Цього разу німець не влаштовував гулянок на толоці – лиш відмарширував у бік Вижниці за критими зеленими тягачами, а черемошнянці взялися до своїх роботів, як раніше. Бо ніхто не відміняв робітній людині догляду за худобою, сінокосу, лісоповалу, народження дітей і поховання небіжчиків. Навіть під час війни.
Ті самі, що й до війни, а може, ще гірші, грубі свинські постоли нової-старої румунської адміністрації дуже дисонували з наваксованими чоботами зниклого німця, але в Черемошному бачили й не таке: чи один маєтний ґазда нерідко брав собі за союзника злидоту, аби лише мати на селі більший вплив, а швидше, чисту фізичну силу. Новими-старими порядками були ті самі, а подеколи, іще пекучіші букові палиці, та тепер уже повсюдні й категоричні заборони будь-яких політикувань.
У Черемошнім по той бік ріки незмінно стояли німці – і дехто з цьогобічних черемошнянців, навідуючи родину чи брешучи, що навідуючи таку, залишався там і добровільно просився їхати на роботи до Німеччини разом з ґаліцейською молодцю, яку везли спочатку до колії, а далі – хто його знає… Румуни такі справи своїх союзників з того боку не заохочували – а далі під приводом воєнного часу різко обмежили можливість спілкування з дзеркально розміщеними по другий бік Черемоша людьми.
…В невдовгому часі румуни забрали з села чоловіків відповідного віку на кончентрари. Одне слово, мобілізували підданих румунської держави на війну. Точніше, в її армію.
Війна жорнила…
…Михайло якраз сушив дошки на столярку, коли на подвір'ї став…
Хто би ви подумали, прийшов повідомляти Михайла про мобілізацію до війська? Правильно. Передвоєнний начальник жандармерії і прикордонного поста лейтенант Лупул, який тепер був старшим представником воєнної влади у Черемошнім.
– Боже помагай, домнуле Мігаю! – привітався, закриваючи зсередини браму на засув.
– Дякую за слово добре! – відповів схилений над деревиною Михайло, чуючи, як різко обривається щось всередині.
Чоловіки якийсь час мовчки і незмигно дивилися просто в очі один одному, по тому мовчки подали один одному руки, а далі Лупул скинув воєнного картуза, сів посеред подвір'я на вискладені в ряди дошки, запрошуючи рукою сісти й Михайла.
– Прийшли мене брати на войну? – безбарвно, так ніби це його не стосується, питав Михайло по-румунськи, всідаючись поруч.
Лупул не відповів. Мовчав і Михайло.
– Перед тим, як іти на войну, ти би закликав мене в хату та почастував би чим… – якось незвично, по-доброму, засміявся військовик.
Поки Матронка накривала на стіл, торкітлива, як сорока дитина, всілася лейтенантові на коліна лицем до обличчя, торгаючи білі плетені косички на мундирі і зазираючи в очі. Іншим разом, Михайло був би дав дитині по пальцях, але тепер сидів, важко поклавши великі долоні на край столу, дивився чомусь на двері і раз по раз зітхав.
– Doamno43 Матроно! – сказав Лупул, коли стіл був заставлений полумисками, і зсадив говірливу дитину з колін. – Вибачайте, але я би хотів поговорити з Мігаєм у чотири оці.
У Матронки одна за одною, як град, пішли лицем сльози. Михайло здригнувся: Матронка не плакала давно.
– Не плачте, домно… – якомога лагідніше заспокоїв лейтенант, але вона вже була в сінях.
– То коли мені ладувати в дорогу рупцак44? -Михайло дивився на Лупула такими очима, що, здавалося, з них також зараз поллються сльози.
– Я не прийшов тебе брати на войну, Мігаю.
З несподівано почутого Михайло захлинувся слиною:
– А хто буде брати?
– Поки я тут, тебе ніхто не візьме. Як мене тут не буде, то може бути всяке.
– Що я для вас зробив такого, що ви зо мною так жартуєте? – Михайло м'яв край скатертини, але відчувалося, як він кипить.
– Я не жартую, – говорив Лупул, не торкаючись зовсім їжі. – Я, Мігаю, людина – не жартівлива. Я солдат. Сказав, що не буду брати – значить, сказав.
– А чого не будете брати? Моїх верстаків45 забирають.
Лупул трохи подумав, а далі подивився Михайлові в очі:
– Видиш, Мігаю, я не є впевнений, що без тебе війна не скінчиться. А межи цивільними людьми хтось також мусить тримати порядок. Ти думаєш, лиш воєнні люди утримують між людьми порядок?.. Так що тут я дуже сподіваюся на тебе. В селі залишаються самі діти, старі й каліки, а як би що скоїлося, поки гармати б'ють на фронті, то не було би кому й стати на порятунок.
– А хіба так можна? – здивувався Михайло.
– Не можна. Але ти ж не будеш на паркані писати про нашу розмову. Тим більше, ти вже покараний: у тебе жінка не є здорова. Малолітня дитина. Є поважна причина.
– Вона вже відійшла… – намагався непевно заперечити.
Лупул перебив його:
– А потім… ти не зовсім благонадійний, як для воєнного часу.
Михайло з несподіванки захлинувся вдруге: -Як то?!
– А хіба ти забув, за яких умов і як пропадала твоя жінка? – Румун запитав якось так легко, як здалося Михайлові, майже безтурботно, ніби він пропадав з Матронкою разом, а для Михайла це нібито й не було таємницею.
– При чому тут моя жінка?
– То ти що, так і не знаєш?! – тепер уже не на жарти здивувався лейтенант, щоправда, чимось спантеличений.
– Про що?
Лупул зітхнув так, як зітхав тоді, коли Михайло прийшов мельдувати, що пропала Матронка:
– Та, власне, жінка тут ні при чому. Так, згадалося, що пропадала, а хто його знає, може, вона який агент… А я справді не маю права тебе не брати в армію, Мігаю. Але хай це буде єдиним найбільшим моїм гріхом перед його величністю нашим королем, великою Румунією і Господом Богом. У мене брат загинув на фронті, а в нього лишилися малі діти. Якщо можна не сиротити чужих дітей, то так і треба робити.
А завтра прийди до мене на пост. Будемо міняти підлогу і двері. Грибок з'їв підлогу начисто…
***
…У ТОЙ ДЕНЬ важка, мов камінь, Михайлова рука вперше рахувала Матрончині ребра.
Іще ззавидка Михайло відвів дитину до куми Марії, замкнув браму і хату на колітки46, застав вікна, обв'язав Матрончиною косою лавицю у найдальшій від дороги кімнаті, поклав її на коліна і взяв у руки австрійський ремінь.
Господи милосердний… Немає гіршого, ніж доброму чоловікові мутиться розум від підозри жінки у зраді. Ані нагла кров, що заливає людині мозок під час боли-хвороби, ні фізичний біль, ні втрата близької людини, ні найбільша пропажа, ні вогонь, ні вода не діють на ревнивого чоловіка так, як одна маленька, дрібна, як блоха, і гостра, мов кинджал, думка, що його жінку знає інший – чужий – чоловік.
До сьогодні Михайло плюнув би в очі любому, хто посмів би сказати криве слово про його Матронку, яка навіть по багатьох роках шлюбу лишалася такою ж лагідною, богобоязкою і майже колінопреклонною перед Михайлом, як і за свого дівоцтва. Що ні дня не годна без нього – то, може, того, що слаба. А що слабонька бідашка – то він її жаліє. Але що вже любить Михайла…
Колись Михайлові здавалося, що він би став на оборі і співав би від одної гадки: як вона щосуботи увечері заливає посеред хати велику дерев'яну балію гарячою і запашною від трав водою, а потім швидко ховається в ній, сором'язливо закриваючись розплетеною косою. Матронка могла би й не закриватися: її густе, мало не до п'ят волосся важко спадало уздовж маленького зграбного тіла, ховаючи всі його ямки і горбики – аж Михайлові мутилося в голові від гарячості. Та мутна гарячість не минала йому навіть тоді, коли після своєї пропажі Матронка тижнями незрушно лежала і дивилася в стелю. Він і тоді був би колінкував до самого Бога, аби тільки Бог зостановив біль і повернув йому назад жінку, хай не зовсім здорову, але його… його…
А сьогодні Михайла зарізали без ножа і застрелили без карабіна: Лупул знає про його жінку те, чого не знає він, шлюбний її чоловік.
Ну, певно, що так… Бо чого б то було Лупулові говорити так дивно, та ще й посміюючись?
Матронка пропадала три доби? Пропадала.
Хто перший пішов нібито її шукати? Лупулові вояки.
Михайло раніше не думав, чому тоді вдосвіта Лупул постукав у їхнє вікно і нібито іще давав якусь пораду? Може, то навмисно, бо, може, румун десь валявся разом з нею в оборозі на постерунку, чи в якій недалекій лісовій хижці, а потім віддячив -сказав підкинути жінку так, щоб її точно можна було знайти? Ото й підкинули на людне місце під дамбою. А тепер, видите, румун вернувся в село, і навіть на войну Михайла не відсилає. Так, щоби люди не говорили, що відіслав чоловіка на смерть, а сам заловляє до молодиці. Може, він хоче ходити до неї посеред білої днини, тоді, як Михайло мінятиме підлогу чи вікна на постерунку? Бо чого б то йому так клопотатися за чужу жінку, якби він з нею не був свій?!