той бік.
…Дивиться Михайло з дамби на другий бік – і чує, що, може, вперше в житті серце його коле. І чує він якусь неясну тривогу, так, нібито зараз його має украсти оцей половик24, що мертво висить над карком, як над мершею25, ніби справді цілиться в саме тім'я.
Михайло підводиться з дамби, бере в руки бук – і далі намотує дорогу в лузі. Укотре спускається до води і зблизька знову вдивляється на той бік. Звідти віє холодом і такою ж неясною тривогою. А вже ж минає червень… Скоро можна буде дерево в лісі на столярку рубати. Тепер ще не можна – може бути червиве. Столярка струхлявіє скоро.
***
…ІЩЕ ЛИШ ТІЛЬКО зоріло, як Михайло почув обережний стук у вікно.
На ґанку стояв дещо розгублений лейтенант Лупул з карабіном на плечі.
У Михайла обмерло серце.
Лупул заговорив по-нашому, чим ще більше здивував Михайла: королівські стражі так добре пильнували сільських людей буковими «сороківниками»26 за порушення указу vorbiti romaneste27, що не одна молодиця і не раз відмовила своєму любчикові, аби не показувати пругів і синців на тілі, отриманих за свій язик, який не хотів обертатися в роті не по-своєму. Так що Михайло, зачувши рідну, а не румунську мову від того, хто увесь час тримав бука над селом, закашлявся.
А Лупул тим часом тихо, майже пошепки говорив:
– Не бійся, domnule28 Мігаю. Нічого не трафилося. Я лиш прийшов сказати, що ми вибираємося із Черемошного. Завтра-позавтра тут будуть совіти. Може статися по-всякому, Мігаю. Але скрізь є живі люди, може, і в них вони є. То ти не стискайся, а йди й кажи, що в тебе пропала жінка, а мама цицькової дитини. Вони можуть щось знати… – Лупул подумав іще якусь мить і додав: – Тяжкі часи настають… Замельдувати – замельдуй, але ні на кого твердо не сподівайся. Шукай свою жінку сам.
Теплий після постелі, Михайло іще довго дивився з ґанку на куряву передвранішніх порохів, збитих грубими постолами десятка добре муштрованих, але погано вбраних Лупулових вояків, що поволі зникали на вузькому сільському гостинцеві в напрямку Берегомета, а за ними гналося півняче кукурікання та собаче цяхкотіння.
…А через день, в ополудне, донесли люди, що в Черемошному змінилася влада…
Сиротливо потоптавшись на своєму подвір'ї, Михайло пішов до жидівської корчми купити нафти29, та, видно, невчасно – вперше на його пам'яті корчма була закрита. Непусто люди кажуть: нема щастя змалку, то й до останку. Михайло кілька разів поторгав двері, зазирнув у незвично прикриті віконницями вікна, неспішними кроками обперезав подвір'я: моторошна тиша стояла на завжди гамірній господі – навіть не було видно як взимі, так вліті голопузих, але у незмінних ярмулках господаревих синів-трійнят – Йоськи, Давида і Якова.
Михайло навіщось приклав вухо до сінешних дверей корчми. Довший час звідти також важко дихала тиша – лиш було чути, як миші на горищі совгали горіхи, та під розсохлими драницями даху лопотів вітер. А далі з-за дверей почувся шурхіт, так ніби хто обдирав кукурудзяні качани; потім двері озвалися скрадливим, ледь чутним голосом Лазаря Капетутера – господаря корчми:
– Чуєте, мамцю… ішли би ви собі до хати… і не мозолили би отут кому без потреби очі… У мене, мамцю, нафта є, але ці нові батяри із зірками і карабінами прийшли надовго, може, навіть так надовго, що й дочекаються моєї з Сарою смерти. І ви мені будете казати, що вони так багато – аж до моєї смерти – нафти мають?! Присягаюся своєю лисою головою, що вони ще дадуть нам жару, а не лиш нафти… так що, побудьте, мамцю, без світла. Днина тепер довга. Світити не треба. А там – як Бог дасть… Робіть, мамцю, без світла діти. Так, як робимо ми з Сарою. А є діти – не треба нафти, бо є гризоти з дітьми. А не буде нас – не треба й нафти. Зате лишаться діти.
Зітхнув Михайло, не відповівши за двері Капетутерові й слова, і подався так, як був – з порожньою каністрою до Гершкового млина – кукурудзяні крупи забрати, що Гершко погодився їх виміняти на нове вікно. Вікно Михайло ще два тижні тому відтраджував30 мельникові, а крупи забрати не встигнув.
Білий від старості чи від осілої на нього муки, завжди запопадливо усміхнений і незмінно рухливий власник млина та єдиної сільської олійні сидів тепер при вході в млин маком. Ні, не так: Гершко сидів не при вході, а чомусь просто на величезному, як острів, овальному камені перед входом, увесь у чорному, із мертво складеними на колінах руками. Він довго мовчки дивився не стільки на Михайла, скільки крізь нього, а потім тихо сказав:
– Правдивій людині не шкода навіть своє віддати… Бери, любчику Мойшо, два, а то й три міхи крупи і неси додому, поки я не передумав… Може прийти такий час, що будемо, як миші, шукати зернятка, а його не буде кому дати, а ти тоді згадаєш доброго Гершка і поділишся з ним своїм мозолем. Правдиво говорю, Мойшо?
– У мене вже такий час настав… – перемовчавши, стиснув плечима Михайло і сів на поріг млина.
– О, ні, добрий чоловіче! – захитав Гершко головою так, ніби знав щось йому лиш відоме. – У тебе всього лиш пропала жінка. Це лише твоя, хоч і велика, біда. Але жінка знайдеться. Попомниш мої слова. А сьогодні надійшли такі часи, що колісниця їде – і людини не бачить. Переїде – і не спам'ятаєшся, що вже ні тебе нема, ні совісти твої, ні чести. Чоловік один, а колісниця кождого разу друга. Розумієш, Мойшо? Кождого разу друга! А чоловік один.