Солодка Даруся – Марія Матіос

І тут Параска на диво тихо сіла на лавку під стіною, вхопила зі столу і залпом випила горня молока, і вже поволі сказала:

– Догралися Курики в політику! Усі догралися. Дівки на відданню, ґрунту – ні пощеку, ані кавальчика, ані фальчі, а вони фани вишивали та людей баламутили. Ти що, не видів, хто з фанами, синім та жовтим шитими, вибігав аж у Хорови зустрічати оцих опришків, що вже рік у селі порядкують? Ще слід за румунами не затерся, а Куриччині дівки у великодні запаски повбиралися та канадськими хустками поперев'язувалися, як дружки весільні, та й понесло їх з тими фанами перед батька в пекло, несла би їх лиха година. І що то їм дало? Що? Скажи мені, Михайлику злотний? Скажи мені, Матронко срібна?! Може, ґрунтом їм маскалі віддячили? Чи худобою? Може, до якоїсь отої великої школи, що у Вижниці відкрилася, спровадили їх малолітніх дітей? Чи золоті порохи з цісарського крісла їм перепали? Що, скажи мені, кроме устиду від людей, зазнали Курики цього року?!

– Далися вам ті Курики, Параско… – нарешті заговорила Матронка. – Кождому – своє. У них тато такий був, так дітей навчив. Діти пішли в тата. А що, може, щось не так, як вони думали… то хто може знати? Думаєш одне – стається друге.

– Голова має думати, Матронко, а не заднє місце. Але вже як хотів Курик політикувати, то нащо мого ґазду втягнув? А Славка Петришиного? А Дзьодзя? Де вони тепер, питаю? Як пішли на той бік маскальського щастя шукати – так і щезли, щезни, бідо, в болото! Думаєте, щось вони там виходили? Хіба що ґудз на голову. А діти тепер маються через дурного тата.

– А що діти? Куриків Петро посильним у совіцького примаря. А старша Маріка підлоги у школі миє. Видите, дали роботу. – Заступилася Матронка не так з охоти, як бажаючи швидше випровадити Параску з хати.

– Прокинься, Матронко, – сплеснула руками Данилючка, – ти хоч з дамби падала, але ти не є дурна і не відьма, як люди кажуть. Що тут неясно? Забирають Куриків з села! Оцеї секунди виваковують. Ади, пакують зараз на фіри.

Я чого до вас прийшла? Перед вечором хотіла була іти до Курички сваритися через їхню козу, що сливку мені в городі обгризла, та ще мало не завісилася в сливі, а я потому була би винна через козячу смерть. Аж тут таке… Дивлюся від горіхів, перед Куриковими ворітьми носяться воєнні люди, як корова перед положінням, а на оборі також воєнні, та все покрикують, та підганяють. А я стала у тіні шовковиці поза стайнею – та й усе чула. Сказали пакуватися всім. Брати теплі речі, а більше нічого. Щоби за годину були готові. А на других двох фірах на дорозі вже плаче спакована жінка Славка Петришиного з дітьми і свекрухою, і Дзьодзева ґаздиня з дітьми схлипує.

А Курики збиралися довго, то один як дав Петрові карабіном у плечі – той так і повалився під порогом. Уже, може, й поїхали. Бо сказали не говорити, не голосити, а лиш тихо збиратися, а як будуть тихо збиратися, то сказали, що позволять на цвинтар до родичів перед дорогою навідатися. Та попрощатися. Уночі. Розумієш собі, що діється? Як злодіїв забирають. Та румуни наперед би злодія перед людей вивели, та вибили би добре, а потому в тюрму би брали. А Курики ж нічого не крали, лиш вірно їм служили. Що мутили людей – то слово не шкодить, якщо на плечах голову носити, а не баняк. Але все. Закурилося за Куриками. А я собі подумала, може, й грішне подумала, але ж мусить бути справедливість на світі: мало я через тих Куриків набідувалася? То чого їх хатнє добро мають розібрати чужі люди? Зараз, дивіться, по селу скоро брехня піде, що цілу фамілію забрали, то охочих пошнурувати їхніми коморами знайдеться, хоч і порожні комори були, але все-таки щось лишилося, бо ці нічого не дали брати в дорогу. То я що, не можу забрати собі ті великодні сорочки чи канадські хустки з тороками? Вони в мене чоловіка забрали, а мене ні за то, ні про то фойдою зробили, бо не встигне мужчинська нога хату мені переступити, а я уже, видите, фойда. Хто в чужого забирає, тому таке саме Бог дає. Ви не думайте, Михайлику злотний, і ти, Матронко срібна… я не радуюся, що Курикову фамілію забрали, але правда мусить колись запанити межи людьми. Та й ще не знати, куда їх забрали. Може, за ті фани, що Куриччині діти несли аж у Хорови, їм хочуть віддячити, але так, щоби ніхто в селі не видів і не знав, та й не заздрив?! То що – вони такі мудрі, а я – дурніша?

