Під чорною стіною, якраз під великим вікном сиділо… двоє мерців: молоденький хлопець і зовсім юна дівчина, можна сказати, майже дівчинка. Вітер ворушив їм волосся на голові – і здавалося, що вони живі, тільки бояться відкрити від сорому очі. Геть зовсім голі, як мама на світ родила, вони підпирали сільраду, одночасно підпираючи головами одне одного.
У хлопця з правого, а в дівчини з лівого боку були прострелені скроні. І коли б не знати, що то запекла кров, можна було подумати, що вони собі припасували під волосся по маленькій засохлій ружі.
З-поміж хлопцевих ніг стирчав обріз, ніби націлений в небо.
У дівчини між широко розкинутими ногами, так що було видно велику родиму пляму на внутрішній стороні стегна, стирчала соснова шишка, прикриваючи руде волоссячко її срамоти. Замість грудей чорніли дві глибокі діри із запеклою кров'ю. Одне око у дівчини було вибите і також зяяло моторошно виколупаною дірою.
На ґанку стояв Дідушенко у довгому шкіряному пальті, курив і мовчки міряв людей очима.
Жінки плакали, ховаючи лиця в рукави куфайок.
Чоловіки стояли з опущеними долі головами.
Було тихо – аж здавалося, чути, як падає сніг і стікає слізьми на вбитих.
Хлопець був черемошнянський. Юрка Огронника син. Іван, на псевдо Яструб.
Коли в селі стояла іще німецька команда, Іванова боївка розгромила їхній обоз з провіантом. Повстанці зняли вартових, поклавши кожного лицем до землі, а на спини прилаштували по… яйцеві, пригрозивши, що то гранати. Поки німці відлежувалися не рухаючись, Іванові хлопці добре поорудували. І коли б не евакуація, хтозна, як німці могли розправитися з тутешніми людьми.
А Іван відтоді удень був господарем у лісі, а вночі – по довколишніх селах Буковини і Галичини. Нова влада добре чула на собі його роботу, щодня недораховуючись як не міліціонера, то голову колгоспу. Другі совіти, як тепер називали нову-стару владу гірські люди, обіцяли великі гроші тому, хто викаже Іванове місцеперебування або можливі його контакти.
В селі знали, що Іванова боївка лишилася в їхній окрузі останньою: йшов 1950 рік. Але ані систематичні облави, ані хитромудрі засідки на жодну Іванову криївку не виводили. Добрі люди повідомили кому треба, що про істинне місце перебування сина знає єдина людина на світі – його батько. Отож за хатою Огронника і за самим Юрком було встановлено стеження як дуже зіркими місцевими людьми, так і численними військовими, проте й воно нічого не давало: Юрко зникав з села невідомо як, але завжди вертався додому серед білого дня з порожніми бесагами за плечима, ніби міряв дорогу після утомливих, та успішних базарних торгів. Він ішов вулицею, геть зовсім байдужий, мовби спорожнілий, як і його бесаги, і дивився перед себе, ні з ким не вітаючись і не відповідаючи на привітання. І якоїсь днини емгебісти зрили все Огронникове подвір'я і перевернули хату догори ногами – а потайного ходу не знайшли. Тоді вони забрали старого у Вижницю на МГБ. Огронник сидів уже кілька місяців, та до сьогодні село знало, що сина він не продав. Певно, продав хтось інший, якщо мертвий тепер Іван підпирав сільраду.
Дівчина, видно, була сторонська, бо ніхто її не впізнав. Одні шепталися, що то зв'язкова, і що то, може, навіть вона показала Івановий бункер. Інші кивали головами, мовчки натякаючи на щось інше. Але так чи інакше, майже ціле село зараз тяжко мовчало, набравши в груди повітря і затамувавши зі страху подих.
Тим часом Дідушенко зійшов з ґанку, щось нерозбірливо гаркнувши озброєному солдатові, що стояв обіч трупів.
Той, не довго думаючи, підбіг до стіни, обома руками відтягнув спершу дівчину, уклавши її горілиць мало не перед самими людьми, а далі зверху на неї, лицем донизу, поклав хлопця. Іванова голова ззаду була розтрощена начисто, лиш на самій маківці вітер здіймав залишки м'якого білявого волосся – і від такої картини у людей, здавалося, волосся також ставало дибки, бо деякі чоловіки раз по раз пригладжували простоволосі голови долонями.
– Ну, що? – запитав Дідушенко, кинувши цигарку на трупи: – Впізнали, що за блядь носила їсти цьому бандері? – узяв за підборіддя першого, хто стояв у чоловічому гурті. – Знаєш її? Не знаєш! І я не знаю.
Але мені тепер байдуже, хто ця лярва. Любов до гроба! – засміявся крізь зуби і сплюнув. – Зараз привезуть іще одного. Хотів бути розумнішим від усіх. Не вийде! -кричав Дідушенко, ходячи взад-вперед перед переляканими людьми. – Так буде з усіма, хто наважиться чинити опір чи перечити радянській владі.
…Тим часом на подвір'я в'їхала підвода. З неї солдати стягнули мертвого Юрка Огронника і посадили так само під стіну сільради, на місце щойнозабраних трупів. Мертвий батько зі зламаною у в'язах головою дивився на картину нелюдського знущання живих людей над своїм убитим сином – а занімілі і скам'янілі люди дивилися на три трупи з таким виглядом, як дивились би ті, хто знає достеменно, що і їх повинні закатрупити слідом за цими нещасними.
Старий Огронник був голий до пояса, а його руки – обрубані по лікті. Юркове лице також нагадувало криваве місиво, і коли б на голові, між вистриженим волоссям, не велика родима ґуля, люди, може, б і не впізнали старого.
– Я вам сам розкажу, як нас хотів обвести круг пальця цей недорізаний кнур! – бризкав слиною на людей Дідушенко. – Бо все одно перебрешете. А я розкажу правду, щоб ви собі затямили: так буде з кожним, хто сприятиме бандитам. Цей старий пердун три місяці упирався показати бункер свого сина. Але ми терплячі. Ніхто не є такий терплячий, як радянська влада і її представники! – Дідушенко кричав не передихаючи. – А потім він нас задумав обдурити і повів у Чортове урвище. Цей австрійський йобар намагався скочити у провалля разом з нашим офіцером, до якого був прикутий наручниками. Не вийшло! Ми йому допомогли полетіти униз самому. А руки допомогли лишити нам. Для цього ми маємо гострі штики.
Свого товариша ми витягли за шинелю, разом з дідовими руками. Але цього недобитка також витягли з дна, щоб іще раз показати, що така доля чекає кожного, хто хоч найменшим чином спробує обдурювати нас! Кожного!
Радянська влада все чує, все бачить і все знає, бо скрізь має вуха і очі. І дістане будь-кого з будь-якого бункера. Як цих двох сук дістала і їхню підстилку. Хотіли любові до гробу – мають. І свідків мають…
Ото дивіться і перекажіть всім, хто має вуха, але хто ще не зрозумів: сьогодні на цій території зліквідовано останню банду і її главаря. Оста-а-анню!
***
…СЕРЕД НОЧІ СТУКАЛИ тричі. Ні, тричі шкреблися так, як шкребеться у віконну шибку гілка близького до хати дерева, розгойданого вітром.
Спросоння Михайло подумав, що то миші дірявлять підлогу. Але стукіт-шкреботіння повторилися через однаковий проміжок часу – і в Михайла дужче забилося серце: з нічного стукоту іще ніколи не вийшло нічого доброго. Він накрив сонну Матронку під саму шию джергою, а сам, накинувши таку-сяку одіж, пішов у хороми. Хороми були заставлені лавицями, бідонами і бочками, так що Михайло навпомацки, щоб не гримнути і не зачепити нічого, олов'яними ногами дістався дверей. Ковані залізом, важкі дубові двері з хоромів на ґанок запиралися зсередини на два залізні засови і один тисовий – дужчий від залізного – ключ.
– Хто там? – приклався губами до дверей Михайло, одночасно прикладаючи до дверей вухо і беручись за один засов.
– Пускай, ґаздо Михайле, – свої люди… – почувся тихий чоловічий голос знадвору.
Двоє чоловіків, що зайшли в хату в чоботах, куфайках і мазепинках з обрізами почерез плечі, ані
Михайлові, ані Матронці не були знайомі. Ще скілька лишилося надворі.
Матронка, вгортаючись у велику вовняну хустку, намагалася підкрутити на столі лампу.
– Не треба, ґаздине, – зупинив її той, що був найвищий ростом. – Чим менше світла, тим ліпше. Ми прийшли не на світло дивитися.
В запічку заворушилася дитина. Чоловік стишив голос:
– Багато говорити не будемо. Ми прийшли взяти сира, бринзи і масла. А решта – що дасте. У тебе, ґаздо, – цілий склад того москальського добра, а наші запаси вийшли.
Михайло зітхнув на всю хату:
– То людське добре.
– Людське – то людське, але йде воно до москалів. Ми заберемо не все.