Солодка Даруся – Марія Матіос

То вона собі й думає: хіба годиться з неї сміятися, що часом днює напівзакопана в землю, якщо в селі таким же штибом рятували колись Тараска, коли його била електрика? Закопали по саму шию, і земля витягала смерть із нього. І ніхто не сміявся ані з Тараскового тата, ані з його братів, які клали його у викопану яму, як у цвинтарну могилу.

І нащо село роками сміється з нещасної Дарусі? Тараска один раз била електрика. А її б'є біль у голову майже щоднини. Що, їй чекати на чиюсь сторонську поміч? Вони самі собі помогти не можуть, хіба їм до неї? Вони мали би бути раді за Дарусю, що клопоту їм не приносить. Але вже… хай крутять пальцями коло скронь. Все одно, то лише дурні крутять. Аби лиш про конфети не нагадували.

***

ЛЮДИ не розуміють, що Даруся рятує себе, як може. Коли водою, коли землею, коли травами. Бо понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному. Коли вона здорова – надолужує той час, як звивається від болю. Вона не хоче згадувати про нього, бо така вже зболена, що не знає, як іще ходить своїми ногами.

Але Даруся ні на що не нарікає. Бере вицвілий клубочок кольорових вовняних ниток, кілька шматків складеної учетверо позлітки, стрічки із весільного вінка Маріїної доньки Анни, та й іде у свій золотий садочок, саджений іще татовими руками, між грушки і яблінки. Яблуні вже не можуть добре родити. Старі. Але ще десь світиться плід між ріденьким золотом листу. А груша геть розсохлася. Уже й листу на ній стільки, скільки на лисій Пітриковій голові волосся.

Даруся лізе у грушу і починає перев'язувати позліткою її сумне гілля. Чому дерево має сумувати, коли пригріває осіннє сонечко, коли Дарусю не шугає біль у мозок? Даруся в неділю завжди зодягає мамину вишиту сорочку. А що, грушка не може сьогодні мати сорочечку, вишиту Дарусиними руками? Позлітка блистить на сонці, вітер колише кольорові нитки на рудому листі – і Даруся хоче співати. Але хтось може вчути. Співанка також шкоду приносить. Іванна з Василем доспівалися про червону калину такої, що у Сибір їх відвезли і дотепер там тримають. А може, вже й не тримають, бо нема кого?!

Даруся все чує і все знає, лише ні з ким не говорить. Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити. Слова можуть робити шкоду. Вона не знає, звідки це пам'ятає, але це правда. Ще трохи – і Даруся згадає, хто їй казав, що будь-яка бесіда може робити шкоду.

Що з того, що вона не говорить? Німа Катрінка також лиш на мигах показує, і ніхто її дурною не називає. А Даруся і язик не проґлиґнула, а все одно кажуть за неї неправду. Вона не солодка, але й не дурна. Та Бог їх бери, дурні людські язики.

Даруся пам'ятає, як іще геть зовсім малою, ще до того, як дізналася смак конфет, вони з сусідським Славком крутили пальцем коло чола, коли вулицею йшла дурна Параска, і вони, дітваки, собі думали, що вона направду була дурною, бо так усі в селі казали; бо Параска вголос говорила сама до себе, махала руками і все комусь грозила великим грубим прутом. Параска цілими днями ходила поміж хатів, нічого не просячи, нікого не зачіпаючи, лиш грубий прут розгойдувався в її руках, як сільський вітряк, і Даруся якось запитала тата, як то дурну Параску не болять руки від прута, а ноги від ходу.

Тато взяв тоді свого бука, припрятаного на всяк випадок у хоромах, і дав Дарусі такого шміру по сраці, що вона півдня відсиджувалася у барабулинні поза стайнею.

– За що ви мене били, тату? – запитала Даруся увечері, коли очі висохли від сліз, а гузичина перестала пекти. -Усі кажуть, що Параска дурна. А ми із Славком не казали, лиш показували, що вона слаба на голову.

– Слабі на голову – то Божі люди. – Ото і все, що сказав тоді тато.

– А ми що, не всі Божі? – розчаровано запитала Даруся. – Мама також часом буває слаба на голову, але ви, тату, ніколи не казали, що мама – Божа людина.

І тоді тато чи не вперше погладив Дарусю по голові:

– Дарусю, нашу маму часом болить голова, бо вона падала з дамби. Але вона не є слаба на голову. А Параска – трохи не сповна розуму. І тому вона Божа людина, бо лиш вона собі вільно може говорити з Богом. А ми всі решту не такі, як Параска. І, дай Боже, щоби ти, солодка моя дитинко, ніколи не була такою Божою людиною, як Параска.

– То ви, тату, не хотіли би, щоб ваша Даруся з Богом говорила?

– Чудо ти моє солодке… – тато поцілував Дарусю у тім'ячко. – Викажи «отченаш» і йди лягай спати. Це найкраща розмова з Богом:

– Тату, а ксьондз з Богом коли говорить: коли у церкві молитву каже, чи коли ніхто не чує? – не відстає Даруся.

ВОНА і за ксьондза колись дістала від тата доброї петрушки. А все через Маріїного Славка. Дітьми вони лиш із Славком бавилися. Славка завжди носило, мов крота по городу, а Даруся навіть малою була степенна, розважлива, неначе стара жінка.

Та бувало, що Славко підбивав і її на дурне діло. Так сталося і того разу. Вони гралися в хованки на Маріїному подвір'ї, поміж кількох стогів сіна, просторого дровітня, стодоли, вкопаної у горб пивниці і запашної завжди олійні.

Якийсь сторонський чоловік, у зеленому капелюсі і з паличкою-топірцем, спершись на паркан, довго спостерігав за галасливим біганням по оборі Славка із Дарусею, поки, зрештою, не звернувся шанобливо. Даруся пам'ятає, як він красиво і повільно скидав перед ними капелюха:

– Слава Йсу!

– Навіки слава Богу! – одночасне зідповіли гостеві з-поза паркана.

– Чиї ви будете, дітво? Якого ґазди? – поцікавився чоловік.

– Хто чий, – зметикував Славко. – Я – Маріїн, вона – Даруся. А що ви хотіли, вуйку?

– Чи не знаєте ви, дітво, де тут у вас живе ксьондз?

– Ксьондз? – перепитала, подумавши Даруся. -А котрий?

– А у вас що, два ксьондзи? – засміявся чоловік.

– А нащо вам ксьондз? – Славко перехилився через паркан, і на запитання відповів запитанням.

– Дитину хочу схрестити. Я з того боку ріки, а у нас ксьондз один на три парафії. А Ваш, кажуть, дуже добрий.

– Вам того ксьондза треба, що з бородою, і в мантії? Той, що високий чорний капелюх носить? – допитувався Славко.

– Той-той…

– То беріть отако-о-о догори, а на отій обочі, на горбу під сливами, живе ксьондз.

– Славку, ксьондз живе вдолині, за церквою, -Даруся торгала за рукав сусідського хлопчика, але незнайомець з топірцем уже не чув того, зникнувши за перелазом по той бік вулиці. – А під сливами живе Василь.

***

…УЖЕ як гуляв увечері татовий тасок по Дарусиній спідничині та по ногах, вона дотепер чує. Мало того, що встиду набрався сторонський чоловік, привітавшись із Василем-теслею «Слава Йсу, Бог на поміч, ксьондзе!», то ще ним же мало не був битий. Бо теслю у селі поза очі прозивали ксьондзом за його недільну одежу, в якій він незмінно ходив до церкви: довге пальто, схоже на ксьондзову мантію, і чорний капелюх. А вже коли гість, виправдовуючись, пояснив, звідки його справили на обіч під сливи, то й Василь-тесля не забарився у них удома під вечір:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: