Господи милосердний… у бездітної Калинички було стільки своєї одежі, що стачило би на три дівки-відданиці. То нащо їй чужі сорочки і запаски? Та й як вони на ній опинилися, коли їхніх господинь забрали з села вже тому скількироків?!
Ще ніколи Матронка не йшла з церкви сама, до закінчення служби Божої, а тут тихонько висунулася помежи люди, знаючи, що ось-ось її подогонить Михайло.
– …Ви виділи, Михайлюню, вона хрестилася і казала отченаш, вона вкривала Божу Матір, і їй не горіло ні лице, ні совість, і пальці їй не скрутило! Як таке може бути, Михайлюню? Що з цими людьми зробилося, що вони такі недобрі не до чужих – до своїх?! Як ці люди думають жити далі і не боятися, що гріхи перейдуть на їхніх дітей?! Таже не лиш я очі і пам'ять маю! А другі люде хіба сліпі? І чому вони всі змовчали, і ніхто із церкви не вийшов? Чому?! Усі ж виділи! -Матронка плакала так, як би її перед цим вибили.
Михайло сидів коло неї під стіною хати на лавці і втирав рукою сльози.
– Ви, Михайлюню, були свідком: уже яка злосна була Данилючка, а вона таки тоді не пішла грабувати Курикові статки. А ця пішла, хоч і повні комори всього мала, і Курики їй нічим ніколи не допекли, а вона пішла. А тепер до Бога хреститься.
– Матронко, прошу вас, не плачте. Вас буде боліти голова, – просив Михайло, картаючи себе за дурне своє ревнування, яке знову зробило Матронку плаксивою і вразливою на будь-яку, навіть не свою, кривду.
– Михайлюню, але то чуже! Проплакане. І люди не бояться гріха. То для чого тоді молитися? Хіба ці слова дійдуть до Бога, і чи вони будуть почуті Богом? Мені би згоріла шкіра під краденою сорочкою… Але скажіть мені, Михайлику любий, – як на таке дивиться Бог і чому він не карає недобрих людей так, щоби це було всім видко?!..
– Час такий, жінко… – тільки й зітхнув Михайло.
***
…А НА ЗАВТРА в село в'їхала німецька частина і без особливих церемоній наказала людям негайно готуватися до евакуації від фронту, що наближався до Черемошного. Через село повинна була проходити перша лінія оборони.
Німці виділили кілька машин для людей з домашнім начинням, а худобу сказали лишати на пасовищах.
Тверді сільські ґазди німця послухали, а далі порадилися між собою і вирішили гнати скільки можна худоби лісами. Поділили, хто має йти за погонича, хто за розвідку – і гайда, в дорогу. Сказати, що це було легко чи безпечно – не скажеш, але евакуйовуватися у безвість невідомо на скільки без молока, без м'яса, та ще з дітьми… це не по-ґаздівському. Дітей лісовими кислицями у горах не прогодуєш. А вже як у село зайде фронт та військо, то шукайте потому свої корови та вівці…
Та поки ґазди поприганяли в дальній Конятин та його довколишні хутори худобу і свині, вже треба було вертатися назад: фронт небувало швидкими темпами обійшов Черемошне, не зачіпаючи його, і посунув на Захід іншими землями.
І черемошнянські погоничі та пастухи завернули худобу назад, укотре шляхтуючи війну, німця і свою судьбу.
Коли втомлені дальнім переходом люди вернулися на свої обійстя, в селі вже порядкували другі совіти, повідомив Танасій Максим'юк, який у Конятин не евакуйовувався, а переховувався в селі – у своїй бужарні-возниці47.
На місці всіх сімнадцяти жидівських корчмів страшно чорніли згарища, і на них тепер, не боячись людей, походжали чорні круки, шукаючи собі яку падаль для поживи та розгрібаючи мало не до неба іще гарячий попіл.
Кілька хат були пограбовані на ніц, так що їхнім вчорашнім господарям довелося ходити по людях просячи.
Вдовиця Юрчачка вродила у пивниці, без сторонньої допомоги, хлопчика від румунського жовніра, якраз перед втечею останньої машини з німецькою командою.
А залишена Бундяком у саду тільна корова привела бичка, але чомусь сказилася своїм коров'ячим розумом – і тепер їй з рота неперервно ішов шум, а бичок уже добре мотиляв – чорненьким у біле -хвостиком.
…Життя і війна тривали одночасно, водночас залежні і незалежні одне від одного.
***
…У НЕДІЛЮ, коли люди виходили з церкви, їх півколом оточили військові зі зброєю. Від дзвіниці до самого ґанку сільради на другому боці дороги також стояли озброєні солдати, утворюючи живий коридор.
Люди затупцювали, збиваючись докупи, як загнані в кошару вівці. Одні повертали в церкву, інші -заходили у дзвіницю, створюючи там неймовірну духоту і тісняву, а хтось із більш винахідливих чоловіків – виліз між дзвони і щосили вдарив на сполох.
Дзвонити можна було хоч до завтра – за порогом дзвіниці двоє військовиків, а поміж ними жінка, доправляли людей у сільраду, не випустивши ані одну душу.
Матронка правою рукою міцно стиснула дитячу ручку, а лівою взялася за Михайлову. Вони так і йшли крізь стрій солдатів з автоматами – утрьох тримаючись за руки.
Посеред кімнати колишнього сільського двірника стояло два великих столи. За ними сиділо по одному військовому. Ззаду бовваніло іще по двоє військовиків з пістолетами на боці.
Кімнатою ходив старший офіцер, перекидаючи з руки в руку револьвер. У Черемошному його знали недоброю пам'яттю: уповноважений від районного МГБ, майор Дідушенко. Час від часу він налітав у село як фурія, – і разом з ним зникало кілька людей незалежно від статі, майнового стану і віку. Дехто вертався з перебитими чи поламаними пальцями або припеченою шкірою, багато – не вернулося досі. А хто вертався – йому заціплювало рот. Після Дідушенка люди ходили, як мотилишні вівці: на рахунок нібито жива душа є, проте користі з неї – мало.
– Підходьте, підходьте, – майже вклонився Дідушенко Матронці з Михайлом і дитиною, показуючи рукою в бік столів. – Записуйтеся, куди хочете. Матронка подивилася на Михайла, Михайло – на Матронку, а далі – на столи. На одному височіла купка білого паперу, на іншому – самотньо білів списаний лист.
– Отам, – Дідушенко показав револьвером на стіл з єдиним листком, – один ваш ґазда записався до депортації, до виселення, одне слово. Каже, клімат йому тут затеплий, то він забажав трохи охолодити свою голову, а заодно своїй багатодітній сім'ї показати білого світу. А он там, – спрямував револьвер на стоси списаних паперів, – люди добровільно побажали йти до колгоспу і здавати туди свою худобу, реманент, і все, що зайве в господарстві, і починати господарювати не поодинці, а кучно. Так що підходьте, вибирайте, куди хочете. Вибір великий, – засміявся офіцер, якось вульгарно кліпнувши Матронці.
Матронка застала собою дитину, ставши перед нею, а Михайло переминався з ноги на ногу, мнучи в руках капелюх.
– Бачите, нарешті ми можемо говорити, що і в цьому регіоні встановилося спокійне життя. Останні бандити і їхні пособники самі поздавалися радянській владі. Дехто здався з людською поміччю. А хто довго думав – хай вибачає. Радянська влада любить у своїх тилах порядок і спокій. Місцеві люди нас підтримують. А хто вагається – тому ми допомагаємо прозріти.
Так що ти, Михайле, ти ж Михайлом звешся? – Дідушенко різко розвернувся до нього: – Можеш і не сумніватися: ми тебе вже призначили колгоспним заготівельником. Будеш у колгоспі збирати молочні продукти, а потім везти на маслозавод у Вижницю. Тебе порекомендували самі ж сільські люди. Кажуть, чеснішого чоловіка в окрузі годі знайти. Поки що заготконтора побуде у тебе в хаті, а далі побудуємо склади. Так що, будь ласка, – підсунув чистий лист паперу ближче до краю столу і подав Михайлові олівець. – Пиши заяву з проханням прийняти тебе до колгоспу імені Кірова, я продиктую. А ми розглянемо, подумаємо, і може, приймемо. Конкуренція у нас велика. Сам бачиш, – знову показав на списані папери.
– Заодно запиши і жінку… О, яке гарне дитя! – обійшов ззаду Матронку і погладив дитину револьвером по голові, аж вона забилася обличчям у мамину запаску…
– Як ти називаєшся, дитинко?..
***
…А ЗРАНКУ, НА ДРУГИЙ день після Дмитрія, в Черемошне привезлася ціла машина солдатів зі зброєю.
І знову зганяли село до сільради. Було холодно і дуже вітряно. Сіявся сніг із дощем – то люди вбиралися по-зимовому: у куфайки і старі сардаки. Чоловіків, яким наказано бути в обов'язковому порядку, відокремили від жінок – і тепер два чорні гурти горбилися з тильної сторони сільради.