Завтра знайдуться другі ґазди – і все одно позабирають добро. А що, добру пропадати? Ходім зо мною, Матронко, пусти її, Михайлику сердешний, бо мені самій страшно іти в Курикову порожню хату. Там, може, ще вечірішня кулеша не застигла…

***

…А ЗА ТИЖДЕНЬ збулися сни допотопних черемошнянських дідів, які в молодості, видно, так добре нанюхалися воєнного пороху, що відчували на відстані заворушення новітнього пороху у всесвітній порохівниці.

За кілька днів після таємного вивезення десяти черемошнянських фамілій у невідомому напрямку у світі зробилася нова война.

Сказати, що в селі відбулося щось надзвичайне -не скажеш.

Нова недовга влада зникла без «будь здоров» і без «дякую», бодай за те, що черемошнянські люди цілий рік її терпіли. Якийсь час в усіх околицях і на тому боці ріки панувало повне безвладдя, так що старі діди пішли просити колишнього двірника Їлашка знову робити порядок у селі. Дехто цілими сім'ями перебирався у гори, де хіба що лиш дідько каже «добраніч» – подалі від того, що неминуче повинно було прийти з війною.

Та хіба що черемошнянські жиди після вимушеної перерви вернулися до свого колишнього ґешефту: Капетутер знов відкрив свою корчму, Гершко – і млин, і корчму.

Не відстали від них і решту жидів…

***

– …ТЯЖКІ ЧАСИ НАСТАЛИ… – недільної днини випускав дим із люльки змалілий до дитини Танасій Максим'юк, сидячи на лавці під стіною Маріїної хати.

Ясно світило сонечко.

Після служби здалеку глухо калатав церковний дзвін.

Дві великі кані41, визираючи собі здобич, висіли над Михайловою хатою, що сусідила з Маріїною.

Та ще цяхкотів пес на дорозі. Та в придорожному поросі купалися кури.

– Теперішні часи – не для життя, не для веселости, хіба лиш для думання та смерти… – хитав головою Танасій. – Дивися, навіть кані не вступаються від Михайлової господарки… Що за місце якесь недобре! Я то казав колись Михайлови – не доточуй стріху ззаду, поклади веранду, як хочеш розширити хату, або комору вибудуй збоку, але стріху ззаду не доточуй. То не на добре. І дивіться, Марійо, відколи доточив він стару хату, зачалася у них біда. А тут ще й без того тяжкі часи настали.

– А коли були нетяжкі? – питала Марія, замішуючи в літній кухні тісто на пироги.

– Були, як нас не було. Тоді, як в утробі жили.

– Е-е-е, не скажіть… – дивилася на Танасія Марія, витираючи піт з чола і поправляючи молоду пазуху. -І в утробі, ґаздику, тяжко, бо й там неволя. Та й темно дуже. Так що, Танасію, часи – часами, а судьба – судьбою. Біда від часу не залежить… Може, докладена стріха винна, а може, судьба так писана в нашого Михайла… Але, дивіться, вони собі файно любляться, ніби вчора побралися, і живуть тихонько, як миші за лубом. А біду усі мають, лиш не однаку.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: