Солодка Даруся – Марія Матіос

Отож, з того часу широким гребенем дамби можна було не тільки йти, але навіть бігти.

Але, якщо стати на оцьому – найвищому – місці і зненацька подивитися вниз на ріку, то може закрутитися в голові, в кого голова не дуже здорова. А якщо дивитися просто так – задля цікавості, то внизу, попід саму воду можна побачити такі ж прибережні кущі і каміння, як тут, зверху. Діти, бувало, бавляться і збіжать по дамбі вниз, як дрібні сонечка після дощу по веселиці, – а потім плюскаються цілими днями у воді. Але батьки воліють дати дітям по парі букових палиць на сраку, ніж пускати їх купатися під дамбою: кажуть, місце прокляте – то й небезпечне.

Сидить Михайло на гребеневі дамби, спустивши вниз находжені ноги, і дивиться на той бік. Прокляте – не прокляте, а що місце моторошне, – то правда. Не раз і діти падали сторч головою, задивившись на шумливу воду, і худоба ішла на той світ із дамби, і не одного контрабандиста, або, як кажуть по-тутешньому – шварцівника, з того боку пристрелили отам, унизу, прикордонники-graniceri, і потопельника не одного там виловили. Так що сільські люди намагалися пантрувати худобу в лузі, обклавши воринням місце від дамби, а до купання йшли майже в кінець села, на більш рівнинну, спокійнішу воду вниз по течії, ближче до Зарембиного млина.

Коли по той бік ріки панували поляки, бували часи, що на шварцівників-ґешефтарів вони дивилися дещо крізь пальці. Іноді ті могли собі навіть посеред дня дістатися з крамом на румунський бік. Чи то перевізники були у змові зі стражами кордону, чи задля заробітку подеколи невиправдано ризикували, чи тамтешні закони були трохи такі, як дишло… а може, те, що Черемошне тулилося у дідька за пазухою, то й дишло туди розверталося поволіше, ніж де-інде, але зрідка із шпаровитими16 ґешефтарями траплялося саме так. Може, іще й через те, що з Польщі тоді було що перекидати на румунський бік більше, ніж з румунського – на польський.

Щоправда, поляки час від часу влаштовували побої порушникам прикордонного спокою також серед білої днини, особливо, якщо шварцівники були з румунської сторони. Доправлять до свого посту виловленого серед ріки небогу, наб'ють на подвір'ї буковими палицями в чотири руки, відберуть крам, потримають межи жовнірами, заставлять траву скосити чи сіно скинути – та й відпускають битого назад. А тут уже румунські буки грають йому як не «гуцулку», то «аркан», та все по гузиці, та все по вже синій від польських палиць гузиці.

Після того на якийсь – дуже нетривалий – час притихне ґешефт з обох берегів.

І знову шнурують прикордонники по обидва боки води мало не на відстані простягнутої руки, лиш хіба що тільки не говорять один з одним. Але минає день-другий – і просвистить з того на цей бік камінь від польського постового із прив'язаним запашним ґаліцейським тютюном, а з цього боку – поділяться ґранічери сушеними сливами в міщуликові17, зачепленім до верху довгої і гнучкої ліски чи жердки; та й далі підуть хлопці в дещо однакових, якщо дивитися з цього берега, мундирах уздовж ріки, нібито нічого й не було, не доповідаючи начальству про своє хоч і дрібне, але строго-настрого заборонене порушництво.

…Ото сидить Михайло на дамбі і думає, що таки, діправди, брехав лейтенантові Лупулу, начебто інтересу до польського, а віднедавна совіцького, берега не має. Якщо вже по щирій правді, то живого інтересу не має, але ж Михайло має очі, і очі, слава Богові, поки що добріські, то все він видить. Видить, що від минулої осені стало на тім боці якось так тихо, ніби там тривали щоденні поминки за щойновмерлими, чи так, якби тамтешні люди раптово об'їлися маковиння – і надовго впали у сплячку, як лісові вуйки-ведмеді. Щось там не так… ой, не так, як у тамтешніх людей раніше.

Кажи що кажи, а за Польщі таки було по-іншому. Колись, бувало, людське гарякання, безсоромні дівочі писки чи вдоволені парубочі свисти відбивалися від скали на тім – до скали на цім боці, а особливо у дні церковних свят чи сільських набутків; і подвоювала денна або вечірня луна змішані голоси, і стояли вони, мов єдиний чистий дзвін, у долині між горами, розітнутими водою; і хто не знав, то й не сказав би та й не подумав, що звивиста, як гадина, і зелена, мов кобиличка, ріка, неприродно мічена смугастими стовпами, робить той дзвін тріснутим надвоє.

Ще май тамтої зими, ще на тім боці за поляків, далеко за північ верталися Михайло з Матронкою з коляди додому, і стали, мов укопані, глянувши на другий бік порубаного Черемоша.

Там було так гарно – що аж страшно, як, може, буває невагомій душі лише перед райською брамою. Білі – неначе вовняні – сніги лежали від верхів до низу непорушним саваном, прошиті хіба що лиш чорними піками смерекових і букових лісів, та вирвані латками теплих осель, над якими вився пахучий дим. І ці, мініатюрні здалека, розкидані між срібними, блискучими снігами темні цятки хат світилися тепер веселими вертепними звіздами; і чорніли між хатами тонкі вервечки колядників і маланкарів, як плетені пастуші батіжки.

І притулилися Михайло з Матронкою одне до одного так близько, що навіть через грубі їхні сардаки18 було чути прискорене биття сердець – бо затрубила на тім боці чоловіча коляда оленячим рогом, а з цього боку коляда жіноча спохопилася скрипкою, і нараз довколишні гори потрясло єдиним з двох боків «Гой, дай Боже!» – і Михайлові захотілося впасти лицем у сніг на срібному горбі з того боку, де знову заклично трубив ріг, як зрілий олень у шлюбну свою пору; бо не лишилося на світі нічого, окрім полохливого, як пташка, Матрончиного серця в Михайловій жмені, її твердої, майже дівочої цицьки, і отого різдвяного рогу, що ставав то тривожним, як гул повеневої води, то несамовитим, як чоловік біля вдатної йому жінки…

Часом після всіх денних робіт, спізна увечері, ішли Михайло з Матронкою в луг, спускали ноги з дамби – і слухали чи то самих себе, чи прохолодне дихання гір і шумливий неспокій води. Притуляться головами – і мовчать, лиш тереблять одне одному гарячі пальці, та хіба що на мить покладе Матронка голову в чоловікові коліна – і слухають… слухають.

А там, на тому боці, плутається ногами котрийсь кучерявий19 ґазда з набутку, – та й крикне почерез ріку до такого самого кучерявого, що вертає з Капету-терової корчми, посвистуючи на два Черемошних:

– А що, ґаздику, йдете сьоговечір до кобіти20?

– А чого би не йшов?!

– То пан ґазда має любку?

– Маю, най мені здорова буде.

– Же би вам здорова була і моя мені буде здорова, бо я також маю любку, смачну, як сметана.

– Пане-домнуле, а ви бих поміняли свою любку на мою? Може, моя ще май смачніша?

– Може, на один раз би й поміняв, а на більше ні.

– То поміняймося на сю ніч.

– Іду мінятися. Наздоганяй.

– Піду поражуся з жінкою, ци позволить.

– Моя мені точно скаже: «Не позволям». А ваша що – позволям?

– Моя, може, й позволила би, якби не надовго.

– А чуєте, ґаздо, як ваша кобіта дає вам знак, що свобідна від свого чоловіка?

– Кладе дзеркало у грушу проти сонця.

– А коли сонця нема?

– Вішає опудало від ворони.

І так собі перегукуються почерез ріку два підпилі ґазди – аж на двоє сіл, та де там на двоє сіл – на дві держави чути.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: