Солодка Даруся – Марія Матіос

…Матронка не просилася. Не верещала. Значить, була винна, бо навіть не питала, за що він б'є. Лиш закусила волоссям рот і тихо стогнала після кожного удару, поки безсила її голова не впала на лаву непритомна.

Михайло відлив жінку водою – і знов узяв ремінь…

Вже потім, коли він вилив на себе відро води просто коло криниці, відчув дикий приплив фізичного болю, так наче це його щойно звели кривавого з лавки і відв'язали мокре – пітне – волосся.

Навіть коли б хотів, він не міг би пояснити самому Господу Богу, що з ним трапилося, і через що, власне, він так познущався над жінкою. Михайло пам'ятає, що лейтенант перепитав щось про давню пропажу Матронки. І запитав іще щось невинне.

…Нещасний Михайло простояв цілу ніч на колінах перед Матрончиною постіллю і, ламаючи руки, допитувався:

– Скажіть мені правду, Матронко, що з вами тоді було?

Відвернена до стіни, вона кволо проговорила:

– Я вам уже казала: я нічого не пам'ятаю. Пам'ятаю, що падала. А більше – не пам'ятаю ніц.

…Відтоді Михайла почали з'їдати ревнощі. Хто ніколи не був ревнивим, тому важко пояснити простими словами, як може здуріти чоловік за маленьку долю секунди від того, що йому повсякчас привиджається або причувається.

…Іноді Михайлові здавалося, що йому легше було би відрубати собі палець, ніж ходити за жінкою назирці повсюдно і скрізь. Аж, вважайте, до виходка. Але він не міг нічого вдіяти не так із собою, як з отою страшною каламуттю, яка щоразу заповнювала голову, коли він дивився на затулену розплетеним волоссям Матронку в балії, уявляючи, як чужа рука відгортає важке волосся з її грудей.

Колись давно, коли ще він ходив по наймах, Михайла в толоці бив грім – і він уже майже говорив з ангелами. І тепер йому здавалося, що то було легше -відчути миттєву смерть, аніж носити в серці цю зненацьку муку, що забрала і сон, і спокій, і охоту до самого життя.

Ревність, важка, як рука мерця, ревність переслідувала Михайла – і він почав переслідувати жінку.

Матронка до Марії – Михайло поза Маріїну стайню, лиш визирне з-поза стіни, мов злодій, і знов сховається, мов злодій. І аж доки жінка не піде додому. Матронка в корчму за сіллю – Михайло вже підправляє сокирою вориння навколо корчми.

Від гидких здогадів, а ще більшої фантазії не рятувала навіть чотирирічна дитина, яка ходила з Матронкою, не відпускаючи її запаску ні на хвилину. В разі чого дитину можна приспати, думав Михайло -і шукав собі хід разом із жінкою, лишаючи всі наглі роботи на оборі, аж йому почали дивуватися люди: ну, не може ж так ходити чоловік за бабою, навіть, якщо вона його жінка і навіть, як трохи слаба.

Одна Матронка розуміла справжню Михайлову грижу – але виду не подавала: намагалася триматися подвір'я, та все більше мовчала. Отако сапають собі з Михайлом за хатою – і так, наче одночасно двоє німих до роботи найнялося, лиш дитина щебече, мов сороченя, та бур'ян за ними підбирає. Вони майже одночасно поцілують дитинку в голову чи в чоло, мовчки усміхнуться про себе – та й далі сапають-німують.

Іноді Михайлові здавалося, що ревність йому переходить, як потрохи перейшла Матронці слабість. Тоді він майже радісно хрестився а хоча би й посеред дороги і, веселий, майже біг до хати, як напідпитку.

Але варто було побачити, як повільно, ніби перебитими ногами, Матронка з дитиною йде в луг за худобою, – і чорний туман підозри розливався в змордованому недовірою тілі; і він уже не знав, чи йти назирці, чи сидіти отут посеред обори чіпом, аж поки знову не прийде Лупул чи хто інший, і не скаже йти забрати жінку.

Михайло ставав подалеченьку за луговими корчами і до болю в очах вдивлявся, як Матронка дивиться на той бік ріки. Маленька, така сама дрібна, як за дівки, вона спускала ноги вниз і, розвівши руки в боки, трималася долонями за камінь, ніби боялася, що хтось її зараз потягне вниз. Потім вона прикладала дашком долоню до чола і починала незмигно дивитися на другий берег.

О, це був найбільш небезпечний – бо не зрозумілий для Михайла – ритуал мовчазного споглядання Матронкою потойбічного села. Михайло підходив ближче до дамби, прикладав і собі долоню дашком – і знову глуха злість підкочувала йому до серця, аж починало млоїти, як від передчуття смертельної небезпеки. Дивився на другий берег до різі в очах – але, крім шумливих кущів та поодиноких фігурок на городах і обійстях дзеркально відбитого Черемошного, нічого там не знаходив.

Що вона там бачить таке, чого не бачить Михайло, і що йому навіть не дається в очі?

Чому її завжди гладеньке чоло в ту мить порізане зморшками, як у столітньої Марії Трандачихи?

Що її так тягне до цеї дамби?

По якімсь часі Матронка повільно підводилася, брала дитину на руки і чимдуж бігла до хати, підганяючи ззаду прутом корову.

А Михайло допізна ходив лугом. Він і сам не знав, навіщо це робить. То йому здавалося, що він зараз побачить який зоставлений Матронкою знак, то іноді різала думка, що десь у зарослях має бути прим'ята лежанка із обрисами людського тіла.

А якоїсь то днини Михайло у лузі таки зустрів лейтенанта Лупула. Він сидів приблизно на тому ж місці, де любила сідати Матронка, і чомусь водив тоненьким прутиком по босих пальцях, ніби лоскотав чи пестив сам себе.

***

…ХТО ЗНАЄ, ЧИМ БИ закінчилися раптові і, скажемо наперед, безпричинні Михайлові ревнощі, коли б… коли б не війна, не швидкозмінне життя і… не історія, яка ніколи не припиняє їхати колесами по людях…

На цей раз Лупул зі своїми вояками покинули село серед ночі і без прощання, навіть не замкнувши колишнього постерунку.

Під далекий грім канонади, яку ночами у Черемошному чув уже навіть глухуватий Танасій Максим'юк, в село вернулися німці, тепер уже з мадярськими жовнірами. І дехто з місцевих ґаздів у цьому безчассі і тимчасовому черговому безвладді встиг навіть поживитися залишеним майном не тільки румунської адміністрації, але й потрощив вікна у колишньому маєтку Юзя Розенфельда, де за других румунів ґаздував онук колишнього черемошнянського дідича Флорескула – Флоря, і який зник разом з Лупуловими вояками, покинувши свої великі статки напризволяще.

…Найближчої неділі, коли в селі панував повний розгардіяш, оскільки румуни пішли, а ніхто інший іще не прийшов, Матронка, як завжди, була у церкві на службі Божій. Вона роками незмінно стояла у першому ряду бабинця, ближче до ікони Миколая Угодника, і намагалася не піднімати очей ні на кого, окрім як на Михайла, що стояв так само у першім ряду челядинця, та священика. А тут чомусь посеред служби її очі затрималися на жіночій постаті, що вкривала рушником посеред церкви образ Матері Божої. Матронка не могла би сказати, чому вона спочатку так довго розглядала жінку, яка виціловувала образ, як живого чоловіка, ніби намагаючись якдовше затриматися на виду всієї церкви. Але за якусь мить зрозуміла, що вона не бачить жінки, а лише рукави її явно не простої недільної – а святошної, може, навіть великодньої -сорочки, з густими червоно-жовто-зеленими ружами у дрібний-дрібнюський хрестик, з великими круглими китицями-зав'язками. Ці незвичні для черемошнянського шиття – троякі – ружі нагадали Матронці щось дуже гостре, а може, навіть трагічне; та зараз, посередині служби, перед очима святого отця, із складеними до «отченашу» долонями, Матронка не могла згадати, що саме так вразило її, що в неї навіть дужче забилося серце. Десь вона вже бачила на комусь таку сорочку раніше, та ні, не таку, а таки цю саму, ось на лівому рукаві верхня пелюстка удвоє ширша від нижньої, мабуть, полінувалася вишивальниця перешивати заново, щоб вирівняти квітку, а на правому – пелюстки однакові. Але тоді ця сорочка була не на Васюті Калинич, а на комусь іншому… ну, так! Цю сорочку довоєнного Великодня вдягала Їлена – старша Курикова донька. А цю запаску, що сьогодні висить на Калиничці, як на паркані, носила Дзьодзева жінка лише на Різдво.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: