Відтоді Даруся втратила голос. А з часом у Черемошному її почали називати солодкою.
Аж дотепер.
– Видите, кумко, як то на світі буває… І скажіть, що це не так. Коли Михайло так дуже любився з покійницею Матронкою, прости їй, Боже, таке її прегрішеніє, сільські парубки призвали його Довбушем. Казали, дивіться, одну любку має, аби не вмер через неї. І так воно ся злучило…
– Так то так, але правдивий Довбуш мав не одну любку…
– Нібито ви у Довбушевих любках були, шо знаєте, скілько він любок мав…
– Була – не була, але ґаліціяни ліпше знають про свого Довбуша, а в мене чоловік був з Ґаліції, то розказував мені всяке, покійник.
– Ніж розказувати вам усяке, ліпше був би вам май діточок більше наклепав, кумко, то не думали би'сьте тепер, хто вам має очі закрити, коли ваш час прийде…
– Боже-Боже… яке страшне якесь прокляття було на цій сім'ї і ніхто не знає, яке, свахо…
– То не прокляття. То час такий був. Хіба тут одного Михайла переїхали, як фірою? Хіба його одного заставили іти проти свої волі і одні, і другі? Але мовчать люди – дотепер бояться… декому й невигідно правду згадувати. А про вмерлих легше говорити, бо знають, що нема кому заступитися за них, та правдиву правду сказати. Німа Даруся не дуже велику правду скаже… Був один розумний, що правду казав – Іван Цвичок. Та нема Цвичка. З 'їли Цвичка без олії.
– Хрестіться, дітво, рано і у вечір хрестіться, та просіть Бога, аби вас обминула така тяжка судьба. Ви тепер ні в що не вірите. І нічо не розумієте. А я вам на прикладі скажу, що старих людей треба хоч коли-не-коли слухати. Видите, ця хата з самого початку була проклята, і проклятими лишилися ті, хто жив у ній. Дивіться, яку тяжку смерть мав Михайловий тато. Усе життя сплави по воді спускав, а сплави його життя забрали. А мама? І мама проклята. Хоча брехали на неї люди. Михайлова мама – чесна жінка була. Наговорили на неї. Зависть усе зробила. Людська зависть – гірше, як слабість. Ото людська зависть усе й зробила. Ціла фамілія на пси зійшла. Ні добра, ні дитини, ні гаразду. Ніц нічого… Одна нещасна німа Дару ся, що за всіх відбуває гріхи на цему світі, сирота.
– Видите, Аннице, мені ще моя мама розказували, дай Боже здоров'я її згадувати, що Дарусина мама порушила звичай одразу по шлюбі. Вінчана жінка повинна зітнути свій волос по шлюбі. Жінка, що має чоловіка, – то не дівка, що вона розплітала косу, а Михайло, вповідали старі люде, чесав її, як дитину. Маєте вже вам гріх. А гріх – то спор із Богом. Бог мусив колись розв 'язати цей спор із собою. Вона перед хати стояла з розплетеною косою, як відьма, а він коле дрова й усміхається.
– Діправди, правду кажете, кумко Маріко. Вона спорила з самим Богом. З непокритою головою часом по селу ходила.
– Але, жінки, до церкви непокритою не ходила.
– Але ж спорила з Богом!
– Щось тобі, дочко таке розкажу, що нікому ще не казала. Але скоро буду вмирати, то мушу виговоритися. Пам 'ятаєш, уже тому є пару років, як бездітна Калинячка вмирала? Мучилася перед смертю страшно – спокійнитися ніяк не годна була. То також: все гріхи. Людські маєтки не давали їй легкої смерти. Як забирали перед войною людей із села у світ, то вона в усіх коморах ревізію робила – і понабирала, як бідний на Великдень коло церкви. А то ж маєтки проплакані. Їхні господарі мало хто назад вернувся. Усі там у світах смерть свою познаходили, а кому й вертатися не можна було, а вже як було можна – то не було кому. Калинячка своїх дітей не мала, то взяла вона собі годованку. І що ти думаєш, дочко? Калинячка годованці чужі – крадені – сорочки у віно дала, думала, що люди забули, чиї то сорочки. Люди, може, й забули. Але Бог усе видить і все пам'ятає. То та годованка-приймачка скидала всі свої діти ще до трьох місяців, як кобила неугодного йому вершника. Гріхи за не свою маму відбувала. І тоже вийшла порожна, як діряве відро, вік свій доживати.
А Калинячка, покійниця, тогди і мене на то дурне підбивала. Каже, ходім, товаришко, а ми собі замолоду удвох товаришували, ходім та заберемо лиш сорочки. Однако їх ґаздині не вернуться. Ніхто й знати не буде. Там такі, каже, сорочки, а хустки, Боже праведний, -трьох любчиків ще до завтра будеш мати. Але мені Бог дав розум не піти… Та й любчиків мені не треба було.
– … О, що ті маскалі лиха межи людьми наробили, най Бог боронить!
– Всякої було, кумко… І добро, і лихо робили. Я то ще пам 'ятаю, яку сороковім році прийшли перші маскалі.
Кумко, скажу вам по секрету, бо я вже стара, то можу тепер усі секрети розказати… То скажу вам, кумко, що так ті маскалі файно наших жінок просили, що легше було їм дати, як відказати. І що ви думаєте – ми давали потрохи, бо свій так файно не запросить.
– Що правда – то правда. І мене не один просив, але таки упросив лиш один. А другі маскалі, ті, що прийшли уже по войні, вже май просили менше. Вони більше пужали наших жінок сибірями… І що мали робити бідні жінки? Ади, цей Петрюк, що коло кузні жиє, ви думаєте Петрюків син? Скапеніський Дідушенко, запалася би йому могила, який був поганий та скілько людей вибив. А думаєте, чого у цего Петрюка молодшого дитина калічка? За татові гріхи, Дідушенкові. Ци з одного він тут каліку зробив?
– Бабко, а що, ця наша солодка Даруся від роду така німа та дурна?
– Не від роду – від судьби. Але вона не дурна, внучку, то люди думають, що вона дурна, бо не така, як усі. А я так не думаю… Та й не винна вона ні в чому. Але така судьба в неї. Тобі то ще знати рано. Виростеш – я тобі все уповім. Як дожию…
– Видите, Марійо, ви тут усе знаєте, бо в сусідстві які роки жиєте… Якби той Іван Цвичок не убрався був у воєнну форму та у то галіфе, усе було би добре.
– Може, й так, а може, й ні. Він не знав. Та й ніхто не міг знати.
– Але хтось міг сказати. Ви могли сказати, Марійо…
– Усього сказати не годен, навіть коли б хотів. Та й ніхто не хоче мішатися в друге життя. Але з другого боку, дивіться, виходять хлопці з армії, ідуть по селу у воєнній формі – і нічого Дарусі ніколи не було.
– Так то по селу вони ходили, а Цвичок став перед її очі. А він уже був їй, як рідний, то й збоялася, певно, його виду. Що ви думаєте собі, певно, що вона згадала давнє, коли таке з нею приключилося. А шкода… Я вже думала, що хоч трохи полегша бідній дівчині хоч на старість буде від Івана. А так, сирота, хто її догляне, як ми, Марійо вивмираємо? Вже ближиться нам до Йорчихи дорога.
– Ох, кумко-любко, Васютко злотна… Життя – то трояка ружа, казала колись моя свекруха, дай їй царство небесне. А я молода – дурна була. Думаю, таке каже, у очах їй троїться, чи що… А вона каже: невісточко, ти думаєш, що ружа ружевий колір має. А воно ні. На то вона трояка ся називає. Так і життя. То чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш. Чекаєш одної, а воно тобі показує другу. Ох, довго думав Бог, аби людям усякі кари попридумувати. Довго і добре думав, кумо. А ми і не знаємо, за що…
7 лютого – 7 березня 2002, Київ – Конопківка на Тернопільщині
3-10 січня 2003, Київ
13 жовтня 2002 – 4 травня 2003, Київ – Гута на Івано-Франківщині
Примітки
1 Георгіни (розм.) – жоржини. На Буковині георгіна – це не русизм. Є навіть таке жіноче ім'я.
2 Дримба – гуцульський губний музичний інструмент.
3 Дямба (зневаж.) – рот.
4 Чір (діал.) – собача їжа, каша.
5 Кавальчик (діал.) – маленький шматочок.
6 Мольфарити (діал.) – чаклувати.
7 Фалди (діал.) – складки.
8 Веремінність (діал.) – вагітність.
9 Дріб (діал.) – вівці.
10 Чипіти (діал.) – бути нахиленим.
11Слоняти (діал.) – присипляти.
12 Primar (рум.) – сільський голова, двірник.
13 Вадитися (діал.) – сваритися, сперечатися.
14 Romania mare (рум.) – велика Румунія.
15 Granicer (рум.) – прикордонник.
16 Шпаровитий (діал.) – винахідливий, метикуватий.
17 Міщулик (діал.) – мішечок.
18 Сардак (діал.) – верхній вовняний гуцульський одяг.
19 Кучерявий (перенос, знач.) – напідпитку.
20 Kobita (польс.) – жінка, любка.
21 Ґаліція (розм.) – Галичина.
22 Каламітний (діал.) – заводій.