Солодка Даруся – Марія Матіос

– Дякую за слово добре! – відповів схилений над деревиною Михайло, чуючи, як різко обривається щось всередині.

Чоловіки якийсь час мовчки і незмигно дивилися просто в очі один одному, по тому мовчки подали один одному руки, а далі Лупул скинув воєнного картуза, сів посеред подвір'я на вискладені в ряди дошки, запрошуючи рукою сісти й Михайла.

– Прийшли мене брати на войну? – безбарвно, так ніби це його не стосується, питав Михайло по-румунськи, всідаючись поруч.

Лупул не відповів. Мовчав і Михайло.

– Перед тим, як іти на войну, ти би закликав мене в хату та почастував би чим… – якось незвично, по-доброму, засміявся військовик.

Поки Матронка накривала на стіл, торкітлива, як сорока дитина, всілася лейтенантові на коліна лицем до обличчя, торгаючи білі плетені косички на мундирі і зазираючи в очі. Іншим разом, Михайло був би дав дитині по пальцях, але тепер сидів, важко поклавши великі долоні на край столу, дивився чомусь на двері і раз по раз зітхав.

– Doamno43 Матроно! – сказав Лупул, коли стіл був заставлений полумисками, і зсадив говірливу дитину з колін. – Вибачайте, але я би хотів поговорити з Мігаєм у чотири оці.

У Матронки одна за одною, як град, пішли лицем сльози. Михайло здригнувся: Матронка не плакала давно.

– Не плачте, домно… – якомога лагідніше заспокоїв лейтенант, але вона вже була в сінях.

– То коли мені ладувати в дорогу рупцак44? -Михайло дивився на Лупула такими очима, що, здавалося, з них також зараз поллються сльози.

– Я не прийшов тебе брати на войну, Мігаю.

З несподівано почутого Михайло захлинувся слиною:

– А хто буде брати?

– Поки я тут, тебе ніхто не візьме. Як мене тут не буде, то може бути всяке.

– Що я для вас зробив такого, що ви зо мною так жартуєте? – Михайло м'яв край скатертини, але відчувалося, як він кипить.

– Я не жартую, – говорив Лупул, не торкаючись зовсім їжі. – Я, Мігаю, людина – не жартівлива. Я солдат. Сказав, що не буду брати – значить, сказав.

– А чого не будете брати? Моїх верстаків45 забирають.

Лупул трохи подумав, а далі подивився Михайлові в очі:

– Видиш, Мігаю, я не є впевнений, що без тебе війна не скінчиться. А межи цивільними людьми хтось також мусить тримати порядок. Ти думаєш, лиш воєнні люди утримують між людьми порядок?.. Так що тут я дуже сподіваюся на тебе. В селі залишаються самі діти, старі й каліки, а як би що скоїлося, поки гармати б'ють на фронті, то не було би кому й стати на порятунок.

– А хіба так можна? – здивувався Михайло.

– Не можна. Але ти ж не будеш на паркані писати про нашу розмову. Тим більше, ти вже покараний: у тебе жінка не є здорова. Малолітня дитина. Є поважна причина.

– Вона вже відійшла… – намагався непевно заперечити.

Лупул перебив його:

– А потім… ти не зовсім благонадійний, як для воєнного часу.

Михайло з несподіванки захлинувся вдруге: -Як то?!

– А хіба ти забув, за яких умов і як пропадала твоя жінка? – Румун запитав якось так легко, як здалося Михайлові, майже безтурботно, ніби він пропадав з Матронкою разом, а для Михайла це нібито й не було таємницею.

– При чому тут моя жінка?

– То ти що, так і не знаєш?! – тепер уже не на жарти здивувався лейтенант, щоправда, чимось спантеличений.

– Про що?

Лупул зітхнув так, як зітхав тоді, коли Михайло прийшов мельдувати, що пропала Матронка:

– Та, власне, жінка тут ні при чому. Так, згадалося, що пропадала, а хто його знає, може, вона який агент… А я справді не маю права тебе не брати в армію, Мігаю. Але хай це буде єдиним найбільшим моїм гріхом перед його величністю нашим королем, великою Румунією і Господом Богом. У мене брат загинув на фронті, а в нього лишилися малі діти. Якщо можна не сиротити чужих дітей, то так і треба робити.

А завтра прийди до мене на пост. Будемо міняти підлогу і двері. Грибок з'їв підлогу начисто…

***

…У ТОЙ ДЕНЬ важка, мов камінь, Михайлова рука вперше рахувала Матрончині ребра.

Іще ззавидка Михайло відвів дитину до куми Марії, замкнув браму і хату на колітки46, застав вікна, обв'язав Матрончиною косою лавицю у найдальшій від дороги кімнаті, поклав її на коліна і взяв у руки австрійський ремінь.

Господи милосердний… Немає гіршого, ніж доброму чоловікові мутиться розум від підозри жінки у зраді. Ані нагла кров, що заливає людині мозок під час боли-хвороби, ні фізичний біль, ні втрата близької людини, ні найбільша пропажа, ні вогонь, ні вода не діють на ревнивого чоловіка так, як одна маленька, дрібна, як блоха, і гостра, мов кинджал, думка, що його жінку знає інший – чужий – чоловік.

До сьогодні Михайло плюнув би в очі любому, хто посмів би сказати криве слово про його Матронку, яка навіть по багатьох роках шлюбу лишалася такою ж лагідною, богобоязкою і майже колінопреклонною перед Михайлом, як і за свого дівоцтва. Що ні дня не годна без нього – то, може, того, що слаба. А що слабонька бідашка – то він її жаліє. Але що вже любить Михайла…

Колись Михайлові здавалося, що він би став на оборі і співав би від одної гадки: як вона щосуботи увечері заливає посеред хати велику дерев'яну балію гарячою і запашною від трав водою, а потім швидко ховається в ній, сором'язливо закриваючись розплетеною косою. Матронка могла би й не закриватися: її густе, мало не до п'ят волосся важко спадало уздовж маленького зграбного тіла, ховаючи всі його ямки і горбики – аж Михайлові мутилося в голові від гарячості. Та мутна гарячість не минала йому навіть тоді, коли після своєї пропажі Матронка тижнями незрушно лежала і дивилася в стелю. Він і тоді був би колінкував до самого Бога, аби тільки Бог зостановив біль і повернув йому назад жінку, хай не зовсім здорову, але його… його…

А сьогодні Михайла зарізали без ножа і застрелили без карабіна: Лупул знає про його жінку те, чого не знає він, шлюбний її чоловік.

Ну, певно, що так… Бо чого б то було Лупулові говорити так дивно, та ще й посміюючись?

Матронка пропадала три доби? Пропадала.

Хто перший пішов нібито її шукати? Лупулові вояки.

Михайло раніше не думав, чому тоді вдосвіта Лупул постукав у їхнє вікно і нібито іще давав якусь пораду? Може, то навмисно, бо, може, румун десь валявся разом з нею в оборозі на постерунку, чи в якій недалекій лісовій хижці, а потім віддячив -сказав підкинути жінку так, щоб її точно можна було знайти? Ото й підкинули на людне місце під дамбою. А тепер, видите, румун вернувся в село, і навіть на войну Михайла не відсилає. Так, щоби люди не говорили, що відіслав чоловіка на смерть, а сам заловляє до молодиці. Може, він хоче ходити до неї посеред білої днини, тоді, як Михайло мінятиме підлогу чи вікна на постерунку? Бо чого б то йому так клопотатися за чужу жінку, якби він з нею не був свій?!

…Він бив її, як б'ють норовисту худобину: мовчки, не клянучи і не шляхтуючи, але вкладаючи в кожен удар усю силу своєї ненависті й злості. Червоні іскри немилосердно скакали перед очима – і він думав, що то дурна кров уже заливає мозок, і хотів чимшвидше звільнитися від її жару, щоб не вмерти отут, на Матрончиних очах. І Михайло бив жінку дужче – аж заболіла рука, і він переклав ремінь у другу.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: